Соціологія

Закон визначає повноваження органів виконавчої влади, які вирішують питання щодо надання, втрати і позбавлення статусу біженця. До них належать: Кабінет Міністрів Украї­ни; Державний комітет України у справах національностей та міграції, органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; інші орга­ни виконавчої влади (Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство закордонних справ України, регіональні органи, органи опіки та піклування), які мають відповідні повноваження.

Закон визначає стадії надання статусу біженців, які складаються з порушення-клопотання шляхом подання зая­ви; оформлення документів для вирішення питання щодо на­дання статусу; порядку розгляду заяви після прийняття рі­шення про оформлення документів; прийняття рішення за заявою про надання статусу біженця, яке приймають протя­гом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, що розгля­дав заяву.

Статус біженця надається на період дії обставин, які пе­решкоджають біженцю повернутися до своєї країни. Посвід­чення біженця видається строком на один рік. Під час пере­реєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується. У свою чергу статус біженця втрачається, якщо особа: добро­вільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або на­була громадянство іншої держави і користується її захистом добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; будучи особою без громадян­ства може повернутися до країни свого попереднього постій­ного проживання, оскільки обставин, за яких було надано статус біженця, більше не існує.

Це положення не поширюється на біженця, якщо він мо­же навести достатні обґрунтування, які випливають з попе­редніх переслідувань, для своєї відмови повернутися до кра­їни свого попереднього постійного проживання; отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існує.

Воно також не поширюється на біженця, якщо він може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займа­ється діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

Підставою для подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця може бути особиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні, або клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

Такою ж підставою для подання органу міграційної служ­би про позбавлення статусу біженця може бути клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за наявності підстав, вносять до спеціально уповноваженого центрально­го органу виконавчої влади у справах міграції подання про втрату або позбавлення статусу біженця за власною ініціа­тивою.

У поданні про втрату або позбавлення статусу біженця мають бути викладені обставини та долучено документи, що підтверджують наявність підстав для втрати або позбавлен­ня статусу біженця.

Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймає спеціально уповноважений центральний орган ви­конавчої влади у справах міграції за поданням органу мігра­ційної служби за місцем проживання біженця протягом міся­ця з дня отримання подання та його особової справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більш як до трьох місяців.

Спеціально уповноважений центральний орган виконав­чої влади у справах міграції може вимагати додаткової ін­формації від органу міграційної служби, який вніс подання.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформа­ції, викладеної у поданні, потреби у встановленні справжно­сті і дійсності документів спеціально уповноважений цен­тральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звернутися з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань грома­дян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, питання про втрату або позбавлення стату­су біженця якої вирішується.

Подання щодо втрати та позбавлення статусу біженця, документи, отримані або підготовлені під час розгляду по­дання, додаються до особової справи біженця.

На основі всебічного вивчення і оцінки документів та ма­теріалів спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади у справах міграції приймає рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця.

Рішення спеціально уповноваженого центрального орга­ну виконавчої влади у справах міграції протягом трьох робо­чих днів з дня його прийняття разом з особовою справою бі­женця надсилається до органу міграційної служби за місцем проживання особи.

Орган міграційної служби за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про втрату або позбавлення статусу біженця, протягом семи робочих днів з дня його от­римання надсилає або видає їй письмове повідомлення з ви­кладенням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його оскарження. Національний паспорт та інші документи, що перебували на зберіганні в органі міграційної служби, по­вертаються власникові. Посвідчення біженця та проїзний до­кумент біженця для виїзду за кордон вилучаються або визна­ються недійсними, про що орган міграційної служби протягом трьох робочих днів інформує орган внутрішніх справ за місцем проживання особи і відповідний орган спеці­ально уповноваженого центрального органу виконавчої вла­ди з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб.

Особа, яка не використала права на оскарження рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця, повинна за­лишити територію України у встановлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.

Закон також визначає права та обов'язки біженців. При цьому, окремо визначаються обов'язки особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішен­ня питання щодо надання статусу біженця; правовий статус осіб, яким надано статус біженця в Україні; права особи, якій надано статус біженця.

Зокрема, у ст. 20 Закону зазначається, що особа, якій на­дано статус біженця в Україні, користується правами і сво­бодами, які передбачені Конституцією та законами України. Закон передбачає також міжнародне співробітництво з ме­тою захисту прав біженців.

Незважаючи на оновлення законодавства про статус іно­земців, осіб без громадянства та біженців, умови і порядок імміграції в Україну в законодавстві визначені не були. Між тим міграційні процеси набувають з року в рік загрозливого для України масштабу, внаслідок військових дій в Афганіс­тані та на Близькому Сході, зокрема в Ізраїлі та Пакистані. В Європі, за офіційними даними, мігранти становлять 50 від­сотків від усього населення (близько 20 млн. чоловік).

Визначення статусу іммігрантів в Україні стало можли­вим завдяки Закону України "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р. Крім визначення понять "імміграція" та " "імміг­рант", яких не було у попередньому законодавстві, Закон ви­рішує такі важливі питання: дозвіл на імміграцію; квота ім­міграції, повноваження органів, що забезпечують виконання законодавства про імміграцію; надання дозволу на іммігра­цію; порядок в'їзду іммігрантів; скасування дозволу на імміг­рацію, виїзд та видворення за межі України тощо.

Згідно з Законом під терміном "імміграція" розуміється прибуття чи залишення України у встановленому по­рядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Відповідно іммігрант — це іноземець чи особа без гро­мадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміг­рацію і залишився в Україні на постійне проживання.

Правовий статус іммігранта в Україні визначається Кон­ституцією, цим Законом, іншими законами України та прий­нятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Дозвіл на імміграцію надається у межах квоти імміграції.

Квоту імміграції встановлює Кабінет Міністрів України у визначеному ним порядку за такими категоріями іммігран­тів: діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інте­ресам України; висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку Украї­ни іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США, зареєстровану у порядку, визначено­му Кабінетом Міністрів України; особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою гро­мадян України; особи, які раніше перебували в громадянстві України; батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його не­повнолітні діти; особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають ра­зом з ними.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається та­кож: одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином Ук­раїни, дітям і батькам громадян України; особам, які є опіку­нами чи піклувальниками громадян України або перебува­ють під опікою чи піклуванням громадян України; особам, які мають право на набуття громадянства України за терито­ріальним походженням; особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

Закон визначає і підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Зокрема, дозвіл на імміграцію не надається: особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше од­ного року за вчинення діяння, що відповідно до законів Ук­раїни визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; особам, які вчини­ли злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти лю­дяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відпо­відно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство у справі не закінчено; особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захво­рювання, перелік яких визначено центральним органом ви­конавчої влади з питань охорони здоров'я; особам, які в зая­вах про надання дозволу на імміграцію зазначили явно неправдиві відомості чи подали підроблені документи; осо­бам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; в інших випадках, передбачених законами України.

Закон визначає коло органів і посадових осіб, які забез­печують виконання законодавства про імміграцію: Кабінет Міністрів України; спеціальний уповноважений центрально­го органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядко­вані йому органи; дипломатичні представництва і консуль­ські установи України; інші органи виконавчої влади.

Так, Кабінет Міністрів України: визначає порядок формування квоти імміграції і встановлює квоту імміграції на кожний календарний рік; визначає порядок провадження за заявами про надання дозволів на імміграцію і поданнями про скасування дозволів на імміграцію та виконання прийня­тих рішень; затверджує зразок посвідки на постійне прожи­вання, правила та порядок її оформлення і видачі.

Спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: приймають заяви разом з визначеними Законом до­кументами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах, тобто рішення цих органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію; перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на іммігра­цію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозво­лу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; ви­дають та вилучають у випадках, передбачених Законом, по­свідки на постійне проживання; ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким нада­но такий дозвіл.

Повноваження цього органу здійснюють Державний Ко­мітет України з питань національностей і імміграції та органи Міністерства внутрішніх справ України.

Дипломатичні представництва і консульські устано­ви України: приймають від осіб, які постійно проживають за межами України, заяви про надання дозволу на імміграцію разом з визначеними Законом документами, перевіряють правильність їх оформлення і надсилають через Міністер­ство закордонних справ України до спеціально уповноваже­ного центрального органу виконавчої влади з питань іммігра­ції; видають копії рішень про надання дозволу на імміграцію та про відмову у наданні дозволу на імміграцію особам, яких вони стосуються; оформляють особам, яким надано дозвіл на імміграцію, імміграційні візи.

Повноваження інших органів виконавчої влади у сфері імміграції полягають у тому, що центральний орган виконав­чої влади з питань праці та соціальної політики щорічно за­тверджує перелік спеціальностей та вимоги до кваліфікації спеціалістів і робітників, потреба в яких може бути задово­лена за рахунок імміграції.