Соціологія

Угоди про зворотний допуск осіб слід розуміти як міжнародні   договори, що передбачають процедури для повернення і зворотного допуску осіб (за винятком видачі осіб). Мета таких угод: передусім  боротьба з незаконною міграцією; по-друге - розподіл тягаря незаконної міграції з іншими країнами; по-третє - попереджувальний вплив на мислення потенційних нелегальних іммігрантів.

 Угода про зворотний допуск осіб встановлює процедуру для повернення і зворотного допуску громадян тих країн, які домовляються,    громадян третіх держав та осіб без громадянства, а також для транзитного проїзду громадян третьої країни з офіційним супроводом до країни, що прийме їх знов[16].

Нажаль на сьогоднішній час Україна не приєдналася до Конвенції щодо статусу біженців від 28 липня 1951 р., та до Європейської конвенції з захисту прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. і до Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 р., але додержується  основних їхніх положень.

 Таким чином, ми бачимо, що більшість держав дуже гостро ставлять проблему боротьби з нелегальною міграцією, тільки тісне співробітництво, передача досвіду, зацікавленість дадуть позитивні результати в ліквідації цієї проблеми.

Розділ 2. Державна політика у сфері соціальної роботи з біженцями

2.1. Державна соціальна політика з питань роботи з біженцями

Дослідження міжнародного досвіду показує, що в роботі з мігрантами вирішальну роль грає міграційна урядова політика, практичне виконання якої у всіх сферах державної і суспільної діяльності забезпечує чітко сформульована програма з питань відносин між різними громадами.

Встановлення добрих відносин між різними громадами припускає надання іммігрантам міцного правового статусу і рівних можливостей для їхньої участі в різних сферах життя суспільства. Тільки на цій основі можуть розвиватися рівноправні міжнаціональні відносини і життєдіяльність діаспори. Ґрунтуючись на досвіді інших країн, можна зробити висновок, що політика і технологія з питань етнічних відносин і роботи з мігрантами в обов'язковому порядку повинні бути сформовані з урахуванням ряду принципів:

по-перше, варто виходити з припущення, що більшість іммігрантів залишаться на постійне (чи тривале) проживання в приймаючій країні і що вони можуть внести немаловажний вклад у її економіку;

по-друге, необхідно усвідомлювати вирішальну роль органів державної влади в сприянні адаптації й інтеграції іммігрантів і в розвитку добрих міжобщинних відносин; це, у свою чергу, дає підставу припускати, що буде забезпечена законодавча база для заходів, спрямованих на досягнення рівності можливостей, боротьбу з дискримінацією мігрантів і в необхідних випадках здійснення успішної інтеграції іммігрантів. З іншого боку, необхідно заохочувати іммігрантів розвивати в собі почуття приналежності до нового суспільства; владні структури і громадські організації повинні сприймати іммігрантів і їхніх лідерів як необхідних партнерів у справі встановлення між громадських відносин;

по-третє, варто усвідомлювати, що інтеграція і встановлення добрих відносин між місцевим населенням і мігрантами - це процес, розрахований на тривалий період. Міжнародні конвенції і досвід ряду країн підтверджують, що іммігранти, що прожили довгий термін у приймаючій країні, особливо ті з них, хто в ній народився, повинні мати можливість без проблем одержати її громадянство, що було б найбільш ефективним методом розвитку в них почуття приналежності до суспільства, у якому вони живуть. В умовах загострення міграційної ситуації дуже важливо заснувати в місцях зосередження іммігрантів офіційні органи, що займалися б здійсненням і координацією дій, спрямованих на досягнення мігрантами рівних можливостей, їхню інтеграцію й асиміляцію. Правові засоби боротьби з дискримінацією повинні доповнюватися іншими засобами, особливо в області освіти й інформації, спрямованими на рішення конкретних проблем різних категорій мігрантів у країні перебування.

Урядовим структурам необхідно починати дійові заходи разом з роботодавцями і профспілками для досягнення фактичної рівності можливостей мігрантів і місцевого населення. Велику роботу в цьому можуть провести місцеві органи влади. Заслуговують усілякої підтримки ті органи місцевої влади суб'єктів, що беруть на себе хоча б частково роботу по забезпеченню мігрантів достатньою кількості житла за помірну плату шляхом застосування різних механізмів. Боротьба проти дискримінації в житловому питанні на основі правових норм і соціальних заходів також має важливе значення.

Міжнародна практика свідчить про те, що примусова концентрація іммігрантів у визначених міських кварталах чи сільських населених пунктах, що рівносильна сегрегації, перетворенню зазначених місць у гетто, небажана. Одночасно і насильницьке розосередження іммігрантів, перешкода у такому поселенні якщо вони самі мають бажання, викликає в прибулих сумнів, сторожкість, недовіру до влади. Швидке розосередження прибулих іммігрантів небезперечне з погляду забезпечення збалансованого соціального складу населення у визначених районах і містах.

Хоча для різних груп мігрантів політика по їх розселенню може бути різною. Так, для кримських татар розселення компактними етнічними групами є бажаною для них самих, задля того щоб не асимілюватись з іншим населенням і зберегти свою етнічність. Тим більше, що в Криму вони визнаються титульною нацією і для них це є питанням національного самовизначення. А, скажімо щодо іммігрантів вихідців з України кращим буде розселення по місцях їх народження, звідки вони походять.

Необхідно враховувати усе більш зростаюче етнічне і культурне різноманіття населення у визначених регіонах і країні в цілому. Усунення дискримінації і задоволення потреб мігрантів будуть більш ефективним, якщо міграційної служби комплектувати також особами іммігрантського походження. Саме з досвіду розвитих країн можна багато чого почерпнути з метою розробки працеспроможних центральних і місцевих структур, загальнонаціональних, регіональних і муніципальних програм, що дозволили б зм'якшити процес інтеграції мігрантів в українське суспільство.

В Україні центральним координуючим органом, щодо роботи з мігрантами і біженцями є Державний комітет України у справах національностей та міграції. Саме він повинен координувати діяльність всіх державних органів по роботі з мігрантами, в тому числі і соціальну роботу. На сьогодні його робота не є достатньо ефективно. Та й сам він перебуває в стані “перманентного реформування” – то міністерство, то департамент то комітет. Міняються штати, підпорядкування, керівники. Все це не сприяє стабільності його роботи. Крім того цей орган досить обмежений як у фінансових ресурсах, так і в можливості впливу на інші державні органи. Враховуючи це, та позитивний закордонний і вітчизняний досвід необхідно багато повсякденних проблем міграції вирішувати на місцевому рівні. Саме місцеві влади в партнерстві з центральними урядовими органами і неурядовими організаціями усіх видів відіграють важливу роль у підготовці відповідних умов для встановлення нормальних відносин між мігрантами і місцевими жителями.

Поліпшення положення мігрантів може наступити при активізації їх власного соціального потенціалу. Країни, у яких нараховується значна кількість мігрантів, заохочують виникнення асоціацій іммігрантів і етнічних груп (земляцтв та ін.), з врахуванням яких формуються суспільні фонди, призначені для розробки і реалізації проектів, що відбивають інтереси мігрантів і біженців. Першорядне значення надається питанням релігії, культури, традиціям і звичаям з метою забезпечити поваги прав людини. Позитивних результатів домагаються ті органи влади, що прагнуть установити контакт із представниками різних конфесій і організувати обговорення ними проблем, що однаковою мірою цікавлять і корінних жителів, і мігрантів.

Якщо коротко підсумувати вище викладене, то у рамках організації соціальної роботи з мігрантами можна намітити основні перспективні напрями роботи, які здатні суттєво поліпшити ефективність соціальної роботи з мігрантами:

- налагодити і розвивати зв'язок з міжнародними організаціями, що займаються проблемами міграції, і участь у їхній діяльності;

- організація взаємодії між центральними та регіональними державними відомствами й установами і місцевими органами влади, що вирішують проблеми міграції і мігрантів;

- організація взаємодії між державними структурами, громадськими організаціями і фондами, що займаються соціальним захистом і допомогою мігрантам;

- сприяння створенню громадських організацій, що займаються проблемами мігрантів;

- посилити зв'язок із закордонними організаціями, що займаються проблемами мігрантів;

- розробка оптимальної структури і нормативів діяльності стаціонарних і нестаціонарних установ соціальної допомоги мігрантам стосовно до умов конкретних регіонів;

- організація різних форм установ соціального захисту мігрантів (центрів соціального захисту, реабілітаційних центрів, кризових стаціонарів, інтернатів, консультацій, пунктів видачі допомоги і т.п.);

- підготовка і підвищення кваліфікації фахівців з роботи з мігрантами;

- вироблення норм видачі натуральної (продуктової, речової і ін.) допомоги мігрантам;

- проведення соціологічних і маркетингових досліджень проблеми;

- соціальна реклама державної і місцевої міграційної політики;

- організація діяльності служби по зв'язках із громадськістю;

- розробка правових основ видачі пенсій і допомог мігрантам, а також надання фінансової допомоги;

- розробка правових основ соціального, санітарного, медичного і педагогічного контролю життєдіяльності мігрантів;

- розробка правових основ профілактики девіантної поведінки осіб з числа мігрантів;

- організація центрів, курсів і семінарів по професійній підготовці, перепідготовці і підвищенню кваліфікації мігрантів і інших задач.

Щодо реальних кроків у цих напрямках роботи то в державі вони більш менш здійснюються цілеспрямовано хіба, що щодо депортованих народів Криму. В 2002 році, постановою кабінету Міністрів України, нарешті, навіть прийнята “програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти”. В ній можливо вперше так чітко передбачені конкретні напрями роботи, терміни і органи влади конкретно відповідальні за певний напрям. Нею передбачено:

1. Здійснити комплекс заходів, спрямованих на гармонізацію міжнаціональних відносин в Автономній Республіці Крим.

Державний комітет у справах національностей та міграції, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002-2015 роки.

2. Провести соціологічні дослідження з метою конкретизації та більш повного врахування запитів депортованих у соціальній та гуманітарній сферах. - Рада міністрів Автономної Республіки Крим, Державний комітет у справах національностей та міграції.

3. Організовувати та проводити конференції, семінари, зустрічі за участю молодіжних, у тому числі кримськотатарських організацій.

Державний комітет у справах сім'ї та молоді 2002-2015 роки.

4. Забезпечити розвиток соціальної та промислової інфраструктури в місцях компактного проживання депортованих відповідно до планів соціально-економічного розвитку України та Автономної Республіки Крим.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002-2015 роки.

5. Сприяти розвитку етнографічного туризму, інфраструктури автотуризму та організації всіх видів послуг для автотуристів з метою працевлаштування депортованих. - Державний комітет у справах сім'ї та молоді, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002-2015 роки.

6. Здійснювати заходи щодо активізації переговорів стосовно укладення двосторонніх угод з країнами СНД, в яких проживали депортовані до повернення в Україну, про співробітництво в організації повернення та облаштування.

МЗС, Державний комітет у справах національностей та міграції, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002-2015 роки.

7. Сприяти створенню фермерських господарств та розвитку інших форм господарювання з метою працевлаштування молоді з числа депортованих, які проживають у сільській місцевості.

Мінагрополітики, Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

8. Утворити при центрах соціальних служб для молоді пересувні консультативні пункти для надання соціальної допомоги молоді з числа депортованих, які проживають у віддалених населених пунктах.

Державний комітет у справах сім'ї та молоді, Український державний центр соціальних служб для молоді, Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

Також програмою передбачені розробка і видання підручників, словників, підготовка педагогічних кадрів та ряд інших заходів.

І такі програми повинні бути розроблені щодо всіх груп мігрантів.

2.2. Право притулку для біженців

Для багатьох країн, у тому числі і для України стає деда­лі актуальнішою проблема біженців. Це пов'язано з існуван­ням у ряді держав "гарячих точок", воєнними діями, неста­більністю політичних режимів, голодом, стихійним лихом тощо.

В Україні статус біженців був визначений в Законі Украї­ни "Про біженців" від 24 грудня 1993 р.

Новий Закон України "Про біженців" набрав чинності 21 червня 2001 р.

Відповідно до ст. 1 Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (піддан­ства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадян­ської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися ним внаслідок таких по­боювань або, не маючи громадянства (підданства), перебу­ваючи за межами країни свого попереднього постійного про­живання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.