Соціологічна творчість Питирима Сорокіна

     Попри тлумачення альтруїзації в максимально широкому сенсі, дещо окремо він розглядає феномен християнського альтруїзму [7, р. 60]. Саме проблема християнського подвижництва як примноження Любові у найбільш широкому, космічному її значенні, виступає однією з центральних тем праці Сорокіна [8, р. 12, 38, 41, 152]. В цьому він слідує традиції російської релігійної філософії межі XIX-XX століть, що не є дивним, оскільки як вчений (соціолог та філософ) Сорокін сформувався у Росії, належить до російської соціо-філософської традиції. Той сенс, який вкладає він у християнське подвижництво сповна може бути висловлений словами іншого російського філософа - Сергія Булгакова: «<...> Христианское подвижничество есть прежде всего максимализм в личной жизни, в требованиях, предъявляемых к самому себе; напротив, острота внешнего максимализма здесь совершенно устраняется. Христианский герой или подвижник <.>, не ставя себе задач Провидения и не связывая, стало быть, со своим, да и чьим бы то ни было индивидуальным усилием судеб истории и человечества, в своей деятельности, видит прежде всего исполнение своего долга пред Богом, божьей заповеди, к нему обращенной. Ее он обязан исполнять с наибольшей полнотой, а равно, проявить возможную энергию и самоотверженность при отыскании того, что составляет его дело и обязанность<...>« [1, с 59].

     Серед методів, завдяки яким можна досягти моральної трансформації людства в альтруїстичному напрямку, Сорокін відзначає:

• формування відповідних умовних рефлексів та звичок;
• раціональне переконання   та   наукова   демонстрація,   підсилені мобілізацією емоційних, виробничих та вольових зусиль індивіда;
• використання героїчних прикладів;
• безпосередній життєвий досвід індивіда;
• натхнення завдяки мистецтву;

     - концентрація, медитація та самоаналіз, запозичені з духовних практик йоги, дзен-буддизму, суфізму, соматофізичні методи ортодоксального християнства та методи, відкриті засновниками релігій любові та великий чернечих орденів (Св. Василя Великого, Св. Бенедикта, Св. Франциска Ассизького, Св. Бернарда, Гната Лойоли та ін.) [8, р. 277, 310, 315, 348-350].

     2.2. Осмислення феномену права в соціокультурній концепції Питирима Сорокіна

     Особливості розвитку правової культури сучасного українського соціуму багато в чому нагадують духовний лабіринт, вихід з якого неможливий без розмови про правові та інші соціальні цінності, що організують людське життя. Процес становлення нової системи ціннісних орієнтацій суспільства й особистості потребує уважного вивчення та перегляду філософсько-етичної спадщини. На жаль, на сьогоднішньому етапі розвитку філософсько-правової рефлексії масштабна соціокультурна концепція Питирима Сорокіна, де право розглядається у тісному взаємозв'язку, співіснуванні та взаємодії з іншими культурсоціальними системами (мораллю, релігією, політикою, економікою тощо), використовується нечасто, хоча й набула статусу класичної. Однак фундаментальні ідеї головних праць філософа можуть плідно використовуватися в філософсько-правових дослідженнях, складаючи їхню методологічну основу.

     Аналіз вітчизняних джерел і публікацій, присвячених вивченню теоретичної спадщини П.Сорокіна свідчить, що традиційну увагу вчені приділяли аналізу теорії соціокультурних суперсистем передусім в соціологічному та історичному контексті [9; 10; 11]. У філософських працях головну увагу було зосереджено на етичному та релігійному аспектах творчості П.Сорокіна [12; 13], в яких показано логіку світоглядної еволюції мислителя, а також важливість для нього виробити синтетичне вчення, головною засадою якого стали б моральні принципи, що відіграють у житті суспільства керівну роль.

     У масштабній культурологічній концепції мислителя розвиток культури нерозривно пов'язаний із динамікою соціальних процесів. Причому рушійними силами такого розвитку, за Сорокіним, є вроджене прагнення людей до духовних цінностей, а саме - Істини, Добра і Краси у поєднанні з суспільно значущим критерієм Користі. Ще одним світоглядним підґрунтям побудови теорії Сорокіна стає розуміння простору реальності як тривимірного, на противагу попередньому "онтологічному монізму" в соціальній теорії, згідно з яким єдиним легітимним виміром реальності вважалося земне, природне буття, що вивчається науками. "Чувственная наука... проявляла склонность редуцировать реальность или к материи, или к тому, что воспринимается нашими органами чувств. и имела агностическое отношение к любой не-чувственной реальности", - писав автор [14, с.33]. Більш широка та адекватна концепція абсолютної реальності дозволяє Сорокіну говорити про "невизначене розмаїття" реальності, найсуттєвішими онтологічними аспектами якої є чуттєвий, раціонально-розумний та понадраціонально-понадчуттєвий.   Відповідно,   осягнення   цих   аспектів   в   культурі відбувається через три гносеологічні канали, що не зводяться один до одного, а співіснують на основі принципу доповнювальності та взаємної зумовленості. З цього випливає принципова для Сорокіна ідея "гносеологічного рівноправ' я" та "культурної рівноцінності" наукового, філософського та релігійно-містичного знання, що слугують джерелом достовірного пізнання в чуттєвій, раціональній та інтуїтивній системах.

     Первинна функція культури, за Сорокіним, належить пізнанню об' єктивної, позакультурної реальності. У зв'язку з цим культурно-соціальні форми автор розподіляє на два класи, перший з яких утворюють наука, філософія та релігія, а другий, відповідно - інші форми, до яких належить і право, поряд з етикою, мистецтвом, технікою тощо. Форми другого класу набувають статусу пізнавальних та сутнісно відбивають панівний тип культури, осмислюючи та регулюючи соціальну реальність залежно від розуміння "першореальності" (божественної, матеріальної або ідеальної).

     Слід також зазначити, що феномен права та правової культури у вченні Сорокіна розглядається згідно з традиціями психологічної школи (Л.Петражицький та ін.), внаслідок чого було сформовано новий напрямок філософсько-правової рефлексії, що ув'язала правову теорію з соціологічною.

     Аналізуючи розуміння права, Сорокін критикує традиційні теорії праворозуміння: помилковість теорії, що ув'язує право з обов'язковими веліннями верховної державної влади, він вбачає в тому незаперечному факті, що право виникло задовго до появи держави, тобто вже в родовому суспільстві. "Во всяком постоянном человеческом обществе право в виде определенных правил поведения существует... Правильным будет положение: без права нет государства, а не наоборот" [15, с.86]. Неприйнятним є для Сорокіна й поняття права як примусових правил поведінки: якщо примусовість розглядати як головну ознаку права, то це означало б визнати вищим правом "голу силу". Право не може бути витлумачене і як загальна воля, адже частіше за все воно проявляється в історії як дещо прямо протилежне. Трактування права як охорони свободи та захисту інтересів також відкидається: якщо закон надасть необмежені права деспоту над народом, то він відніме свободу у цього народу й порушить його інтереси.

     У працях Сорокіна право розглядається як одна з соціокультурних підсистем, що уподібнюються до частин певного соціального організму, макросистеми. Право, відповідно, - це сукупність певних правил поведінки, що мають свої відмінні риси, а саме: головна риса правової норми полягає в тому, що вона надає одній особі ту чи іншу правомочність, а іншій особі того чи іншого обов' язку. Інакше кажучи правова норма завжди встановлює певний зв'язок між двома правовими центрами - суб'єктом права та суб'єктом обов'язку, а також встановлює, що може вимагати одна особа і що має зробити інша. Тому "всякое правило поведения, которое обладает этим признаком, будет нормой права" [15, с.86].

     Таким чином, правова норма з психічного боку відрізняється від інших норм поведінки тим, що вона зажди є двобічною: усвідомлення чи переживання її завжди супроводжується наданням тих чи інших правомочностей одним та тих чи інших обов'язків іншим. Однак, на відміну від свого вчителя Л.І.Петражицького, Сорокін визнає об'єктивні прояви права, вважаючи, що правова норма є даною не тільки у вигляді об' єктивного психічного явища, правового переконання, але проявляється і в множині інших об'єктивних форм, наприклад, вчинках людини. До них належать мова, символічні жести, писемність тощо. При цьому не тільки окремі вчинки людей, але й їхні психічні взаємини, весь устрій суспільства або держави є уречевленими правовими нормами або переконаннями. Тому "... право - живая реальность, окружающая нас со всех сторон. Оно, в виде убеждений - в нас, и в виде словесных и письменных формул, в виде поступков и общественно-правовых институтов - вне нас. Подобно электричеству, оно невидимо, но двигает людьми, вызывает к жизни акты борьбы и мира, ненависти и любви, оно создает и свергает троны, возводит и разрушает государственные и общественные организации... Право - социальная сила, и сила могучая" [15, с.87].

     Особливе місце в ідейній спадщині Сорокіна посідає його трактування співвідношення права і моралі в житті суспільства. Можна цілком впевнено говорити, що дана тема стає наріжним каменем вчення філософа, так само як і творчості його вчителя Л.І. Петражицького. Отже, у права та моралі, за Сорокіним, різне ставлення до мотивів людської поведінки. Наприклад, особливість моральних правил полягає в тому, що вони "указывают поведение, но не обязывают". Право, на відміну від таких правил, зобов' язує з примусом та наділяє учасників відповідними повноваженнями. Право мириться з виконанням його третіми особами, натомість моральність цього не робить.

     Однак правовий прогрес, вважає Сорокін (коли за правом закріплено функцію щеплення людству переважно гарних вдач), необхідно проявляється як морально-правовий. Дані характеристики присутні і в "основних законах розвитку права", які, по суті, мають комплексний морально-правовий вимір і є критеріями або "об' єктивними мірками" правового прогресу.

     У своїх фундаментальних працях П.Сорокін [14; 15; 16] виклав культурно-історичну концепцію трьох типів морально-правових систем -ідеаційної (умоглядної, або релігійної), чуттєвої (суто світської, або атеїстичної) та ідеалістичної (що посідає проміжне місце між першими двома). Підкреслюючи своєрідність кожного типу культури, філософ фокусує увагу на єдиних і незмінних тенденціях, ідеях та проблемах, що характеризують зміст кожної культури та виражає її головну цінність, яка, в свою чергу, є "основой и фундаментом всякой культуры" [17, с. 429]. На думку Сорокіна, історія має не такий, що прогресує, а циклічний характер змінного панування кожного з трьох типів ціннісно-нормативних систем.

     Ідеаційна морально-правова система характеризується наступними головними рисами: реальність розуміється як нематеріальне, неминуще Буття; цілі та потреби суспільства - переважно є духовними; ступінь задоволення їх є максимальним; засобом задоволення є добровільна мінімізація більшості фізичних потреб.

     З цього випливає, що ідеаційна фаза розвитку культури сфокусована на первинності "понадчуттєвої реальності" Божественного. Формування культури тут відбувається під визначальним впливом релігії. Культура такого типу розвиває і вдосконалює ті "органи", що мають сприймати, артикулювати, транслювати та зберігати в соціальній пам' яті трансцендентну реальність. Правова культура в подібних умовах формує свої традиції та канони суто в релігійному ключі за визначального впливу священних безумовних встановлень. Відтак морально-правові цінності офіційно й безпосередньо виводяться з релігійних заповідей. Так, абсолютний пріоритет душі над тілом в естетиці середньовічної християнської культури (яка справедливо атестується саме як ідеаційна) зумовив правокультурну ситуацію, коли покарання за злочин зумовлювалось не жорстокістю скоєного чи ступенем страждання жертви, а порушенням сакрального принципу, встановленого авторитетом духовної/світської влади, тобто посяганням на священний авторитет. "Суть кар, - зазначає П. Сорокін, - заключается в большей степени не столько в предотвращении преступления, в перевоспитании грешника или в защите утилитарных интересов общества, сколько в искуплении греха, совершенного против Бога: любое нарушение абсолютной нормы требует защиты самой нормы и не может обойтись без искупления греха. Преступник всегда sacer esto; поэтому он всегда должен быть наказан вне зависимости от того, является ли с чувственной точки зрения такое наказание полезным для общества или для обвиняемого" [17, с.495].

     З точки зору засобу задоволення духовних потреб Сорокін виокремлює два основні види ідеаційної ментальності: аскетичний ідеаціонізм та активний ідеаціонізм. Перший шукає задоволення потреб та реалізації цілей шляхом надмірної мінімізації плотських потреб і навіть відмови від них, що супроводжується відчуженістю від чуттєвого світу й власне тіла, що розглядається як дещо нереальне, як ілюзія. Другий шукає "удовлетворения потребностей и реализации целей не только путем минимизации телесных потребностей индивидов, но также путем преобразования чувственно воспринимаемого, особенно социокультурного мира в направлении духовной реальности и целей, избранных в качестве основной ценности. Его носители не "бегут от мира иллюзии" и не растворяют целиком его и собственные свои души в последней реальности, но стремятся приблизить их к Богу, спасти не только свои души, но и души других людей" [16, с.48].

     Ідеаційна етика, нехтуючи матеріальними благами та іншими соціальними цінностями, розглядає земне життя як дещо другорядне й малозначуще. Головна мета та вищий сенс життя вбачаються в єднанні з надчуттєвим абсолютом, тобто Богом. До ідеаційної етики й моральності безпосередньо примикає ідеаційне право, яке спирається на абсолютні та незмінні принципи, дані Богом. Юридичні ж норми розглядаються як божественні заповіді та є абсолютними приписами, що потребують беззаперечного виконання; причому послухання закону рівнозначне послуханню Богу, а злочин перед людьми розглядається як гріх перед Богом. Правосвідомість такого типу культури є вільною від будь-яких сумнівів, а також не припускає критики та обговорення.

     Ідеаційне право, будучи тісно пов'язаним з моральністю, приписує всім людям ставитися одне до одного по-братськи, оскільки всі є дітьми єдиного Бога. В державах, що належать до ідеаційної правової системи, легітимність мають лише ті правителі, чиї корені сягають богів, а також ті, хто має пряму божественну санкцію на правління, тому в таких державах, як правило, монархія водночас є і теократією.

     Другий тип морально-правової системи Сорокін називає чуттєвим, (сенситивним). У культурі такого типу відбувається еволюція цінностей у зворотному напрямку. Відтак значущої і зростаючої легітимації набуває цінність "земного", що призводить до зміщення балансу засадничих соціальних цінностей у бік сенситивної культури. Чуттєва ментальність вважає реальністю тільки те, що є даним органам відчуттів: вона не вірить в понадчуттєву реальність і займає агностичну позицію щодо світу, який перебуває по той бік відчуттів. Потреби й прагнення носія чуттєвої ментальності - переважно є фізичними, і все робиться задля того, аби такі потреби були максимально задоволені; при цьому спосіб реалізації їх полягає не в перетворенні чи експлуатації духовного світу індивідів, а в перетворенні та експлуатації зовнішнього світу.