Соціологічна творчість Питирима Сорокіна

     Незважаючи  на те, що величезна кількість часу у нього йде на наукову діяльність, він примудряється знаходити  час для активної політичної діяльності. У січні 1911 року Сорокіну дивом вдалося уникнути арешту після студентських заворушень, викликаного смертю Льва Толстого в листопаді 1910 року. У цей рік він їде по підробленим паспортом за кордон, будучи в Швейцарії, Італії та Австрії не втрачає часу даремно - знайомиться з тільки що вийшла «Соціологія» Г. Зіммеля. Навесні 1911 року він повертається до Петербурга, «по дурості» відмовляється здавати іспити, що варто було йому річної стипендії. Столичне відділення департаменту поліції вело за ним приховане спостереження. У 1912 році в жандармської картотеці на нього навіть завели окрему картку.

     У березні 1913 Сорокін ще раз потрапив до в'язниці за антімонаршій памфлет, написаний  до 300-річчя дому Романових. А.Ю. Согомонов  приводить цікаві дані у зв'язку з цим арештом. Сорокіну було дозволено написати листа М.М. Ковалевському, однак цей лист було перехоплено і підшито до справи. У ньому, зокрема, він пише: «Я сидів собі над книгами, читав багато доповідей у ряді наукових гуртків, писав статті, написав за зиму книгу про карах і нагороди, яку Ви знаєте і ... Їй-богу за таких обставин, я думаю, мудро ще займатися політикою ... »Автор листи, безумовно, злукавив, а Ковалевському все ж таки вдалося дізнатися про це пригоду і на його прохання 24 лютого 1913 Сорокіна звільняють з-під варти.

     У 1914 році закінчив Сорокін університет з дипломом 1 ступеня і був залишений для підготовки до професорського звання. Підготовка до професорства зайняла у Сорокіна всього два роки замість покладених чотирьох. Крім вивчення величезного списку літератури, він як і раніше багато видавався, читав лекції з соціології у двох інститутах, працював у створеному спільно з викладачами кафедри соціології психоневрологічного інституту «Русском соціологічному суспільстві пам'яті М.М. Ковалевського »(померлого 23 березня 1916) і навіть встиг написати науково-фантастичну повість «Пральня людських душ». Наприкінці 1916 року він здав магістерський іспит і на початку 1917 року стає приват-доцентом Петроградського університету. Революція, правда, перешкодила захисту магістерської дисртаціі, в основу якої він поклав свою першу монографію. У роки першої світової війни Сорокін багато працював, продовжував активно публікуватися, читав численні лекційні курси по самих різних галузях суспільствознавства.

     1917 для Сорокіна - це і початок  його сімейного життя. Дружиною вченого стала 26 травня 1917 Олена Петрівна Баратинського, випускниця Бестужевських курсів, дочка помісного дворянина Таврійської губернії (1894 - 1975). Вони познайомилися на літературних вечорах у будинку К.Ф. Жакова ще в 1912 році. Олена Петрівна, ботанік-цитолог по освіти, згодом отримає докторський ступінь в США в університеті Міннесоти (1925 р.), буде викладати в ряді університетів і коледжів Америки. Про їхній родині можна сказати: «вони жили довго і щасливо».

     Круті віражі його власної біографії 1917 барвисто описані ним у «Листки з російського щоденника» і включені пізніше цілком в «Довгий подорож». З цих бурхливих подій слід відзначити наступні: активна участь Сорокіна у функціонуванні Державної думи, Тимчасового уряду, у підготовці Всеросійського селянського з'їзду, в редагуванні есерівських газет «Воля народу» і «Дело народа», у написанні цілої низки соціально-політичних нотаток та памфлетів. Будучи секретарем А.Ф. Керенського, П.А. Сорокін незабаром переконався, що країна наближається до прірви, він був прихильником «жорстких заходів» і вимагав від уряду їх прийняття. Більшовицький переворот Сорокін сприйняв як контрреволюцію, на його думку, до влади прийшли «преторіанці». 2 січня 1918 він арештований більшовицьким урядом.

3. Діяльність під час революції

     На  час Лютневої революції 1917 Сорокін став одним з лідерів есерів, разом з Є. К. Брешко-Брешковською редагував газету «Воля народу», був делегатом І Всеросійського з'їзду селянських депутатів, увійшовши до Виконавчого комітету Сільської Ради. Від есерів був обраний депутатом Установчих зборів. Порятунок Росії і революцію Сорокін пов'язував з діяльністю О. Ф. Керенського, для якого готував огляди з питань науки. Переконаний оборонець, Сорокін різко виступав проти більшовиків. До Жовтневої революції поставився вороже. Революція для Сорокіна, як і для багатьох інших наукових та політичних діячів стала несподіванкою. Він був радий поваленню старого режиму і спочатку взявся до активних дій. Але зіштовхнувшись обличчям до обличчя із революцією, Сорокін сильно захотів все повернути назад.

     Посеред усіх цих подій всередині травня Сорокін одружується із Оленою Петрівною  Баратинською, подругою студентських років, ботаніком. Після церковної церемонії, на яку він прийшов із важливих зборів, його нова дружина та декілька друзів пообідали не довше, ніж півгодини, бо він мав знову бігти на якусь «кляту», за його словами, конференцію.

     У січні 1918 року його було заарештовано в офісі газети, виданням якої він займався, бо вона була спрямована проти більшовиків. Через два місяці його випустили, і вони з дружиною відправились до Москви в надії на відновлення там антибільшовистських груп. Сорокін знову намагався видавати подібну газету, але її швидко закрили, а його самого розшукувала поліція. Революціонер знову зник з її очей — декілька місяців вони з дружиною переховувались у різних селах та лісах. Але, не витримавши, здались у ЧК. Сорокіна кинули до в'язниці міста Великий Устюг, але не на довго: 12 грудня 1918 року за особистим розпорядження Леніна його випустили.

     Покинувши політику, в атмосфері повоєнної лібералізації Сорокін повністю сконцентрувався на науковій та викладацькій діяльності у Петербурзькому університеті. У той же час він пише підручник з соціології, розрахований на широкий загал, та видає у 1920 році двотомну «Систему соціології». Влітку 1922 прокотилася масова хвиля арештів інтелігенції, у той же час Ленін ставить питання про контроль змісту суспільствознавчих курсів. Звичайно ж це не могло не зачепити Сорокіна: перед ним був поставлений вибір — або в'язниця, або висилка. І 23 вересня 1922 року тридцятитрьохрічний Сорокін і його дружина назавжди покидають країну.

     За  постановою Колегії ГПУ від 26 вересня 1922 р. висланий за кордон з Петрограда на «Філософському пароплаві» («Філософський пароплав» — кампанія більшовицького уряду РРФСР з висилки неугодних владі інтелектуалів за кордон у вересні та листопаді 1922 року). Спочатку виїхав до Берліну. Потім проживав в Чехословаччині, редагував журнал «Селянська Росія».

4. Діяльність П. Сорокіна в США

     У 1923 році на запрошення провідних американських  соціологів Хайеса і Росса прочитати  декілька лекцій про російську революцію, Сорокін зі сім'єю вирушає до Америки, назавжди покидаючи Європейський континент. Менше року Сорокіну знадобилось для культурної та мовної акліматизації, він доволі швидко вільно опанував англійську мову, і вже у 1924 році почав читати лекції у Міннесотському університеті. У 1925 році виходить його «Соціологія революції», за нею йде слідом «Соціальна мобільність» (1927), через рік — «Сучасні соціологічні теорії» (1928). Так приємно описує свої перші роки в Америці Питирим Олександрович у листі до колеги та друга з України Микити Юхимовича Шаповала: «Пишу Вам зараз з Minneapolis'a. Універсітет Міннесоти — один з найбільших державних універсітетів — запрошує мене на літній семестр прочитати два курси з соціології (Соціальна аналітика і Соціологія революції) для graduate («залишених при універсітеті») і інструкторів і ассистентів соціології. Ось я читаю їм щодня, дві години, крім семінарів. Професори — гарний народ. А в цьому семестрі я опинився chairman'ом, тобто головою всього Departament of Sociology. Взагалі, повинен сказати, що за весь час лекторства я тут жодного разу не зустрів поганого ставлення від америкнських професорів».

     В 1930 році всесвітньовідомий Гарвардський університет засновує соціологічний факультет і запрошує Сорокіна стати його деканом. Він займається його організацією та розвитком, запрошує свого приятеля з Міннесоти Карла Цимермана стати професором, бере на викладацьку роботу Толкота Парсонса, який в той час працював на економічному факультеті. Внесок, а разом з тим і вплив, Сорокіна на Гарвард був неймовірним. За період роботи у Гарварді його науковий доробок склали такі праці: «Соціальна і культурна динаміка» (1937—1941), «Криза нашого часу» (1941), «Система загальної соціології», «Альтруїстична любов: дослідження американських «добрих сусідів» і християнських святих» (1950), «Шляхи і влада любові» (1954). У 1965 році займав посаду президента Американської соціологічної асоціації. Питирим Александрович Сорокін помер у лютому 1968 року, залишивши по собі пам'ять про велику людину.

2. Аналіз основних праць Питирима Сорокіна

1. Теорія альтруїзації П. Сорокіна

     Більшість праць Сорокіна, що були написані і вийшли з друку у США («Соціальна та культурна динаміка», «Суспільство, культура й особистість», «Криза нашого часу» та ін.), здебільшого мають суто соціологічне спрямування, присвячені проблемам теорії та методології соціологічної науки. Повернення до філософського осягнення соціальної реальності відбудеться у пізніх працях Питирима Сорокіна, присвячених феномену альтруїстичної любові та альтруїзації особистості та суспільства. Саме на цей період і припадає його робота у Гарвардському дослідницькому центрі з творчого альтруїзму [4, с. 223 - 225]. Актуальність дослідження полягає у тому, що проблема альтруїстичної любові раніше не розглядалася щодо наукового спадку Сорокіна як самостійний, самодостатній, цілісний об'єкт дослідження та новий напрямок філософського пошуку.

     Література, що висвітлює сорокінський концепт альтруїстичної любові та альтруїзації, здебільшого представлена біографічними дослідженнями, або загальними оглядами наукового спадку видатного вченого; дослідження феномену альтруїстичної любові та альтруїзації розглядаються лише як одна із віх наукової діяльності П.О. Сорокіна. Роботи, написані Сорокіним у 50-і рр., американські дослідники оцінюють як період кризи, навіть - занепаду, його наукової діяльності. «В 1950-е гг. облик Сорокина на кафедре был образом интересного человека, но маргинального, который прежде написал несколько очень хороших социологических работ ... но затем в своих более поздних работах удалился не в социологию, а скорее, в социальную философию , мало полезную для аспирантов. <...> После второй мировой войны было стремление перестроить социологию, совершить великие дела, и поэтому кто обращал внимание на пожилого человека, который возмущался состоянием вещей в мире и занялся исследованием такой не социологической проблемы, как альтруизм?» [6], -пише учень та послідовник Сорокіна Е. Тириакьян. Подібної ж думки щодо праць вченого, написаних ним після «Соціальної та культурної динаміки», дотримується й інший учень та американський біограф Сорокіна - В. Джонстон, стверджуючи, що вони «были далеки от науки и свободного эмпиризма и представляли собой скорее идеологические оправдания объединённого христианского общества» [2, с 122]. Позиція Джонстона та Тириакьяна в цьому питані цілком зрозуміла: вони прагматично відбирають у науковому спадку видатного вченого лише ті ідеї та теорії, які, на їх думку, належать до царини чистої соціології, твори ж філософського спрямування не вписуються до сфери професійно-наукових інтересів цих дослідників. Що стосується позиції у цьому питанні дослідників на пострадянському просторі, цей пласт наукової дальності Питирима Сорокіна переважно лишається поза їх увагою та розглядається лише як віха у біографії видатного російсько-американського вченого. Зокрема, Ю. Яківець зауважує: Сорокін надто абсолютизує роль альтруїстичної любові у порятунку сучасного суспільства, боротьбі з соціальними негараздами; її значення не варто переоцінювати, принаймні - у практичному значенні [7, с. 10,11].

     Сам Питирим Сорокін вважав роботу із дослідження феномену альтруїстичної любові та альтруїзації важливим, певною мірою - переламним періодом своєї наукової та громадської діяльності, відкриттям нового важливого об'єкту соціо-філософського дослідження, новацією у соціологічній, філософській, психологічній та низці суміжних наук. Жалкує лише з приводу того, що надто пізно звернувся до цієї важливої наукової та світоглядної проблеми: «Я сделал всё, что мог, пусть другие сделают лучше» [4, с. 236].

     Парадокс Любові полягає в тому, що, начебто, знаючи про неї все, насправді люди не знають про неї майже нічого, - стверджує він у праці «Шляхи та сила Любові: типи, фактори та засоби моральної трансформації» («The Ways and Power of Love: Types, Factors, and Techniques of Moral Transformation))) [8, с. 3]. На його думку, найменш вивчені трансемпірична складова Любові, її релігійний та онтологічний аспекти. Метою свого дослідження вчений проголошує доведення того, що «Любов - це Всесвіт (англ. - Universe), кількісно та якісно невичерпний» [8, с. 3].

     На перший погляд, ця теза (Любов як Космос) створює протиріччя між об'єктом дослідження, задекларованим автором на перших сторінках його праці, та визначеним у самій назві книги - «Power of Love». Однак, слід зазначити, що слово «рower» (сила, влада) Сорокін вживає не у традиційно-побутовому, або політологічному сенсі. Сорокінська «Power of Love» радше - специфічний вид енергії; таким чином, «сила Любові» насправді є «енергією Любові» [8, р. 36, 40, 45], що пронизує увесь Всесвіт, особливою ментальною структурою [8, р. 83, 84]. Крім того, на сторінках своєї книги вчений називає Любов «універсумом» (англ. - «universe» у вказаних уривках вжито у цьому значенні), який ототожнює з Богом, отримуючи формулу: Любов = Універсум = Господь [8, р. 16, 26, 156, 158]. Подібна розмитість дефиницій, вихід понять поза власні межі - складова сорокінського викладу наукового матеріалу на протязі всієї його наукової діяльності. Наприклад, у своїй теорії революції він не розмежовує понять «революція» та «громадянська війна», а описуючи феномен воєн в цілому не робить різниці між війнами міждержавними та громадянськими [див напр.: 3, 5]. Особливість наукової методи Сорокіна саме в тому, що, не даючи чітких дефиницій поняття, він замість того намагається всебічно розглянути досліджуваний феномен, створити для читача повну картину соціального явища або процесу. Цей принцип він відкрито декларує у своїй «Соціології революції»: «Я не намерен прибавлять ко всем этим определениям ещё одно дополнительное. Социальные науки слишком злоупотребляют определениями, чаще всего не давая по существу ничего, кроме чисто словесных формулировок. Я поступлю иначе <...>. Я просто возьму и буду изучать ряд революций разных времён и народов <...>« [5, с. 30 - 31].