Соціально-економічна концепція людського розвитку

логії, в яких повніше розкриваються роль і значення людського потенціалу, а абсолютна

більшість населення  так і не вийшла зі стану матеріального  недоспоживання (в радянські

часи – з причин нестачі якісних товарів, нині –  з причин низької платоспроможності).

Глибока соціально_економічна криза 90_х рр. ХХ ст. ще більш заплутала  суть про_

блеми. Трансформація економічного устрою нашого суспільства сьогодні спрямована на

перехід до ринкової системи господарювання, який в українському виконанні має дуже

серйозну ваду: недооцінку соціального, людського виміру. За 12 років перехідного періо_

ду в Україні не лише немає прогресу в ставленні до людини та створенні умов для її роз_

витку, але й за багатьма напрямами наявні відчутні втрати порівняно з далеко не без_

проблемним радянським періодом. Зменшуються вимоги до рівня  підготовки (особливо

природничо_наукової) в середній школі, непоправних втрат  зазнала система професій_

но_технічної освіти, суттєві проблеми є і у вищій  освіті. Нині важко назвати вітчизняне

підприємство, яке  в своїй діяльності орієнтується на розвиток персоналу, високу якість

трудового життя  працівників. Якщо такі підприємства в  Україні і є, то це ті, що повністю

або частково засновані  на іноземних інвестиціях і орієнтуються на західну культуру ро_

боти з персоналом. То ж і не дивно, що українські виробники  значною мірою втрачають

свої позиції у  науко_ та інтелектуаломістких напрямах виробництва, орієнтуючись на

просту, дешеву, безперспективну, екологічно проблемну продукцію (наприклад, металур_

гійну чи сільськогосподарську).

Інший бік цієї проблеми – трудова самореалізація високорозвинених, високомотиво_

ваних, висококомпетентних працівників – громадян України, чисельність яких в нашій

країні останнім часом зростає швидше, ніж кількість  відповідних робочих місць. За умов

глобалізації й  розвитку телекомунікацій такий цінний ресурс, як людський капітал висо_

кої якості швидко знаходить собі застосування, однак здебільшого в іноземних компаніях,

для чого вже не обов’язково  не лише емігрувати, а й відходити  від домашнього персональ_

ного комп’ютера. Це дедалі зменшує шанси нашої країни в економічному зростанні.

Вирішення проблем  активізації людського розвитку, зокрема зростання рівня осві_

ти, на нашу думку, потрібно починати саме з поширення в суспільстві  ідей теорії людсь_

кого капіталу і  практики реалізації їх. Вирішальна роль в цьому належить державі. Пере_

дусім, держава має визнати пріоритетними завдання людського розвитку – поліпшення

якості й доступності  освіти, зміцнення здоров’я, підвищення рівня життя всіх громадян.

Визнавши такі пріоритети, держава має проводити відповідну політику їх фінансового

забезпечення. Держава  має стимулювати розвиток інноваційного  високотехнологічного

виробництва і, відповідно, створення робочих місць, що потребують високої якості людсь_

кого капіталу. На людський розвиток та інтелектуалізацію  праці має орієнтуватися й  дер_

жавна політика регулювання оплати праці та доходів населення. Держава як найбільший

роботодавець має  також втілювати на державних  підприємствах (в т.ч. на підприємствах,

що фінансуються з держбюджету) таку організацію  виробництва (як матеріального, так  і

нематеріального), що дедалі більше орієнтується на розвиток і використання людських

інтелектуальних здібностей. Важливо забезпечити відновлення  відповідальності і про_

відної ролі держави у сфері освіти на всіх її рівнях. Крім того, саме державні органи по_

кликані виконувати такі специфічні функції, як ініціювання, підтримка і закріплення

сприятливої суспільної думки, позитивного іміджу соціальних інститутів розвитку лю_

дини, передусім освіти, науки та професійної підготовки.

Вченими переконливо  доведено такі напрями активного  впливу освіти на економіч_

не зростання:

1. Освіта та професійна  підготовка роблять продуктивнішою  працю кожної окремої

людини, про що свідчить тісна кореляція між рівнем освіти працівників і їхніми заробіт_

ками, підтверджена статистичними даними (в тому числі, нашими дослідженнями сто_

совно сучасної України) [5]. Освіта або збільшує продуктивність працівника на даному

робочому місці, або  робить його здатним до такої роботи, результати якої становлять

вищу цінність і  яка тому краще оплачується. Таким  чином, зростання кваліфікації і  рівня

освіти економічно активного населення підвищує продуктивність праці та ефективність

економіки.

2. Освіта розвиває  в людині ділові навички і  підприємливість. У західній літературі

це явище назване  «розподільчим ефектом освіти». Робоча ефективність пов’язана зі здат_

ністю виконувати певне коло завдань, розподільча ефективність – зі здатністю прийма_

ти правильні рішення.

3. Освіта підвищує  чутливість людей до нових  наукових ідей і технічних  розробок, у

зв’язку з чим  вони швидше впроваджуються в практику. Прискорюючи поширення нау_

ково_технічних відкриттів, освіта тим самим підвищує суспільну  продуктивність праці

та стимулює економічне зростання.

Зрозуміло, що подальший  розвиток науки і техніки немислимий без висококвалі_

фікованих вчених, дослідників і інженерів, які є генераторами ідей і від яких залежить

практична реалізація відкриттів та ідей. Слід зазначити, що значна частка наукових роз_

робок здійснюється безпосередньо в навчальних закладах, нерідко ідеї вдосконалення

технологій та організації  виробництва народжуються в процесі  навчання або на робочо_

му місці. Якщо освіта та професійна підготовка розвиває новаторські здібності праців_

ника, робить його винахідливим та ініціативним, то це також сприяє технічному прогре_

су. Прискорення темпів НТП підвищує суспільну продуктивність праці.

Отже, внесок освіти в економічне зростання полягає  в тому, що: вона наділяє робочу

силу продуктивними  знаннями, сприяє нарощенню нових  знань людини, стимулює про_

цес продукування нових ідей та їх реалізації. З огляду на важливу роль освіти у забезпе_

ченні соціально_економічного відродження країни, постає необхідність реформування

системи освіти України  відповідно до нових умов. На наше глибоке  переконання, україн_

ська система освіти також може і має виконувати роль визначального чинника соціаль_

но_економічного розвитку. Однак для цього необхідні  певні передумови: чіткі стратегічні

пріоритети суспільства  загалом і освіти зокрема; широка підтримка громадськістю ак_

тивної освітньої політики; відновлення відповідальності і провідної ролі держави у сфері

освіти; глибока і  всебічна модернізація освіти з виділенням необхідних для цього ресурсів

і створенням механізмів ефективного їх використання.

Соціально_економічна політика України, відображаючи національні  інтереси у цій

сфері, має водночас враховувати загальносвітові тенденції  розвитку, що зумовлюють не_

обхідність суттєвих змін у системі освіти і виявляються в:

• прискоренні темпів розвитку суспільства, розширенні можливостей політично_

го, соціального й економічного вибору, що викликає необхідність підвищення

рівня готовності громадян до такого вибору;

• переході до постіндустріального, інформаційного суспільства, економіки знань,

за яких визначальним чинником конкурентоспроможності як окремого праців_

ника, так і підприємства й держави загалом стає інтелектуальний потенціал, що

висуває нові вимоги до системи освіти щодо його розвитку ;

• зростанні ролі людського капіталу, який у розвинутих країнах становить 70–80%

національного багатства  і є об’єктом найвигідніших інвестицій, що зумовлює інтен_

сивний, випереджувальний розвиток освіти як молодого покоління, так і дорослих;

• глобалізації економіки та суспільного життя, розширенні масштабів міжкультур_

ної взаємодії, що вимагає, зокрема, універсалізації й стандартизації соціально_

економічних понять, індикаторів та методів дослідження, розвитку чинників ко_

мунікабельності й толерантності;

• зростанні масштабів глобальних проблем, які можна вирішити лише шляхом

співробітництва зусиллями  міжнародного співтовариства в результаті підвищення

загального рівня  відповідальності, освіченості й  культури громадян, що вимагає

формування сучасних знань і мислення молодого покоління;

• динамічному розвитку економіки, загостренні конкуренції, скороченні сфери

малокваліфікованої  праці, глибоких структурних змінах у зайнятості, що зумов_

люють постійну необхідність підвищення кваліфікації працівників, їх перепідго_

товки, самовдосконалення, зростання рівня професійної мобільності.

Одна з головних проблем сучасної освіти в Україні  пов’язана з неадекватністю її рівня,

якості, змісту стратегічній спрямованості постіндустріального  розвитку світової цивілі_

зації, безпрецедентним темпам розвитку взагалі. Суть проблеми полягає в тому, що і зміст,

і можливості вітчизняної  освітньої системи значно відстають  від світових реалій, особ_

ливо від тенденцій дедалі ширшого використання наукоємних технологій та інформа_

ційних ресурсів суспільства, досягнень в галузі інформатики й електроніки, комп’ютер_

них інформаційно_телекомунікаційних систем тощо. Глибинна причина цього  – відста_

вання у розвитку економіки, згортання наукового виробництва в Україні, руйнація нау_

кових шкіл в ході соціально_економічної кризи 90_х років минулого століття.

Основною причиною, що стримує прогресивний розвиток освіти та професійної підго_

товки в нашій країні, є низький попит на висококваліфікованих працівників за умов трудо_

надлишкової кон’юнктури  ринку праці, нестабільності економічного розвитку, відсутності

чітких економічних  пріоритетів. Стратегічним завданням  держави у цьому напрямі є  забез_

печення умов для  ефективного використання й адекватної оцінки висококваліфікованої

праці: збереження існуючих та створення нових робочих місць  висококваліфікованої праці,

створення передумов  для впровадження на підприємствах  усіх секторів економіки серйоз_

ної, успішної й ефективної концепції підвищення якості робочої сили. Такими передумова_

ми повинні бути стратегічна визначеність на тривалу  перспективу і конкретні цілі економіч_

ної політики та підприємницької діяльності, оновлення виробництва, з орієнтацією на нау_

ково_технічний прогрес, що спонукає до підтримання високої  кваліфікації працюючих.