Соціально-економічна концепція людського розвитку

дженням цього є вражаючі економічні й соціальні досягнення країн, що не мають істотних

запасів природних  багатств, а також країн із зруйнованою  в ході війн економікою (Тай_

вань, Південна Корея, Японія, Німеччина).

Економічне зростання  у ХХ столітті в індустріально  розвинутих країнах (включаю_

чи Україну) відбувалося  із загостренням соціально_економічних  суперечностей, а нерідко

супроводжувалося  глибокими кризами. Це було зумовлено  обмеженістю або вичерпан_

ням природних ресурсів, домінуванням речових чинників розвитку виробництва, орієн_

тацією на збільшення продукту та накопичення багатства у вартісно_речовій формі, пріо_

ритетністю кількісних параметрів над якісними, розбалансованістю науково_технічних,

екологічних і соціальних складових економічного зростання. Криза виявилася у стагну_

ючому відтворенні й неефективній зайнятості в традиційних галузях виробництва, в за_

гостренні глобального конфлікту між досягнутим рівнем матеріального виробництва і

можливостями екологічного середовища, між речовими і людськими  складовими про_

дуктивних сил, підпорядкуванні людини у виробництві можливостям техніки тощо.

Закономірною реакцією на таку ситуацію в світі став пошук  принципово нових орі_

єнтирів суспільно_економічного прогресу, що, зокрема, в економічній науці виявилося

розквітом концепцій  людського капіталу (починаючи з 60_х рр. ХХ століття) та людсько_

го розвитку (з 90_х рр. минулого століття). Слід підкреслити, що в розвинутих країнах ці

концепції стали  результатом, узагальненням тенденцій  соціально_економічного розвит_

ку, що склалися на той час на всіх економічних рівнях. У нашій країні (у складі СРСР), на

відміну від країн  Заходу, не лише не було об’єктивних  передумов для поширення таких

ідей, а й існували штучні ідеологічні перешкоди для  їх правильного розуміння.

Поштовхом до розвитку теорії людського капіталу стали  праці 50_х–60_х рр. ХХ сто_

ліття американського вченого Т.Шульца ( в 1979 році йому було присуджено Нобелівську

премію в галузі економіки), який, досліджуючи джерела  економічного зростання, виді_

лив у самостійний  фактор невідомий до того параметр, що спочатку був названий “за_

лишковим чинником”. Надалі його було ідентифіковано як продуктивні здібності, що

набуваються і розвиваються людиною [1]. В результаті плідної  роботи відомих нині вче_

них, серед яких ще один лауреат Нобелівської премії –  Г.Беккер, була сформульована

концепція людського  капіталу [2]. Виділення чинника “людський  капітал” дало мож_

ливість ідентифікувати принципово важливе джерело економічного зростання, яким є

знання й компетенція, а отже, правильно визначити економічну роль освіти, науки, охо_

рони здоров’я та інших нематеріальних галузей людської діяльності, які до цього розгля_

далися як непродуктивні.

Поняття “людський  капітал” означає не лише усвідомлення вирішальної ролі людини

в економічній системі  суспільства, а й визнання необхідності інвестування в людину, що

підвищує її продуктивні  здібності, тобто сприяє розвитку її як працівника. Основним ви_

дом таких інвестицій є витрати на освіту, включаючи загальну і спеціальну, формальну і

неформальну освіту, підготовку за місцем роботи і т.д [3, с.31–38].

Теорія людського  капіталу стала в розвинутих країнах  поворотним пунктом у моти_

вації людського розвитку, у тенденціях ставлення до галузей соціальної сфери, що забезпе_

чують цей розвиток, – передусім освіти й науки, а  також охорони здоров’я, культури та ін.,

зокрема в аспекті  ресурсного їх забезпечення. Доведення  рентабельності інвестицій в людсь_

кий капітал, в т.ч. витрат на освіту, сприяло тому, що правлячі кола багатьох країн визнали

її як важливий чинник економічного розвитку, а керівники  підприємств – як чинник підви_

щення продуктивності праці й ефективності виробництва. Значною мірою завдяки теорії

людського капіталу суспільного визнання набула неформальна  освіта, освіта дорослих,

активно впроваджувались  освітньо_професійні програми на підприємствах. У розвинутих

країнах, а ще більш  у тих, що прагнуть швидкого й успішного  розвитку, освіта культивуєть_

ся як економічно раціональна діяльність людини не лише у молодому її віці, а й впродовж

усього життя. Концептуальним втіленням цієї ідеї є довічна, або  безперервна освіта. Це не

могло не вплинути і  на ресурсне забезпечення освіти, причому  важливим є не лише

збільшення бюджетних  асигнувань, а й диверсифікація джерел фінансування.

Свідченням життєвості концепції людського капіталу є  той факт, що у розвинутих

країнах вкладення  в людину (в її розвиток і соціальний захист) з 50_х рр. ХХ століття

дедалі істотніше  перевищують розміри матеріального  нагромадження. Виробничі інвес_

тиції, за їх безперечно важливого значення, все більше поступаються інвестиціям у роз_

виток людини. І найважливіші зміни у відтворювальному процесі  цих країн відбувають_

ся поза сферою матеріального  виробництва [4, с.158–165].

Теорія людського  капіталу є саме тією ланкою, що ефективно  поєднала домінуючий

у ХХ столітті прагматизм, “доходоцентризм” з традиційно привабливими для цивілізо_

ваних країн гуманітарними ідеями демократії, “людиноцентризму”. Вона стала тим

підґрунтям, що створило надійну економічну основу для швидкого й логічного поши_

рення у світі ідей людського розвитку.

На економічній  базі теорії людського капіталу історично  і логічно викристалізува_

лася концепція людського розвитку. В Україні значення концепції людського розвитку

почало усвідомлюватися  разом із здобуттям незалежності та демократизацією суспіль_

ства (до і без поширення ідей теорії людського капіталу). На відміну від концепції людсь_

кого капіталу, яку  ще й досі вчені здебільшого замовчують, а керівники нерідко ігнору_

ють, ідея людського розвитку як безумовно політично виграшна досить швидко знайшла

втілення і в  наукових працях, і в політичних деклараціях. Однак і донині важко  знайти

певні риси реалізації цієї концепції в практичних заходах. Найголовнішою причиною

цього є неприйняття  ідей теорії людського капіталу значною  частиною вчених, політиків

і керівників усіх рівнів. Без усвідомлення концепції людського  капіталу, яка доводить

пріоритетне значення розвитку людини для економічного зростання, ідеї людського роз_

витку втрачають  своє економічне підґрунтя, залишаючись  лише красивими декларація_

ми, втілення яких відсувається на невизначене майбутнє.

Саме тому в Україні, на відміну від країн з розвинутою економікою, питання влас_

ності, грошей, приватизації, інвестування, ринкових перетворень домінують і в еко_

номічній науці, і в мисленні керівників. У суспільній економічній свідомості все ще не

відбувається поворот  від матеріально_речових до людського  чинника економічного про_

гресу. Не можна не бачити, що в країнах з високорозвинутою ринковою економікою вже

кілька десятиліть загальною тенденцією є переважний розвиток людини, що базується

на необхідності конкурувати у високотехнологічних  сферах виробництва. Розвиток пра_

цівника (передусім шляхом освіти та професійної підготовки) є не лише базовим джере_

лом нагромадження  суспільного багатства, а й основною формою завершених капіта_

ловкладень суспільства, які визначають динаміку виробничих можливостей, національ_

ного доходу та рівня життя.

Україна, на жаль, забарилася з переходом до нового, орієнтованого  на розвиток лю_

дини, типу економічного зростання. Цьому перешкоджав як обвальний спад виробниц_

тва, так і недостатнє усвідомлення важливості зазначеного переходу. Необхідність такого

переходу актуалізується не лише загальносвітовими тенденціями, а й тяжкими наслідка_

ми в Україні  тривалої соціально_економічної кризи 90_х рр. минулого століття. Генеру_

вати якісні зрушення в цілях виробництва і в  самому виробництві може тільки людина.

На перше місце  в системі чинників економічного зростання дедалі більше мають вихо_

дити проблеми людини та її розвитку в найширшому розумінні: загальноосвітньої й про_

фесійної підготовки і безперервного розвитку економічно активного населення, ефек_

тивного управління працею, мотивації трудової діяльності, гідної людини якості життя і

т.ін. Динамічне економічне зростання за сучасних умов потребує “людиноцентровано_

го” перегляду місця і ролі працівника в сучасному виробництві як з погляду зменшення

факторної (часткової) ролі людини з одночасним підвищенням  її творчо_визначальної,

контролюючої й  регулюючої ролі, так і з позицій  адекватної цій новій ролі зміни  структу_

ри суспільного виробництва, коли головною умовою розвитку останнього стає законо_

мірне посилення  тих видів економічної й соціальної діяльності, що забезпечують нако_

пичення нематеріального людського багатства.

У зв’язку з цим  набуває актуальності дослідження  сукупності “неречових” чинників

і умов економічного зростання – освітніх, інтелектуальних, інформаційних, організа_

ційних, управлінських, мотиваційних ресурсів, погляд на людину як на головний, виз_

начальний і якісно невичерпний (на відміну від інших) чинник економічного піднесен_

ня нового типу, а також (і передусім) як на мету цього зростання. Сучасне бачення посту_

пального суспільного  розвитку відводить людині центральне місце не лише традиційно в

духовній сфері  суспільного життя, а й в процесі  економічного відтворення, виходячи з

визнання того, що людина є і вихідним, і кінцевим пунктами соціально_економічного

розвитку. Людський, або соціальний вимір цього розвитку стає його визначальною до_

мінантою, а матеріально_речовий потенціал – лише умовою, засобом цього розвитку.

Велика проблема полягає в тому, що це принципово важливе теоретичне положення

ще не усвідомлене  як слід і сприйняте в Україні, отже, вихідний момент активізації  людсь_

кого розвитку та прогресу сфер, що його забезпечують –  глибоке розуміння економічної

доцільності інвестицій в людину, виникнення внутрішньої  потреби в них – значно галь_

мується стосовно великої маси людей. Тривале панування матеріальних факторів роз_

витку суспільства  сформувало стійкі стереотипи провідної  ролі тих видів людської діяль_

ності, які “годують”, “зігрівають”, “одягають” і т.п., не лише в буденній свідомості, а й у

середовищі людей, які визначають стратегію розвитку на всіх рівнях. Частково це пояс_

нюється (але не виправдовується) тим, що наша економіка ще по_справжньому не прой_

шла стадію “реіндустріалізації”, стадію переходу на енерго_ і ресурсозберігаючі техно_