Об'єкт і предмет соціології

До Грушевського в російській історіографії загальноприйнятою  була така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи, неслов'янська колонізація, розселення слов'ян, формування Київської держави, історія, що сягала XII ст. Потім вона переходила до Великого князівства Володимирського, від нього в XIV ст. — до князівства Московського, де була започаткована  історія Московського царства, згодом імперії. З історії українсько-руських  і білоруських земель, які лишилися за межами Московського царства, часом  бралися найважливіші епізоди (держава  Данила, формування Великого князівства Литовського, унія з Польщею тощо) з прилученням до російської держави. Ця схема переслідувала генеалогічну ідею — довести право московської  династії князів, а потім царів, тримати  під владою не тільки власне московські, а й інші, завойовані, землі. Згодом, коли основний акцент був перенесений  на історію народу, суспільства, культури, дана концепція була реалізована  в працях з історії великоросійського  народу, активно використовувалася  для обґрунтування ідеї Москви як «третього Риму».

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст  Михайло Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби.

Виробництво засобів до життя  — нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою. Отже, чим  вищі потреби, тим меншу роль в  їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість  людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки[14, c. 27-28].

Значний вплив на суспільну  думку на початку XX ст. мали ідеї державності  та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав  Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою — класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зараховував робітників, технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники значно сильніші за суперечності між ними. Це аж ніяк не унеможливлює взаємної критики, свободи опозиції. А навпаки, діючи в координатах традиційного правопорядку,- вони забезпечують необхідну рівновагу між владою і свободою. За взірець класократії він наводив Англію з її традиціоналізмом, консервативними цінностями.

Демократію В. Липинський критикував за те, що її використовують для ослаблення основ дисципліни і порядку в державі, внаслідок чого держава перетворюється на інструмент реалізації приватних інтересів певних соціальних груп, що спричиняє її руйнацію. Цю тезу він ілюстрував подіями в Римській республіці часів занепаду, Франції Третьої республіки, Речі Посполитій.

Малопродуктивна, за словами  В. Липинського, й охлократія, яку встановлюють «войовники-непродуценти». В ній неможливий жодний вияв свободи та самодіяльності громадян, а суспільство мало чим відрізняється від військово-бюрократичного ордену. Саме таким він вважав цезаристично-бонапартистські держави, революційні режими, очолювані монархами-самодержцями[7, c. 32-33].

3. Розвиток вітчизняної  соціології у XX ст.

Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної  думки в Україні, свідчить, що для  її гармонійного розвитку необхідні  певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських  земель у складі різних імперій, а  в XX ст. — у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918—1920 pp. Б. Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський.

Іншими підрозділами цього  відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний  емпіричний матеріал про вплив різних чинників на заробітну плату. Вивчались  інші процеси в господарській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці  академіка О. Гілярова, який досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей  період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром  створити тут систему соціологічних  інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний  інститут (1919 p.), який згодом переїхав до Праги, ав1921р. — до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очолив^ науково-дослідну кафедру з історії України, при  якій і було відкрито секцію соціології.

М. Грушевський і його соратники  видали низку соціологічних праць: «Спроба соціологічного пояснення  української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія  в концепції нової французької  демократії» (Ф. Савченко) та ін. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був період поширення  більшовицької ідеології в науці  й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської  соціології. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце  посіли теоретичні розробки марксистського напряму: «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської  соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинського (1923), «Марксизм і соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С. Вольфсона (1929), «Основні питання марксистської соціології» С. Оранського (1929) та ін.[8, c. 39-41]

З кінця 20-х років на теорію та практику соціологічної (практично  «марксистсько-ленінської») науки починають  впливати сталінські «теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософію  та соціологію вчені інколи дозволяли  собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського напряму не ризикували. У цей час, правда, інколи висловлювалися сумніви  щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її, як і інші неугодні йому науки  — генетику, психологію, кібернетику  та ін. Теоретичне обґрунтування цього  містить розділ «Про діалектичний та історичний матеріалізм» короткого  курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної  партії (більшовиків)» (1938). З того часу найважливіші складові марксистської  соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії  стали розглядати тільки на філософському  та абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження  суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені  соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя було накладено  сувору заборону. Соціологію було оголошено  псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні  дослідження в цій галузі були фактично припинені.

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності не вписувалися у сталінське волюнтаристське  управління суспільством. Наукова соціологія була ворожою соціальній апологетиці. Офіційні, здебільшого «валові» економічні показники з року в рік демонстрували  «зростання» добробуту людей, а  соціальні, які відображали реальне  задоволення потреб людей, демонстрували  протилежне — зниження їх достатку, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була возведена в ранг науки, а реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою»[9, c. 53-54].

Соціологічна думка в  СРСР (у тому числі й в Україні) приглушувалася до початку 60-х років. А праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища, процеси  на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні, відірвано від реального  життя. Філософський детермінізм, заперечення  соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню консерватизму  в науці про суспільство. Відродження  соціологічних досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука — ні. У  науковому обігу побутувало визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідженнями.

У 1958 р. виникла Радянська  Соціологічна Асоціація. Через два  роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний  підрозділ — сектор дослідження  нових форм праці й побуту, пізніше  перетворений на відділ конкретних соціологічних  досліджень. У 1968 р. почав працювати  Інститут конкретних соціальних досліджень. У 1974 р. побачив світ перший і до середини 80-х років єдиний у СРСР фаховий  журнал «Социологические исследования».

В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю  — відділ конкретних соціологічних  досліджень Інституту філософії  АН України — почав функціонувати  у 1969 р. Вплив хрущовських ліберальних  реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 рік тільки Інститут філософії  у Москві відвідали 217 зарубіжних філософів  і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах  Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси  соціологи вивчали умови життя, залежність способу життя від  соціально-побутових і соціально-демографічних  чинників. Досвід соціологічної служби Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках поширювався  через періодичні видання, знайшов  своє відображення у повісті письменника  Олександра Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Промінь, 1980).

Соціологічний підрозділ  Львівського відділення Інституту  економіки АН УРСР розробив методики соціального планування на промислових  підприємствах республіки. Ці методики і пов'язані з ними концепції, як і розробки Донецького відділення Інституту економіки АН України, помітно збагатили промислову соціологію та соціологію праці в Україні[3, c. 45-46].

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної  науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС видав  постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х років виникла  принципово нова для радянської системи  інституція — Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т. І. Заславська), що став безперечним лідером у  масових опитуваннях. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах  відкрито факультети і відділення з  підготовки професійних соціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту  дисертацій, виходить журнал «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Тож соціологія стала універсальною академічною  дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається  в методичне керівництво науково-дослідною  діяльністю Соціологічна Асоціація  України (САУ). З 1993 р. вона є колективним  членом Міжнародної соціологічної  асоціації.