Об'єкт і предмет соціології

1. Попередні етапи розвитку соціально-політичної  і філософської думки теоретично  та методологічно підготовили становлення нового наукового напрямку - соціології, предметом вивчення якого в ХIХ столітті стають соціальні відносини. Наукове обгрунтування цей напрямок одержав у працях французького соціолога О.Конта, який уперше застосував позитивістичний метод у поясненні соціальної дійсності.

О.Конт вважав, що при вивченні соціальної сфери необхідно базуватися на таких методах дослідження як спостереження й експеримент. При цьому дані, які отримали внаслідок дослідження, повинні лише описувати соціальні об'єкти за ознаками найменшого числа зовнішніх зв'язків у порядку їх послідовності та схожості.

Обстоюючи думку про взаємозв'язок соціальних елементів суспільства, Конт тим самим заклав розуміння предмета соціології як науки про взаємодію, взаємозв'язок соціальних елементів суспільства: людей, груп, спільностей. Учений став не лише засновником нової науки, але і соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів, поставив проблему понятійного апарату соціології.

Предметну область соціології Конт розподіляє на дві частини: соціальну статику (аналіз рівноваги людського суспільства, взаємозв'язок його елементів) і соціальну динаміку (вивчення різноманітних змін соціальних факторів). Таким чином соціальна статика, за Контом, повинна займатися проблемами соціальної структури суспільства. У соціальній структурі суспільства вчений виділяє чотири класи: спекулятивний (представники науки, філософії, естетики), практичний (представники сфери виробництва і обороту), представники сільського господарства; клас робітників. Соціальна динаміка в дослідника значною мірою ототожнюється з соціальним прогресом і є визначальною в його наукових ідеях. Конт обстоює думку, згідно з якою розвиток суспільства пов'язаний з процесами еволюції і прогресу. При цьому зауважує, що останній обумовлюється рівнем людського розуму. Виходячи з цієї позиції вчений розрізняє такі три стадії розвитку суспільства: військову (відповідає теологічній стадії розумового розвитку), перехідну (відповідає метафізичній стадії), науково-промислову (відповідає позитивній стадії).

Головна ідея позитивізму Конта полягала у визнанні того факту,що нове позитивне знання про суспільство повинно базуватися на природознавстві. Крім того,основною особливістю позитивістичного методу дослідника стало визнання соціальних наук як єдиного джерела пізнання соціальної реальності.

До послідовників позитивізму  О.Конта відносять Дж.Мілля та Г.Спенсера. Так, англійський філософ, історик і економіст Дж.Мілль визнавав розумове удосконалення людини основою соціального розвитку, а переконання і судження - його основними чинниками. Свої соціологічні погляди дослідник обгрунтовує на підставі вивчення ним розумового складу і характеру людей. Саме тому суспільство він розглядає як агрегат індивідів, мислення яких зазнає поступових змін і розвитку (осн.праця "Система логіки символічної і індуктивної".

Інженер, соціолог, філософ Г.Спенсер (англ.) розумів соціологію як природничу науку. Тому, згідно його поглядів, суспільство функціонує за біологічними законами еволюції, збереження енергії і боротьби за існування. Основою побудови цієї концепції слугувала теорія Дарвіна про еволюцію видів, їх боротьбу за існування.

У розвитку суспільства ("соціального  організму") Г.Спенсер розрізняє дві фази: мілітаристичну (первісну, примітивну) і промислову. Специфікою першої фази є підпорядкування особистості диктату правителів, другої - свобода у прояві своїх потреб і інтересів. Це бачення суті суспільного розвитку приводить Спенсера до ствердження тези, згідно з якою перемагає те суспільство, в якому велика кількість людей пристосовується до промислової праці, при цьому владні структури поважають особисті потреби й інтереси.

Специфічною особливістю позитивізму  вченого було також обґрунтування  ідей про наявність еволюції як вищого закону всього, що існує та визнання загального об'єктивного характеру  прогресивного розвитку. Зокрема, в  процесі еволюційного розвитку він  виділив дві особливі його характеристики: диференціацію і конкретизацію.

І як узагальнення на предмет позитивізму  в соціології зазначимо, що у своєму розвитку він пройшов два етапи: Етап раннього позитивізму (окреслюєтьтся 30-тими роками ХIХ століття - рубежем ХIХ -ХХ ст.) та етап зрілого позитивізму (припадає на 20-ті роки ХХ століття по сьогоднішній день). У своїх дослідженнях представники позитивізму застосовували емпіричний підхід, розуміючи його як необхідність включення в соціологічну теорію емпіричних даних.

На додаток зауважимо, що до числа  найбільш важливих принципів позитивізму  відносять:

- розгляд соціального крізь  призму біологічного;

- побудова системи соціологічних  знань по моделі фізичних наук;

- перебільшення ролі досвіду  і чуттєвих даних в соціальному  пізнанні;

- принцип "ціннісної нейтральності", згідно з яким соціолог повинен  утримуватися від будь-яких суджень  щодо природи явищ і процесів, які вивчаються;

- орієнтація на соціальну інженерію.

2. Установка позитивізму на розуміння  соціології як соціальної фізики, орієнтованої на методи біології сприяла тому факту, що більшість шкіл соціології ХIХ ст. намагалися розглядати соціальні процеси і явища крізь призму біологічних закономірностей. Ці школи в історії соціології одержали назву натуралістичних. У межах соціологічного натуралізму розрізняють такі напрямки як органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічну і географічну школи. Вихідними принципами у поясненні соціального розвитку для вищезазначених напрямків і шкіл стали: аналогія (тотожність організму й суспільства), редукціонізм (зведення соціального до біологічного, пояснення більш складної системи через простішу), еволюціонізм (визнання поступального розвитку неорганічного й органічного світу та його поширення на суспільство).

Органіцизм

(Г.Спенсер, О.И.Стронін, А.Шеффлє та інші)

Для складення загального уявлення про даний напрямок візьмемо для  аналізу науковий доробок одного з відомих органіцистів німецького й астрійського соціолога А.Шеффлє.

На думку цього дослідника, суспільство - це органічна цілісність, подібна  до біологічного організму, але відрізняється  від нього п'ятьма типами соціальної тканини та трьома видами основних органів. Зокрема, Шеффлє виділяє існування таких п'яти видів так званої соціальної тканини:

- засоби комунікації і житлове  обладнання, які не притаманні  біологічному організмові;

- захисна тканина (одяг, покрівля, різноманітні укриття);

- тканини, що складаються з  економічних, культурних, соціальних  організацій;

- тканини, які утворюють організації  та установи, призначенням яких  є виконання державних функцій,  реалізація влади;

- психофізіологічна тканина (основа  інтелектуальної сфери діяльності).

Функціонування суспільства на противагу біологічному організмові  забезпечують, згідно з твердженнями соціолога, три такі види органів  та інститутів: зовнішні органи (виробництво, транспорт, торгівля, охорона); внутрішні (спілкування, виховання, релігія тощо) та координаційно-регулюючі (держава, установи, призначенням яких є забезпечення функціонування відповідної соціальної цілісності).

Основною особливістю функціонування суспільства Шеффлє вважає існування духовно-психологічної взаємодії суб'єктів. Її зовнішнім проявом є символи, що виражають ідеї та специфіку технічної діяльності, в яких відбувається матеріалізація людської думки.

В процесі еволюції суспільство, стверджує  дослідник, проходить такі етапи  розвитку: первісне суспільство, громадянське суспільство грецького полісу, суспільство  станів, територіальну спільність людей, національну чи етнічну спільність. Кожному із цих етапів характерна своя соціально-психологічна форма  зв'язків і символів, наявність  організацій та установ, що забезпечують фукціонування даного типу суспільства, тощо. Головним координатором в збереженні певної соціальної цілісності, на думку мислителя, виступає держава.

В загальному, органістичний напрям в соціології був кроком назад в порівнянні з концепціями суспільного договору і філософії історії, так як орієнтація на біологічне виключала можливість дослідження майбутнього суспільного розвитку. До певних здобутків даного напрямку можемо віднести: розуміння суспільства як системи, аналіз суспільства з точки зору його структурних елементів та інше.

Соціальний дарвінізм

(У.Беджгот, Л.Гумплович, Г.Ратценхофер та інші)

На виникнення даного напряму безпосередній  вплив справили ідеї Ч.Дарвіна про  міжвидову боротьбу та боротьбу за існування, що привело до перенесення  законів природи на пояснення  історичних явищ.

Основними ознаками, які характеризували  соціал-дарвіністський напрям в розвитку соціології ХIХ століття були: натуралізація соціального, визнання боротьби за існування та природного відбору як головних соціальних детермінант, аналіз в цьому контексті соціальних конфліктів та суперечностей.

Визначним представником соціал-дарвіністичного напряму був англійський дослідник У.Беджгот, який у праці "Фізика і політика" намагався обгрунтувати наступні ідеї:

- боротьба між різними соціальними  групами є головним законом  соціальної еволюції;

- прагнення до панування в  суспільстві є соціальним варіантом  дії законів природи;

- згуртованість соціальної групи  забезпечується нормами, вимогами, правилами, які передаються шляхом  наслідування;

- ціннісні орієнтації та норми  соціальної групи є відносними  за своїм характером, оскільки  зазнають певних еволюційних  змін або взагалі втрачають  своє значення;

- у суспільстві перемагають  ті групи , які зазнали найменших  змін у процесі еволюції.

На початку ХХ століття соціал-дарвіністський напрямок вичерпав свій потенціал, оскільки його основні принципи не були пов'язані з виявленням соціальних механізмів розвитку суспільства.

Расово-антропологічна школа

(Ж.А.Гобіно, О.Аммон та інші)

У межах расово-антропологічної  школи умовно виділяють два напрямки: перший пов'язаний із спробами розкрити глобальні рушійні сили суспільного  розвитку, другий - виходить із соціал-дарвіністського розуміння законів розвитку суспільства і орієнтований на фізичну антропологію.

Спільним для концепцій цієї школи було:

- визнання расового чинника  як головної детермінанти суспільного  розвитку;

- проголошення культурної та  біологічної відмінності рас;

- визнання ієрархічності рас;

- заперечення можливості змішування  рас. Одним з основоположників  расово-антропологічної школи був  Ж.Гобіно, який у праці "Нариси про нерівність людських рас" обґрунтовує наступні ідеї:

- расові особливості - це головні  детермінанти суспільного розвитку;

- інтенсивність розвитку раси  залежить від її біологічної  чистоти;

- "історичною расою" є біла  раса.

Расово-антропологічний напрямок в соціології, базуючись на соціально-психологічних  засадах відчуження і протиставлення народів і рас, заклав ідеологічні  засади політичної практики фашизму  і расизму.

Географічна школа

(Г.Т.Бокль, С.Соловйов, Л.І.Мєчніков та інші)

Основні ідеї цієї школи були закладені  ще у творчості Ж.Бодена і Ш.Монтеск'є, які намагалися дослідити роль географічного середовища та природних умов у житті суспільства. В ХIХ столітті на становлення цього напрямку у соціології вплинули досягнення природознавства.

Основоположником географічного  детермінізму ХIХ століття в Росії  був історик С.Соловйов, у концепції  якого можна виділити три тенденції:

- соціологічний реалізм, який  одержав своє втілення в розкритті  впливу географічного середовища  на життя людей;

- погляд на державу як на  розумного творця влади і станів;

- обгрунтування морального й суспільного прогресу як прагнення людини до християнського ідеалу.

У багаточисленних працях Соловйова  є положення, згідно з якими психологічний  склад населення, соціальна структура  суспільства обумовлюються навколишніми природними умовами. Наприклад, він  вважав, що гори і каміння розділили  Західну Європу на окремі держави, дозволили  створити "мужам" міцні укріплення й володіти "мужиками". Напротивагу Заходу російська рівнина сприяла утворенню єдиної держави, а наявність лісу вплинула на високий рівень мобільності населення.

Варто зазначити, що в межах географічної школи сформувався такий напрямок як геополітика, який намагався обгрунтовувати залежність розвитку економіки, політичного устрою, культури, психології народів від факторів географічного середовища.

Засновником геополітичного напрямку в Україні (рубіж ХIХ -ХХ століття) був академік С.Рудницький. Учений у  низці своїх праць, зокрема "Огляд  національної території України" (1920), "Українська справа зі становища  політичної географії" (1923) намагався  обгрунтувати роль геополітичного чинника в побудові держави. На його думку, тип політичного устрою держави залежить від історико-географічних традицій народу-державотворця, а процес формування та розвитку держави повинен відбуватися як політико-географічної одиниці.

І як висновок зазначимо, що географічне  середовище відіграє не останню роль в історичному процесі, але розглядати його як головну детермінанту соціального  прогресу це перебільшення. На протікання даного процесу впливають поряд  з географічними і такі чинники, як економічні, політичні, соціальні  тощо.

Психологічний напрямок у соціології ХIХ -початок ХХ століття, своїм становленням завдячує досягненням психології в дослідженні індивіда, вивчення механізмів міжіндивідуальної та групової діяльності й поведінки.

Подібно до натуралістичної соціології представники психологічного напрямку намагалися абсолютизувати роль окремих  психологічних явищ та процесів у  соціально-історичному процесі.