Об'єкт і предмет соціології

— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

— протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

1. Зародження і  розвиток соціологічної думки

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і  тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української  державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання  східнослов'янських племен навколо  політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять  праці найдавніших українських  мислителів.

Київський князь Володимир  Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену  Галицько-Волинської держави засвідчив  «Галицько-Волинський літопис» — важливе  джерело інформації про соціальне  життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне  і духовне життя різко змінилося  у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського  іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова  система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська  реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв  Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей  до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави  щодо громадянина — гарантувати  кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить  корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти  розбудові нових шкіл.

Обов'язки індивіда перед  державою ще вищі, його діяльність має  спрямовуватися передусім у руслі  інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681 — 1736)[11, c. 41-43].

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в  українському духовному житті був  Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював  ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується  з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про  людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку  про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має  його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці  із засобу до життя на найпершу життєву  потребу та найвищу насолоду. Смисл  людського буття він вбачав у  праці, а справжнє щастя — у  вільній праці за покликанням. Думка  про визначальну роль спорідненої  праці у забезпеченні щасливого  життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського  щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода  вважав внутрішній світ, добрий сердечний  настрій, душевну міць. Досягти цього  можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість  із певними видами праці. Люди мають  пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

У такому контексті розглядає  Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну —  нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всъм равенство»... Меншій сосуд менъе имъет, но тем равен есть большему, что равно есть полный». З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспо-рідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною  свого місця у житті Сковорода  надавав практиці, вправам, які вдосконалюють  природні дані. Наука і звички повинні  спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях[5, c. 32-34].

У творчості Г. Сковороди  започатковані й ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що на першому  плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали  розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного  змісту і варті сучасного ґрунтовного  дослідження.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в  період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і  підходів до їх вирішення. З позицій  свого часу, тодішнього рівня знань  автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути.

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць  цього періоду, передусім «Опис  весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас  Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир  Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України[6, c. 19-20].

2. Початок української  соціології

Другий період розвитку соціологічної  думки в Україні безпосередньо  пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах  його називають періодом академічної  соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців.

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х  роках XIX ст. дослідженнями Женевського  гуртка українських учених, праці  яких друкувалися найчастіше в тамтешньому  журналі «Громада».

Учені, які досліджують  особливості тогочасної української  соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження  здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, слабо були заряджені на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визначальна риса соціологічної думки в Україні — тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями.

Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення  до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами.

Так, у соціологічних студіях  публіциста, економіста, соціолога  Сергія Подолинського (1850—1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для взаємодії з навколишньою природою. Зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовияву талантів.

С. Подолинський значну увагу  приділяв аналізу соціального становища  різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки висловлював у  праці «Ремесла і фабрики на Україні»[4, c. 26-28].

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні  складних соціологічних проблем  брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній  праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому  свого основного завдання — розкриття  причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто  для його порядку і прогресу, а  також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального  розвитку. Він одним з перших вітчизняних  дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній  історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для  практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між  Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес  однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками; / Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української  та російської народностей, становлення  державності в Україні та Росії[12, c. 49-52].