Молодіжний та дитячий рух як система

       Таким чином, не відбувається залучення широких  мас молоді до участі в організованому молодіжному русі.

       Пропозиції  та рекомендації:

       Розглянути  можливість підготовки указів Президента України, якими доцільно передбачити  наступне.

       1.        Широке обговорення на основі кращого світового досвіду та за активної участі молодіжної громадськості проекту Національної доктрини молодіжної політики з подальшим її затвердженням і прийняттям Верховною Радою України. Внести зміни відповідно до реалій сучасного життя та систематизувати нормативне регулювання молодіжної сфери згідно з європейськими демократичними цінностями.

       2.        Покращення доступу молоді до високоякісної сучасної освіти, збільшення обсягів фінансового забезпечення і прискорення темпів технологічної модернізації освітнього процесу, рівня інформатизації та оновлення навчально-лабораторної бази навчальних закладів. Слід удосконалити систему розвитку особистості учня, студента, його громадянського, патріотичного виховання.

       3.        Фінансове забезпечення виконання програм культурологічного спрямування, відновлення і будівництва соціокультурних, спортивних та інших об‘єктів дозвілля молоді та дітей, пропагування кращих здобутків національної культури, підтримання професійних і самодіяльних колективів художньої творчості, клубів за інтересами, фольклорних народних колективів.

       4.        Упровадження програм національно-патріотичного виховання молодого покоління, спрямованих на подолання взаємовідчуженості молоді різних регіонів України та консолідацію української нації.

       5.        Необхідність законодавчо передбачити систему надання об‘єднанням молоді у пільгове й безоплатне користування приміщень, споруд та іншого майна, необхідного для їхньої статутної діяльності.

       6.        Упровадження соціального замовлення, яке реалізуватимуть молодіжні організації, а також достатній рівень його фінансування.

       7.        Посилення контролю фінансової дисципліни всеукраїнських молодіжних організацій, у тому числі тих, які входять до Українського молодіжного форуму (УМФ). 
 

     2.2 Сучасна оцінка  якості молодіжного  та дитячого руху

       Аналіз  історіографії молодіжного руху, його ролі в суспільному житті, незважаючи на те, що він має глибокі корені, засвідчує, що вивчення більшості проблем  його розвитку все ще знаходиться  в зародковому стані. Відсутні грунтовні  дослідження щодо комплексного дослідження  процесу інституціалізації молодіжного  руху, визначення місця і ролі молодіжних об’єднань у системі політичної організації суспільства. Причому  як за радянських часів (попри те, що молодіжною, комсомольською проблематикою в колишньому СРСР займалося кілька тисяч дослідників, близько чотирьох тис. осіб захистили дисертації з молодіжної проблематики, щорічно в країні проводилися десятки регіональних, обласних і республіканських наукових конференцій, виходили сотні книг і брошур, тисячі статей про молодь [1, с. 655]), так і у сучасній українській та російській ювенальній науці, коли ледь не на пальцях можна порахувати дослідників, які проводять дослідження у цій сфері (так, наприклад, впродовж 1990–2000 років у Росії захистили дисертації з проблем молодіжного і дитячого руху лише 52 науковці [2, с. 19]). Серед сучасних російських дослідників проблем реалізації державної молодіжної політики, розвитку молодіжного руху можна виділити роботи І. Ільїнського, В. Лукова, А. Ковальової, В. Павловського, Ю. Волкова, В. Добренькова, Ф. Кадарії, І. Савченка, В. Шаповалова, О. Омельченко [3].

       Серед невеликої кількості книг, дисертацій, статей, присвячених різним аспектам ціє теми, які вийшли в Україні, на особливу увагу заслуговує робота В. Куліка, Т. Голубоцької, О. Голубоцького „Молода Україна: сучасний організований молодіжний рух та неформальна ініціатива. Дослідження” (2000). У ній вперше в Україні досить глибоко висвітлюється процес формування, становлення і фактори подальшого розвитку сучасного організованого молодіжного руху та неформальної молодіжної ініціативи в Україні другої половини 80-х – 90-х рр. ХХ століття [4]. Цікавими є дослідження В. Соколова, В. Рябіки, Ю. Поліщука [5].

       Останнім  часом дещо пожвавилася дослідницька робота щодо молодіжного руху на регіональному рівні. Зокрема заслуговують на увагу: „Молодіжний рух Києва: Інформаційний збірник” (2000), „Довідник молодіжних організацій Донеччини” (1998), „Реалізація державної молодіжної та сімейної політики в Одеській області через взаємодію з громадськими формуваннями (з досвіду роботи)” (2003), „Молодіжний громадський рух Києва” (2003). Низку інформативних збірників з проблем реалізації державної молодіжної політики видав у м. Дніпропетровську Є. Бородін [6]. Проте ці видання головним чином носять довідковий характер і не містять аналітичних матеріалів про розвиток громадського молодіжного руху.

       На  цьому тлі дуже вагомими є дослідження з проблем реалізації державної молодіжної політики, розвитку молодіжного руху, підготовлені протягом 1991–2003 рр. Державним інститутом проблем сім’ї та молоді. Найгрунтовнішими серед них є дослідження М. Головатого, В. Головенька, М. Перепелиці, О. Корнієвського.

       Інформативний матеріал про становлення молодіжного  руху та державної молодіжної політики в Україні на сучасному етапі  міститься у відповідних розділах щорічних доповідей „Про становище  молоді в Україні”, підготовлених та виданих Державним інститутом проблем сім’ї та молоді за підсумками 1997–2002 рр., зокрема в щорічній доповіді Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2001 р.) „Нове покоління незалежної України (1991–2001 роки)”, де подано узагальнюючий матеріал за десять років незалежності країни

       Крім  того, впродовж останніх дванадцяти років  в Інституті реалізовано низку науково-дослідних проектів з проблем молодіжного руху. Серед них: „Сучасні тенденції та генезис розвитку молодіжного руху в Україні” (1992), „Історичний досвід становлення та сучасні тенденції розвитку молодіжного руху в Україні” (1993), „Правова інституціалізація українського молодіжного руху: історія та сучасність” (1994–1995), „Генеза молодіжного руху України (особливості регіонального розвитку)” (1995–1997), „Особливості становлення та розвитку молодіжного руху в Україні на етапі формування нової державності” (1995), „Основні тенденції та особливості розвитку молодіжного руху в Україні за сучасної доби” (1997), „Молодіжний рух в Україні-2002 : Довідник” (2002).

       У дослідженнях, проведених ДІПСМ спільно з іншими вітчизняними науковцями, зроблена спроба – як теоретично обґрунтувати нові підходи у вивченні молодіжного руху як важливого суспільного явища, та дати якнайширшу інформацію про процес інституціалізації молодіжного руху країни, про діяльність молодіжних і дитячих організацій, їх співпрацю з державними органами.

       Отож  необхідно підкреслити, що дослідження питань суті молоді як великої, важливої соціально-демографічної групи, характеру і особливостей молодіжного руху в реалізації молодіжної політики має велике теоретичне та практичне значення. З одного боку, вивчення українськими науковцями проблем історії та сучасного стану як у світі в цілому, так і в Україні зокрема, молодіжного руху, державної молодіжної політики, особливо конкретних її аспектів, перебуває в зародковому стані. Нечіткість уявлень щодо внутрішнього стану, організаційної структури молодіжного руху, відсутність домовленості щодо суті термінології, якою користуються в політичних документах, у наукових дискусіях, у публіцистиці часто призводить до неоднозначності, а інколи й помилковості в його оцінках, дослідженнях місця і ролі цього складного соціального явища в житті суспільства.

       З іншого боку, вивчення цих проблем, вироблення певних рекомендацій сприяє створенню умов для саморозвитку і самореалізації молоді, її включення у всі суспільні процеси з метою прогресивного поступу суспільства вперед.

       Приступаючи до розгляду проблем молодіжного руху і державної молодіжної політики, маємо найперше визначитися з поняттям „молодь”.

       Згадане поняття досить різнопланово трактується в багатьох науках – філософії, соціології, політології, педагогіці, психології тощо. Його узагальнений варіант, запропонований у енциклопедичних виданнях, визначає молодь у цілому як соціально-демографічну групу, виокремлену на основі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану і обумовлених ними соціально-психологічних якостей, що визначаються суспільним ладом, культурою, закономірностями соціалізації, вихованням у певному суспільстві.

       Необхідно відзначити, що в новітні часи проблема визначення вікових меж молоді не лише не спрощується, а навпаки, можна сказати, навіть ускладнюється. Це пов’язане з тим, що, з одного боку, процес акселерації суттєво прискорив фізичне і, зокрема, статеве дозрівання дітей і підлітків, яке традиційно вважається нижньою межею юності. З іншого боку, ускладнення трудової та громадсько-політичної діяльності, у якій бере участь людина, викликає необхідність продовження суспільно необхідного строку підготовки до життя. Сучасна молодь довше навчається в школі і, відповідно, пізніше починає самостійне, трудове життя. Так, наприклад, якщо в 20-і роки XX століття 90% населення СРСР у віці до 22 років уже було залучене до виробництва, то в 1975 р. – лише 33,8%, 90% зайнятості молодь досягла в цей рік лише у віці 25 років [9, с. 13]. Ускладнилися й самі критерії соціальної зрілості. Початок самостійного трудового життя, завершення освіти та отримання стабільної професії, набуття політичних і громадських прав, матеріальна незалежність від батьків, вступ до шлюбу та народження першої дитини – усі ці події, що дають у своїй сукупності людині відчуття дорослості та відповідний соціальний статус, приходять не одночасно. А сама їх послідовність і символічне значення кожного з них не однакові в різних соціальних верствах, у різних країнах.

       Звідси  й дискусійність хронологічних  меж молоді. По-різному визначають їх міжнародні організації, окремі країни світу: для країн Європейського  Союзу – 15–24 роки, у Російській Федерації – 14–30 років [10, с.1], в Естонії – з 17 до 26, в Іспанії – з 14 до 30, Голландії – з 12 до 25 [11, c.31 – 32], Словенії – з 15 до 29 [12, с.37].

       Відомий російський дослідник проблем молоді, молодіжної політики І. Ільїнський прийшов до висновку, що „молодь в кінці XX – на початку XXI століть – це соціально-демографічна група суспільства, яка вирізняється на базі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального становища і обумовленими першою і другою соціально-психологічними властивостями, які визначаються рівнем соціально-економічного і культурного розвитку, особливостями соціалізації в цьому суспільстві. Сучасні вікові межі поняття „молодь” лежать в інтервалі від 13–14 років до 29–30 років” [1, с.132].

       У 1995 р. X Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвітню програму дій в інтересах  молоді до 2000 р. і на наступний період, який визначений аж до 2010 р. Відповідно до цього документа молоддю вважаються громадяни віком від 15 до 26 років. Правда, в міжнародних правових документах обумовлено, що з врахуванням національного  законодавства у визначенні вікових меж дітей та молоді можуть вводитися невеликі переміщення в той чи інший бік [13, с.37].

       Ось чому, на наш погляд, трохи дивним є те, що відбувається в Україні. Спочатку, у 1992 р., законодавство України  визначило молоддю громадян віком  від 15 до 28 років. У 1999 р. нижня межа була відсунута до 14 років. А в березні 2004 р. Верховна Рада України чомусь прийняла рішення про перенесення верхньої межі молодіжного віку аж до 35 років [14]. І хоча в прийнятому законі нічого не говориться про зміни у віку членів громадських молодіжних організацій, доводиться вірити, що він також тепер встановлюється у межах від 14 до 35 років.

       Наступні  поняття – „політика”, „молодіжна політика”, „державна молодіжна політика” є також ключовими для нашого дослідження. Вони утворюють своєрідний змістовний ланцюг, відображають явища, що стосуються взаємодії політичної системи суспільства чи її окремих інституцій з населенням країни або ж з окремими його групами. Ці складні процеси суспільного життя на практиці розгортаються через їхніх реальних носіїв, суб’єктів соціальної дії – окремих осіб, політичні організації, громадські рухи, державні органи тощо. Нерідко кожен із соціальних суб’єктів прагне надати процесам вигідну для нього спрямованість, що суттєво відрізняється від намірів інших суб’єктів [15, с.16].

       У загальному й універсальному вигляді  політика – особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної. В літературі є і більш  конкретні визначення політики: це сфера діяльності між класами, націями, іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Згідно з поглядами М.Вебера, політика означає надію брати участь у владі або впливати на її розподіл між державами, а також у межах однієї держави – між групами людей. На думку Ж.Френда, це причинно зумовлена, ситуативно змінна за формою та орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства. Він зазначає, що політика дає структури суспільству, форми, створює конвенції, інститути, закони і правила, змінює ситуацію і дозволяє людині адаптуватися в умовах, що змінюються у часі і просторі.

       Перелік визначень політики може бути продовжений, але ми зупинимося на визначенні, наведеному у політологічному енциклопедичному словнику за редакцією Ю. Шемшученка та В. Бабкіна: політика – організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, у межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб [16, с.258].

       Тепер зробимо деякі узагальнення визначення понять „молодіжна політика” та „державна  молодіжна політика” і викладемо  їх у нашому розумінні, оскільки дослідники в ці поняття нерідко вкладають не однаковий, а інколи й протилежний зміст.

       Не  вдаючись до глибокого дослідження історії виникнення термінів „молодіжна політика” та „державна молодіжна політика” й розробки понять, зазначимо, що у нашій країні вони вперше почали використовуватись ще в радянський період партійними органами і пролунали на партійних форумах. Термін „молодіжна політика” серед науковців першою стала вживати у 1986 р. група дослідників НДЦ ВКШ при ЦК ВЛКСМ під керівництвом І. Ільїнського. У розробці основних положень державної молодіжної політики також брали активну участь В. Криворученко, Д. Полива, С. Алєщонок, В. Луков, С. Пугинський [1, C.477–531].

       І. Ільїнський у своїх роздумах щодо суті поняття „молодіжна політика” прийшов до таких висновків: „Молодіжна політика – це, по-перше, система ідей, теоретичних положень про місце і роль молодого покоління у суспільстві; по-друге, це практична діяльність суб’єктів такої політики – КПРС, Радянської держави, громадських організацій та інших соціальних інститутів – щодо реалізації цих ідей, положень і директив з метою формування і розвитку, реалізації її творчих потенцій в інтересах будівництва нового суспільства” [1, с.584]. І хоча цей висновок був зроблений ще в кінці 80-х років минулого століття, з ним не можна не погодитися концептуально і зараз.