Евтаназія. Релігійний аспект

Чи можна говорити про моральнісь евтаназії, як «благої смерті»? З огляду на становище сучасної моралі і поширенням суспільного песимізму, з одного боку, а з бурхливим розвитком біології, медицини, психології – з іншого, науковий інтерес до евтаназії стрімко зростає [19. с. 149].

  Пожвавлення обговорення  цієї проблеми пов’язане і з прогресом реаніматології, що дає змогу тривалий час боротися за життя людини. Водночас розгляд зазначеного питання стимулює «світоглядний плюралізм», який визначає існування різних типів ціннісних орієнтацій, враховуючи позицію, що припускає вбивство та «право на смерть». У зв’язку з цим актуальними є аспекти особистих прав людини: на здоров’я, гідне життя, гідну смерть, а також з’являєтьcя нове поняття «якості життя» [21.с. 121].

    В  яких випадках можна говорити про евтаназію? Найперше, тоді коли маємо справу з умисним вчиненням смерті. В одному випадку позбавляється життя безнадійно хвора людина – для того, щоб позбавити її від зайвих страждань – або з допомогою безпосереднього втручання, або «лишивши помирати», зупинивши штучну підтримку життя хворого. В іншому випадку життя позбавляється новонароджена дитина з тяжкими фізичними патологіями. Отже, про евтаназію можна говорити лише виходячи з намірів, якщо є потреба позбавити життя певної особи або пришвидчити смерть. Евтаназією не є діяння, якщо намагаються полегшити страждання особи, яка знаходиться на останній стадії хвороби, призначаючи їй препарати, які можуть лише непрямим способом пришвидшити фізіологічний процес умертвіння. Смерть в такому випадку, не провокується обдумано, але являє собою наслідок можливої  знеболювальної терапії.

Евтаназію можна розглядати в контексті різноманітних медичних методів:

• якщо використовується препарат, який викликає смерть, а також якщо хворого позбавляють того, що необхідне йому для життєдіяльності;
• евтаназія відсутня у випадку відмови від лікування, яке мало би не благодійну дію на хворого( наприклад, лікування, яке лише продовжило б життя в муках, не полегшивши страждань);
• у випадку зупинки реанімації, коли стан церебральної смерті є неминучим (жодне лікування не полегшить страждань, не дасть надії на одужання, а лише продовжить агонію, крім того принесе страждання рідним хворого і непомірні витрати державі);
• у випадку відсутності реанімації новонародженого, з вродженими патологіями, якщо вони природнім шляхом ведуть до смерті (коли лише штучно можна підтримувати життя без надії на покращення стану хворого);

     -  якщо «дають спокійно померти» хворому з невиліковною хворобою, яка природнім шляхом призводить до летального випадку в короткий термін, коли всяка терапія дозволила би лише на короткий час продовжити життя в муках.

     Існує велика кількість визначень евтаназії, які в основному між собою перегукуються, але, одночасно, мають і певну різницю. Організація НОРЕ (надія) – Healthcare Opposed to Euthanasia («Борці за здоров’я проти евтаназії») визначає евтаназію як «зумисне вбивство або втрату людини, життя якої вважають негідним у своєму продовженні». Згідно із визначенням голландського законодавства, „евтаназією називається будь-яка дія, скерована на те, щоб покласти кінець життю тієї чи іншої особи, йдучи назустріч її особистому бажанню, і виконана незацікавленою у цій справі особою. В енцикліці «Evangelium vitae» Івана Павла ІІ: «Під евтаназією слід розуміти дію чи бездіяльність, яка сама по собі чи в співвідношенні з наперед зваженим наміром призводить до смерті, з метою припинення фізичних страждань» [18. с. 420].  
   Назагал розрізняють активну і пасивну евтаназію і саме тому під терміном евтаназія розуміється не лише активна, але і пасивна евтаназія. Різниця між першою і другою полягає лише в різних методах і способах досягнення однієї мети – прискорення смерті. Необхідно додати, що сьогодні про евтаназію говорять не лише стосовно тяжко хворих, котрі перебувають у термінальній стадії, але також і в інших ситуаціях, як, наприклад, у випадку народження немовлят з великими дефектами розвитку, яких, як дехто пропонує, необхідно позбавити годування, щоб запобігти їх майбутнім стражданням і навантаженням для суспільства. Новим видом є «соціальна» евтаназія, тобто евтаназія вже наслідок вибору не однієї особи, а суспільства, яке ґрунтується на тому, що витрати на лікування одних невиліковно хворих можуть стати корисними для тих, яких ще можна вилікувати. Таке твердження є загрозливим, адже, виходячи з економічних інтересів, нівелює міжособовий зв’язок із хворим, і стосунки переходять у ранг критеріїв витрати – користь [18. с. 420]. 
  При пасивній евтаназії припиняється надання медичної допомоги, яка підтримує життя хворого, через відсутність якої і пришвидчується смерть пацієнта. Але найчастіше, говорячи про евтаназію, мають на увазі активну її форму, яку розуміють як введення хворому певних лікарських препаратів, внаслідок чого наступає безболісна смерть. Під активною евтаназією слід розуміти наступні форми: 
1. «Вбивство з милосердя» відбувається у тих випадках, коли родичі або сам лікар, побачивши нестерпні муки невиліковно хворого і не маючи посередників їх припинити, вводять йому велику дозу знеболюючого засобу, після чого наступає швидка і безболісна смерть (принцип подвійного ефекту). У цьому випадку воля пацієнта є під сумнівом, тому що він дуже часто є в стані порушеної свідомості. 
2. Друга форма активної евтаназії – самогубство зі згоди пацієнта, де лікар асистує і допомагає йому заподіяти смерть. 
3. Третя форма відбувається без допомоги лікаря. Пацієнт сам вмикає прилад, який призводить до швидкої і безболісної смерті. 
   Розглядаючи питання евтаназії слід розрізняти добровільну і недобровільну евтаназію. У першому випадку бажання про смерть висловлює сам пацієнт, а в другому – часто неможливо збагнути волю пацієнта. Зловживання присутні в обох випадках однаково. Нерідко «добровільний» вибір евтаназії здійснюється під впливом чи тиском оточуючих, рідних, медперсоналу, в іншому випадку евтаназія виправдовується неможливістю знати волю пацієнта через особливість його фізичного стану. 
   У Святому Письмі можна знайти два приклади добровільної евтаназії. У першому випадку Авімелех, вважаючи себе смертельно пораненим, просить свого зброєносця його вбити [23, Суд.9.52-56]. У другому – на прохання царя Саула один із ворогів вбиває його, завершуючи тим невдале самогубство [23, 2Сам.1.6-10]. На особливу увагу заслуговує реакція Давида на цю звістку: «Як же ти не боявся простягти руку, щоб убити помазаника Господнього?» [23, 2Сам.1.14]. Цими словами Давид висловив ставлення цілого ізраїльського народу до випадків допомоги в самогубстві. Саул є своєрідним прототипом для всіх людей, адже він – помазаник на царське служіння. Подібно і кожна людина є помазаником Божим, адже носить у собі Його образ. За цей вчинок Давид стратив юнака. Одним із тлумачень евтаназії є самогубство, яке осуджується як християнством, так і юдаїзмом та ісламом. 
    Ще в давнину текст присяги Гіппократа гласив: «Зобов’язуюсь нікому не давати смертельного лікарства, незважаючи на будь-які прохання». Із подібним змістом звучить текст і Женевської декларації: «Зобов’язуюсь підтримувати виняткову повагу до людського життя з цього моменту і до кінця своїх днів». У 1987 році в Мадриді на ХХХІХ Всесвітній медичній асамблеї була прийнята декларація, яка гласила: «Евтаназія як акт наперед визначеного умертвлення пацієнта навіть за його проханням чи на основі звернення з подібним проханням його родичів не є етичною». У «Кодексі лікарської етики» сказано: «Лікар повинен зберігати життя, захищати і відновлювати здоров’я, зменшувати страждання свого пацієнта а також допомагати в збереженні природних основ життя, враховуючи їх значення для здоров’я людей. У своїй роботі лікар повинен у першу чергу керуватись добром хворого». Попри всі етичні норми щодо евтаназії аргументом проти неї є високий відсоток невдалих смертельних маніпуляцій, викликаних технічними ускладненнями і побічними ефектами, які значно збільшували страждання хворих. 
   Римський філософ Ціцерон казав, що допоки людина дихає, доти повинна жити надія. Для лікаря це має бути законом, і він повинен бути людиною, в якої надія ніколи не згасає. Нерідко з уст самих медиків можна почути, що евтаназія, безболісна смерть, – це милосердя, добро. Свої слова вони підтверджують власним досвідом: «Чи ви бачили коли-небудь страшні муки і болі, які доводиться терпіти багатьом хворим на рак, паралітикам? Чи ви бачили коли-небудь муки батьків, які змушені не місяцями, роками, а то й десятиліттями доглядати за дітьми, в яких атрофована центральна нервова система, за дітьми-дебілами? Чи ви бачили коли-небудь терпіння сімей, в яких хтось із рідних паралізований? Чи ви відчували біль матерів, у яких народжувались діти з фізичними та психічними вадами? Якщо так, ви мене зрозумієте» (дитячий хірург С. Я. Долецький) [8].

     Тепер спробуймо розглянути чим можуть бути мотивовані такі слова. Не здоровим глуздом, ясним розумом, а страхом, емоціями, боязню перед труднощами, власною безпорадністю. Погодьтеся, що страх перед смертю змушує нас бажати її швидшого приходу. Найдороще, що ми маємо – життя – ми довіряємо лікарям. А чи зможемо ми його довірити людині яка не опанувала власні страхи? У відповідь може пролунати думка, що лікар – це не Бог. Це правда, але якщо Творець дав нам життя, то нерідко саме завдяки лікарям ми можемо його зберегти.

    Взявши за  мету розглянути моральні аспекти евтаназії, слід зосередити свою увагу на таких двох моментах, як власне істинно моральний( що можна сказати про людину яка зважилась на подібний вчинок), та правовий (чи допустимі подібні дії в законодавстві?).

     Великий теолог і філософ середньовіччя Фома Аквінський стверджує, що в загальному людський закон повинен зосереджуватись на природньому законі : забороні людині робити те, що являється для неї неправиьним – не закономірним, а протипоказаним. Але, продовжує він, мораль і ідеальний закон не є тотожними. Інколи те, що з точки зору моралі є поганим , все ж таки законодавством забороняти не буде правомірно. Так як і те, що допускає мораль, може бути повністю заборонено законодавством, оскільки для загального блага нам неодноразово приходиться відмовлятися навіть від власних прав.

    В іноземній літературі пропонується багато варіантів оцінки моральності евтаназії. Більшість авторів підтримують методи пасивної евтаназії, в той же час засуджують будь які методи застосування активної. Однак є і цілком протилежна думка. Найяскравішим її представником є визначний американський філософ Дж. Рейчелс, який виступив з різкою критикою постанови Американської медичної асоціації від 4 грудня 1973р., де сказано «...Умисне умертвіння життя одної особи іншою – молосердне убивство- протирічить істинному призначенню професії лікаря і політиці Американської медичної асоціації».

    Філософ вважає, якщо хворий при свідомості, розуміє, що час смерті вже близький, не може більше терпіти фізичні страждання і просить лікаря пришвидшити його смерть, а лікар виконує це прохання, просто припинивши лікування (пасивна евтаназія), страждання хворого можуть на цей час лише посилитися. В такій ситуації смертельна ін’єкція (активна евтаназія) , на думку Дж. Рейчелса , більш гуманна [20. с.480].

    Більшість науковців не погоджується з цією думкою, першою мірою тому, що вона протистоїть принципам гуманізму і призначення медицини загалом. Цінність людського життя породжує боротьбу за нього навіть всупереч об’єктивним медичним законам і в найбільш безнадійних ситуаціях (беручи до уваги те , що медична практика рясніє прикладами зцілення найбільш безнадійно хворих, про що це свідчить кожен може трактувати по своєму).

    Більшість науковців висловлюють побоювання того, що формальна легалізація евтаназії може стати своєрідним психологічним гальмуванням пошуку нових, ефективних методів діагностики та лікування тяжко хворих, а також сприяти в недобросовісному відношенню медичних працівників щодо пацієнтів. На мою думку в такому разі необхідно врахувати особистісний фактор послідовників Гіппократа. Адже реанімаційна допомога потребує не лише значних матеріальних витрат, але і величезних фізичних та моральних зусиль обслуговуючого медперсоналу. Саме так, відсутність належного лікування та догляду, можуть послужити причиною до вимагання хворим прискорення летального кінця, що в свою чергу полегшить та й повністю усуне всяке лікування та догляд. Тут ми зустрічаємо боязнь хворих бути тягарем як для своїх близьких, так і для медиків. Багато хто просто фізично не може перенести власної безпорадності.

    Найбільш прийнятною є думка суспільства, що евтаназія з моральної точки зору допустима лише у витяткових ситуаціях і лише у такому випадку її слід узаконити. Недавні законодавчі ініціативи в тих країнах, де вона дозволяється, розглядають можливість евтаназії лише у виняткових ситуаціях.

    Спроби легалізувати евтаназію в США ( з 1997р. В штаті Орегон вона дозволена) привернули увагу ,як реакція на книгу Дерека Хамфрі «Останній вихід», яка розійшлася тиражем більше ніж 300 тисяч. Ця книга одобрює евтаназію та асистованого суїциду, описуючи методи їх здійснення. Чим можна пояснити успіх цієї книги? Насамперед тим, що ступінь людського егоїзму зростає до безкінечності, людство прагне володіти правом на добровільну смерть.

    Не дивлячись на всі протиріччя, пасивна евтаназія поступово утверджується суспільною думкою, а в деяких країнах – законом. Так, в Швеції і Фінляндії пасивна евтаназія шляхом припинення безперспективного лікування не розглядається як протизаконна. Однак основою для прийняття рішення про припинення лікування являється вільне і свідоме волевиявлення пацієнта. Аналогічні прохання від найближчих рідних хворого, що знаходиться без свідомості, юридично вважаються недійсними.

   У 1990 р. в Австралії в штаті Вікторія були прийняті доповнення до Закону 1988р. щодо питання про призначення спеціального агента для вирішення питання від імені хворого про його умертвіння.

   В квітні 2005 р. французьким законодавством був прийнятий закон, який дає право на смерть безнадійно хворим. Пацієнти Франції, що втратили надію на повернення до нормального життя, можуть відмовитися від лікування. Якщо хворий без свідомості і не може розпоряджатися власною долею, замість нього прийняти таке рішення може довірена особа, хтось з близьких родичів. У такому випадку лікар відключає апарат штучної підтримки життєдіяльності (пасивна евтаназія).

     У 1977р. в штаті Каліфорнія (США) після довгих років дискусій на референдумах був прийнятий перший в світі закон «Про право людини на смерть», згідно якого невиліковно хворі люди можуть оформити документ, в якому буде виявлене бажання відключити реанімаційну апаратуру. Однак офіційно використати цей закон до цих пір нікому не вдалося, так як однією з умов для здійснення евтаназії має бути висновок психіатра про стан пацієнта, а Американська асоціація психіатрів забороняє своїм членам брати участь у подібних процедурах. Другою обов’язковою умовою є те, що проводити евтаназію повинен лікар, що також є неможливим, оскільки Американська медична асоціація прийняла рішення про заборону своїм членам участі в процесі евтаназії. Як бачимо американське законодавство йде всупереч медичній етиці свого суспільства, що й спричинило подібні розбіжності у поглядах.

  Багато вчених вважають, що саме формулювання «право на смерть» взагалі є некоректною, оскільки той хто володіє правом на смерть буде володіти і правом наполягати на виконання свого бажання третіми особами , що очевидно є недопустимим. Пропонується використання  дефініції «право людини померти гідно».

  Варто ще раз  підмітити, що в країнах де офіційно дозволена евтаназія, мова йде лише про її пасивний аспект. Важливо також зазначити, що законодавчі акти, які дозволяють пасивну евнаназію, містять три основоположних принципи :

• евтаназія повинна бути добровільною;
• лише лікар має право надавати допомогу або здійснювати умертвіння;
• фізичний стан пацієнта має бути незадовільним з медичної точки зору.

  Активна евтаназія карається законом усіх держав, хоча практичне  застосування закону спостерігається вкрай рідко.

   Широко відоме ім’я лікаря з США Джека Кеворкяна («Лікар Смерті», так називали його газети), який винайшов «машину смерті» – апарат, котрий вводив в організм пацієнта смертельний розчин. В подальшому він удосконалив свою машину, спорядивши її маскою з автоматичною подачею смертельної дози вуглекислого газу. Багато людей змогли використати цей апарат в присутності його автора і з його консультацією. В США це викликало обурення суспільства, в першу чергу у зв’язку з тим що колишній паталогоанатом одноосібно, без консиліуму лікарів-спеціалістів визначав ступінь фатальності хвороби та був асистентом у подібних справах.

   У США після  стихійного лиха,викликаного ураганом  Катріна, з’явились публікації зізнань лікарів госпіталів Нового Орлеану. Після відключення електропостачання міста  і відповідно обладнання лікарень ряд пацієнтів були приречені на страшну агонію. Лікарі були змушені прибігти до активної евтаназії, яка заборонена законом  штату Луїзіани.