Евтаназія. Релігійний аспект

   Подібну аналогію  можна спостерігати і в Спарті, де вбивали немічних, хворих немовлят  та старих людей, крім того всіляко підтримувалось самогубство людей, які були старші 60 років.

    Плутарх так  описував принципи спартанського суспільства : «Виховання дитини не залежало від волі батька ,- він приносив її в «лесху» – місце, де сиділи всі старійшини, які й оглядали дитину. Якщо вона була здоровою, його віддавали на виховання батькові, виділивши при цьому одну з десяти земельних ділянок, а кволих дітей вони кидали в «апотети»- прірву близько Тайгету. На їх думку життя такої дитини було безпорадне не лише в цілях державних, а й її батьків. Для перевірки здоров’я немовляти жінки при народженні купали дитину не в воді, а у вині, пояснюючи це тим, що від міцного вина кволі діти гинуть, а здорові стають ще сильнішими.»

    Розглядаючи  думку Давньої Греції було  б несправедливо оминути увагою  визначних мислителів та філософів.  Зокрема Сократ і його учень  Платон, припускали можливість вбивства  тяжкохворих людей, навіть без їхньої згоди. Крім того, вважалось, що людина яка через свою невиліковну хворобу стала дуже слабкою – є непотрібною для суспільства і саме тому моральним обов’язком хворого є вчинити самогубство. Якщо розглядати планонівське ставлення до явища, яке сьогодні отримало назву евтаназії, можна зазначити, що воно стосувалось не лише невиліковно хворих : «Якщо нічого не відчуваєш, - пише він в «Апології Сократа», - то це всеодно, що сон, а коли спиш так, що навіть не бачиш снів, тоді смерть стає дивовижним надбанням. З іншої сторони, якщо смерть є простим переміщенням з одного місця в інше, то хіба є що небудь краще?» [9. с. 89].

    Для висвітлення  негативної оцінки добровільної смерті, як приклад, можна навести діалог Діогена Лаертського з одним кініком. Захворівши Антисфен мовив : «хто позбавить мене страждань?- він може, лишити тебе болю, - сказав Діоген, вказуючи на ніж. - Я мав на увазі від болю, а не від життя!» [12. с. 110].

Отже, в період античності призначення індивіда, окреслювалось тим, що він був лише частиною одного цілого, сам по собі ніякої цінності не являв. В таких умовах цінність людського життя настільки мала, що навіть громада має право вимагати  знищення окремих структурних одиниць, у випадку зменшення або припинення їх суспільного потенціалу. Індивід – це лише структурний елемент системи, будь які самостійні дії можливі лише з дозволу всієї системи. Піком заохочення різноманітних проявів евтаназії та суїциду було державне регулювання та фінансування процесу знищення «непотрібних». Загальна історична тенденція виділяється у такий ряд : з винекненням та розвитком класів  та держав, суспільство відносилось до самогубств все більше строго.

1.2. Середні віки

   Епоха  Середньовіччя - це період утвердження християнської церкви в Європі. Також в цей час утверджується політика викорінення самогубств з релігійних мотивів. Церковні санкції, які були націлені проти всіх тих, хто намагався піти з життя, майже завжди супроводжувались санкціями державної влади. Але і історія говорить про те, що люди всеодно вбивали себе, не дивлячись на церковні санкції і покарання небесні, які за уявленнями середньостатистичного середньовічного європейського віруючого, чекали його після смерті. Безперечно, навіть ті самогубства, які і вчинялись, певним чином були пов’язані з християнським світоглядом, виходячи з якого життя в цьому світі не є справжнім життям, тому, що все в цьому світі закінчується, все є непостійним, і фізичні сили, і слава, насолода й краса.

     Джерела свідчать  про практику вбивств поранених під час битв солдат. Адже на полі бою лишались тисячі тяжко поранених солдат, яких очікувала тяжка смерть, тому спеціально навчені люди  вбивали їх. Тому є всі підстави вважати ці дії активною евтаназією сьогодення.

   З приходом християнства  ситуація кардинально змінилась. Подібна тенденція характерна для будь-якого явища в науці, коли періоди вседозволеності неминуче міняються найстрогішими заборонами.

    Із занепадом Римської  імперії, ідея стоїцизму по відношенню до самогубства за причиною хвороби була порушена неоплатоніками та потужною християнською філософією, яка набирала сили в той час. Це був принципово новий етап в стосунках до добровільної смерті, що прослідковувався в культурно-історичній традиції. Переломний момент відношення соціуму до самогубства відбувався під впливом релігійних факторів. З приходом християнської теології самогубство набуває характеру діяння, що найбільше осуджується. З часів раннього феодалізму воно розглядається як диявольський задум. Християнська теологія дає теоретичне обгрунтування цій віросповідальній традиції. Нова віра проголосила, що життя людини в руках Господа, так як і все інше – під владою божественного провидіння. А тому самогубство й подібні йому дії, не дивлячись на причини та умови їх здійснення, було проголошено як найбільший гріх, який ламає дух і стає перешкодою на шляху до потойбічного життя.

    Августин Блаженний, а надалі і Фома Аквінський наводять наступні аргументи в силу осудження суїциду : «воно суперечить природним нахилам людства до збереження життя і милосердя до самих себе, воно є злочином перед суспільством і найголовніше це є виклик проти Бога, який дав людині життя» [22].

    Дуже важливим джерелом  для об’ктивної оцінки ситуації того часу є «Послання митрополита Фотія до псковського духовенства», яке датується 1417 роком. В ньому містяться чіткі вказівки щодо вчинення самогубств : «А хто себе своїми руками погубить, задушиться або ж своїми руками себе заколе або у воді утопить, тих по святих правилах не передбачено біля храму хоронити, навіть відспівувати їх і поминати не можна. А на пустому місці в пусту яму закопати...Святі Отці називають їх добровільною жертвою, яка дана не Богу».

Це пояснюється тим , що в той час панувала християнська мораль, християнська філософія, яка  стояла на позиціях того, що людина не наділена правом позбавляти себе життя. І не лише тому, що це дар Божий , а й тому , що «Бог є любов», а все те, що Він нам дає, Він дає заради нашого ж блага, в тому числі й страждання. Саме тому, виходячи з християнських позицій, не існує невиправданих страждань. Ті моменти життя, що пов’язані з безсиллям, з болем, випробуваннями приховують в собі таємничу сутність, яка потребує благовійного відношення зі сторони рідних та близьких людей, оскільки такі моменти об’єднують, розвивають любов один до одного, виявляють милосердя та співчуття. Присутність болю в людському житті, так як і інших випробувань, є нічим іншими, як «сприянням до спасіння» , тобто стражденне життя забезпечує щастя й благодать в потойбіччі.

    Поступово християнство, яке увібрало в себе ідеї  еллінізму та іудаїзму, стало все більш негативно відноситись до самогубців. За церковними канонами, жодні тілесні муки не виправдовували самовбивства. Все громадське законодаваство, всіх християнських країн долучилося до релігійних догм і на грішника чекали не лише муки небесні, а й земні покарання. Установлювалися жорстокі покарання не лише за спробу а й за закінчене самогубство. Тіло    жертви виставлялося на показ, а все майно переходило у власність держави.                        Але попри всі заборони та догми, ні страхи перед вічними муками, ні публічний осуд не могли стримати муки тяжко хворих. Люди продовжували вбивати себе, викликаючи у середньовічних європейців містичний страх.

1.3. Новий час

    З настанням Нового  Часу, який пов’язаний з розвитком капіталістичних відносин в Європі, з початком антифеодальних революцій й розвитком Просвітництва, феномен суїциду в західному суспільстві вже не сприймався як незалежна сфера релігійної свідомості. Вже існуючі етико-релігійні підходи до проблеми самогубства дещо урізноманітнились гуманістичними тенденціями. Але суттєве вивільнення  філософських поглядів на добровільну смерть від релігійних догм прийшло лише на початку ХІХ ст. Завдяки мислителям тієї епохи – Томасу Мору, Еразму Роттердамському, Мартіну Лютеру, Спінозі, Декарту, Гобсу в суспільну свідомість почав активно проникати й закріплюватись принцип поваги до людської гідності.

   Візьмемо до уваги думку  визначного мислителя того часу  Томаса Мора, котрий в своїх  дослідженнях приділяв чимало  уваги питанням умертвіння хворих, ще не використовуючи термін «евтаназія». Зачепивши  це питання у своїй «Золотій книзі» він писав : «Якщо хвороба не лише не піддається лікуванню, а є  причиною мук та страждань, то священник і влада повинні звернутися до мученика з такими вмовляннями, якщо він не може повноцінно жити,є неприємний для оточення, є тягарем сам по собі  і вже так би мовити переживає моральну смерть, тому необхідно зважитись і не затягувати своє горе й не примножувати собі страждань, а погодитися померти, оскільки життя вже являється мукою. Далі в надії на звільнення, він повинен сам вчинити собі смерть або ж дозволити вчинити її іншому. Вчинок цей буде благородним, оскільки він перерве смертю не життєві блага, а страждання, а якщо в цій непростій справі, він забажає послухати поради священника, тобто носіїв волі Божої на землі, то вчинок цей буде не лише благородним, а й святим. Ті хто погоджуються на таку смерть, помирають добровільно або голодуванням, відходять в інший світ не відчуваючи смерті. Така людина буде оточена увагою, незалежно від її рішення. А ті хто позбавляє себе життя з тих причин, які не були підтримані зі сторони Церкви чи держави, ті не будуть навіть захоронені, ці тіла просто викидають у болото» [22].

    Таким чином, задовго  до нашого часу ми зустрічаємось  з добре продуманим та цілком  серйозним пректом умертвіння  хворих в разі їх величезних  страждань, при їхній особистій згоді на цю дію.

    Продовжуючи  думку,  добровільної смерті, як єдиного  рішення від нестерпних страждань,  Томас Мор зазначає, що смерть  не є лихом , якщо ж вона  позбавляє тяжких страждань, тоді  скоріше навпаки. «Хіба ж не безглуздо боятися нам смерті – початку спокою, якщо навіть болячки та горе біжать від неї? Якщо смерть лише один раз приходить до нас, ні до кого з людей вона двічі не прийшла, коли всі недуги, одна за одною нападають».

    Для порівняння до  уваги візьмемо думку французького філософа епохи Відродження Мішеля Монтеля. Він вважав, що фізично здоровій людині надзвичайно тяжко зважитися на смерть, але коли життя стає нестерпним, то рішення приходить саме по собі. У своїй праці «Досліди» він виголошує : «Якщо смерть швидка й безболісна, тоді в нас не буде часу на страхи перед нею. Коли ж хвороба не лишає жодного шансу, то страх зникає і лишається лише бажання. Тому, знайти в собі сили, щоб померти, це проти здорового глузду, а коли гарячка заважає свідомо оцінювати свої дії, то померти буде найкращим рішенням. Оскільки радості життя, все менше для  є важливими, перестаєш їх використовувати та отримувати задоволення, дивишся на смерть зовсім іншим поглядом. Поглядом без страху перед нею».

    В усіх поданих вище  думках, так чи інакше згадувалось питання вибору людини. Саме філософи Нового Часу вперше заговорили про свободу особистості та її природні права – на життя, на власність, на вибір. Практично всі вони одноголосно відстоювали ідею про право людини на добровільну смерть, що є таким же вродженим як і право на життя.

    А. Шопенгауер, філософська думка якого наскрізь була прникнута питанням смерті, обгрунтовував тезу, що життя не має жодного сенсу, а від смерті всеодно не втечеш, тому з цього слідує : «Єдиною гідною метою життя є безболісний кінець, без боротьби за кожен подих повітря, без агонії. В цьому вся суть евтаназії» [21. с. 121]

    Так, вперше термін «евтаназія» був вжитий англійським філософом Френсісом Беконом в праці «Про гідність та примноження наук». В цій роботі Бекон говорить, що обов’язком лікаря є не лише відновлення здоров’я, але й полегшення страждань, яких причиняє хвороба, коли вже немає жодної надії на порятунок, то вже сама евтаназія є щастям. У цій праці філософ зазначає: «Я абсолютно впевнений , що обов’язком будь якого лікаря є не лише полегшити муки, спричинені хворобою, і не лише тоді, коли таке полегшення зможе призвести до одужання, а навіть у тому випадку, коли вже нема жодної надії на порятунок і можна саму смерть зробити легкою та безболісною, тому це і є та евтаназія, про яку так мріяв Август, яка могла би бути великим благом».

Френсіс Бекон згадує Августа, як людину, яка мріяла про евтаназію. «Смерть йому була легкою, та яку він завжди чекав . Справді, кожен раз коли він чув, що хтось помер легкою та безболісною смертю, він молився про таку ж хорошу смерть для себе і для своїх близьких - так він висловлювався».

    Відомий філософ  Просвітницва Вольтер написав  статтю, в якій він називає  самогубство  по причині хвороби «малодушністю» : «Люди вбивають себе від хвороби , це і є малодушшя. Відчуженість, коли сам собі стаєш тягарем, це також хвороба, яка рано чи пізно приведе до самогубства».

    Отже, проблема  евтаназії виникла не сьогодні  і не раптово. Своє літочислення  вона починає з давніх часів.  Вже тоді вона викликала безліч  суперечок серед медиків, юристів,  вчених, богословів. Відношення до  навмисного прискорення смерті невиліковно хворого, навіть з метою припинення його страждань, ніколи не було однозначним. Англійський вчений Френсіс Бекон, для позначення легкої, безболісної смерті увів в науковий обіг термін – «евтаназія»(від грецького euthanasia, eu – хороша, thanatos- смерть), тобто хороша, спокійна, легка смерть без мук та страждань [5. ст. 356].

   Однак , сама  ідея евтаназії зародилася дуже  давно. З часів Гіппократа і  до наших днів традиційна лікарська  етика включає в себе заборону: « я нікому, навіть тому хто просить, не дам ліків, які спричинять смерть, навіть не пораджу їх». Проте, з недавнього часу у лікарів все частіше й частіше проявляється готовність до виконання такої практики, особливо тоді коли пацієнт сам просить про  смерть.

   Насамкінець, варто зазначити, що проблема евтаназії була і буде актуальною. Вона неодноразово піднімалась в історії філософії і не лише, перш за все у зв’язку з проблематикою гуманізму. Адже найвища цінність в гуманістичній філософії – це життя людини.  Якщо Сократ і Платон, вважали, що якщо  страждання стають нестерпними та принизливими, то у людини завжди є вибір – добровільно або з допомогою інших піти з життя. То  протилежною є думка про те, що перехід від цього життя до кращого не є правом людини, а волею Божою, не дозволено людині вбивати себе, щоб попасти в краще життя. Це ідея яскраво представлена в теологічному світогляді Фоми Аквінського. Все це дає нам чітко зрозуміти, що думки вчених проходять шлях розвитку, разом з еволюцією самого терміну. Якщо в давні часи, в умовах обмеженості ресурсів, умертвіння немічних було чи не найкращим рішенням і всіляко заохочувалось, стаючи елементом  соціальної саморегуляції. В епоху середньовіччя, картина кардинально міняється, на на першому місці стоїть Бог, саме його воля є безмежною. Тому евтаназія починає сприйматися як дія спрямована проти Творця, що немунуче утверджувало б її як гріх, що не має прощення. Але з плином історії людства, в епоху Відродження , з визнанням індивідуальної цінності людини, особистість набуває не лише «права на життя, але й бореться за право на вибір смерті».