Україна в сучасній системі міжнародних відносин

   В сучасних умовах важливого значення набуває проблема виявлення потенції та перспектив позитивного діалогу  культур та цивілізацій, встановлення механізмів стійкої взаємодії між цивілізаціями як основи для регуляції міжнародних відносин та плідного розвитку.

   Важливого значення набуває висунута в  1998 році ініціатива    Ісламської Республіки Іран. Вона виступила на Генеральній Асамблеї ООН про внесення до порядку денного ГА ООН нового пункту - діалог між цивілізаціями.

   Ця  ініціатива знайшла підтримку серед  держав-членів ООН. Питання діалогу  між цивілізаціями залишається  на протязі останніх років одним  з основних питань порядку денного ООН, тому що саме діалог між цивілізаціями сприяє забезпеченню міжнародної та регіональної безпеки, розвиткові двосторонніх відносин між державами на міжнародному рівні.

   4 листопада  1998 року було ухвалено Резолюцію  ГА ООН 53/22, згідно з якою 2001 рік було оголошено Роком діалогу між цивілізаціями під егідою Організації Об’єднаних Націй. В Резолюції зазначено, що визначення "цивілізація" не зводиться до окремих національних держав, а скоріше за все охоплює різноманітні культури в рамках однієї цивілізації і досягнення цивілізацій є колективною спадщиною людства - джерелом натхнення та прогресу для всього людства. В Резолюції також було звернено увагу на особливості кожної цивілізації. 

   В  листопаді 1998 року в Греції було проведено зустріч представників Єгипту, Греції, Ірану та Італії. Під час зустрічі відбулася дискусія на тему "Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу". За підсумками роботи Афінської групи було підписано Декларацію "Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу". Особливо підкреслювалося, що ця тема не обмежується лише  чотирма сторонами, які підписали Декларацію, а охоплює всі давні та сучасні цивілізації.

   У квітні 1999 року у Литві було проведено Міжнародну конференцію з питання діалогу  та підвищення рівня взаєморозуміння між різними цивілізаціями. Під час конференції було звернено увагу на такі напрямки розвитку діалогу між цивілізаціями, як: взаємна поінформованість та взаємодія (питання щодо зміцнення   довіри   у   продуктивному   зв’язку   між різноманітними  ланками  цивілізацій,   роль  взаємної поінформованості та взаємодії між людьми у XXI столітті); глобалізація і розмаїття культур (вивчення та оцінка впливу глобалізації на цивілізаційні процеси взаємодії між людьми, самоусвідомлення і спілкування);  ідентичність та спільні цінності (аналіз позитивних та негативних   аспектів   феномену   взаємопроникнення різноманітних культур на прикладі досвіду двох географічне близьких і водночас відмінних культур); торгівля, науковий і культурний обмін (сучасна роль торгівлі в контактах між народами, зокрема сприяння науковому і культурному обміну); несхожість (вивчення причин і шляхів демонізації інших культур та цивілізацій; аналіз ксенофобії, расизму і антисемітизму); концепції цивілізацій XXI століття (вивчення існуючих концепцій цивілізацій та перспектив їх порівняльного аналізу).[19] 

   Делегація України активно підтримала ініціативу Ірану стосовно розвитку діалогу  між цивілізаціями. Виступаючи, зокрема, на міжнародній конференції "Діалог між цивілізаціями" в   Вільнюсі 22-24 квітня 2001 року, Президент України   зазначив, що проголошення Генеральною Асамблеєю ООН 2001 року Міжнародним роком діалогу між цивілізаціями стало важливим кроком на шляху перетворення поодиноких дій в планомірний, безупинний процес, який став би результатом наших спільних зусиль у справі досягнення стабільного розвитку та зміцнення миру і безпеки на Землі. Президентом також було підкреслено важливу роль процесу глобалізації, який охоплює досить широкий діапазон життя суспільств і набуває все більш динамічного характеру. І найважливішим є те, що одна окрема нація чи навіть цивілізація не може вирішити глобальні проблеми сучасності і запропонувати універсальні   шляхи їх вирішення.[20] 

   В Декларації тисячоліття ООН від 8 вересня 2000 року (резолюція 55/2)   відмічалося , що терпимість є однією із фундаментальних цінностей, які мають суттєво важливе значення для міжнародних відносин в XXI ст., і має включати в себе активне сприяння ідеям культури миру і діалогу між цивілізаціями, який має базуватися на різноманітті віросповідань, культур і мов.  

   Глобалізація  характеризується закріпленням взаємозв'язку між культурами і цивілізаціями і   проведення Року діалогу між цивілізаціями під егідою Організації Об'єднаних Націй на початку XXI століття надало можливість підкреслити, що глобалізація є не тільки економічним, фінансовим і технологічним процесом, який може принести велику користь, але і являє собою гуманітарну проблему, яка змушує нас визнати взаємозалежність людства і його велике культурне різноманіття.  

   Заклик  Генеральної Асамблеї про проведення діалогу між цивілізаціями викликав позитивні відгуки у всьому світі, в тому числі в Україні.

   Протягом 2000 року було проведено низку семінарів, конференцій, на яких активно обговорювалась зазначена тема. Основною метою діалогу  є перехід від теорії до практики. І якщо дійсно можливо за допомогою діалогу визначити нову парадигму міжнародних відносин, то цей перехід від теорії до практики   поступово набуває реальних рис.

   В зв’язку  з фундаментальними зрушеннями, які  відбуваються в сучасному світі, посилюється увага до їх теоретичного осмислення українською міжнародно-політичною наукою. Формування і розвиток політологічних ідей в Україні тісно пов’язані з пошуками визначення цілей  української держави, її місця в світовому цівілізаційному просторі.  Важливим елементом розробки зовнішньополітичної стратегії України є моделювання її місця та ролі в   цивілізаційному просторі ХХІ століття. Розробка  концептуальної моделі місця та ролі України в системі світових цивілізацій передбачає аналіз цієї проблеми з врахуванням диференціації  поглядів сучасної цівіліології та виокремлення циклічної, лінеарної, коваріантної та постмодерністських концепцій.[21]   

    У Східній  Європі завжди взаємодіяли народи, які належали до різних цивілізацій. Як державне утворення Україна в основі своїй теж ніколи не була соціокультурно ідентичною і завжди відзначалась мозаїчністю з точки зору цивілізаційних характеристик.

   Проблема  ідентифікації України серед  інших цивілізацій світу набула актуального значення завдяки двом аспектам: внутрішньому – Україна стала незалежною і почала проводити  власну зовнішню політику і зовнішньому –  змінам у  ситуації на міжнародній арені на межі тисячоліть. Взагалі, ХХ століття — це століття ідеології, яке характеризувалося боротьбою між ідеологіями комунізму, фашизму та ліберальної демократії. Ця епоха вже завершилась. Тепер світ вступає в епоху, де культура та культурні фактори відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики.[22]  

   Слід зазначити, що невизначеність цивілізаційної ідентифікації  України пояснюється цілою низкою чинників. До найголовніших з них  автори відносять наявність довгих періодів в історії України, коли вона не мала власної державності, належність окремих частин її території до різних геополітичних, геоекономічних та геокультурних просторів, зокрема  середземноморського, західноєвропейського та євразійського. Як зазначає   Ю.Пахомов, Україна, бажаючи стати країною західною, забула на час реформ про власну, ще далеко не західну цивілізаційну ідентичність. [23]

   Спроби знайти відповідь на питання відносно походження та джерел української ідентичності здійснювались в українській історичній, філософській та міжнародно-політичній науці починаючи з кінця ХІХ століття. В цьому плані варто згадати праці М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Міхновського, Д.Донцова, С.Рудницького і Ю.Липи. Всі вони переконливо обгрунтовували необхідність орієнтації України на Схід, на Захід, на Північ і Південь. Так, С.Рудницький висловлював точку зору, що зовнішньополітичним оріентиром України мав бути Захід, Ю.Липа – Південь і частково Північ.

   У стратегічному прогнозуванні місця України в цивілізаційному просторі ХХІ століття слід враховувати як внутріщні, так і зовнішні чинники, стан   цивілізацій з урахуванням впливу довготривалих чинників іх розвитку.

   За  своїми геополітичними складовими (площею, населенням, природними ресурсами)  Україна є помітним державним утворенням у світовому і європейському розкладі сил.

   Україна є європейською державою, що зумовлене  не  тільки її географічним становищем, але й історичним минулим, належністю до культурних традицій західної цивілізації, демографічним складом населення.

   Отже, основні критерії геоцивілізаційного положення України детерміновані  її розташуванням  між кількома полюсами тяжіння, які характеризуються різним ступенем  політичної, економічної та військової могутності.

   Автори не поділяють точку зору С. Хантінгтона, який  відносить Україну до розряду так званих “розірваних” країн. Розглядаючи лінії розлому між цивілізаціями, він   вважає, що  найбільш важливою лінією поділу в Європі є східний кордон західного християнства. І він пролягає по сучасних кордонах між Росією і Фінляндією, між прибалтійськими країнами і Росією, розсікає Україну, повертає на захід, відокремлює Трансільванію від іншої частини Румунії, а потім, проходячи по Югославії, майже точно співпадає з лінією, яка відокремлює Хорватію і Словенію  від інших частин Югославії. Таким чином, Україна опинилася “розірваною” між двома цивілізаціями:  слов’яно-православною і  західною. З точки зору американського вченого,  поліцивілізаційна модель дає чітку, вичерпну відповідь на питання, де закінчується Європа. „Європа, стверджує він,  - закінчується там, де закінчується західне християнство і починаються іслам і православ’я”.  [24] 

   В той же час  ототожнення цивілізації з релігією призводить до ізоляції різних народів в межах здавалось б однієї цивілізації.

   Сучасна Україна  є результатом складної взаємодії різнорідних цивілізаційних пластів. Домінуючу роль в міжцивілізаційних взаємодіях грали як західна, так і російська цивілізація. Саме вони стали визначальними факторами становлення української культурно-історичної спільноти.

   Щодо типу розвитку російської локальної цивілізації, то різноманіття підходів можна узагальнити наступним чином: Росія належить до цивілізацій західного типу розвитку; протилежна позиція – тип розвитку східний; і нарешті – Росія не належить до жодного типу розвитку цивілізацій, являючи собою конгломерат народів, які відносяться до різних типів розвитку. Це   суспільство, яке за визначенням  Л.І.Семеннікової, „цивілізаційно дрейфує” між Сходом та Заходом.[25] Ця точка зору російської дослідниці, яка відстоювала належність Росії до „слов’яно-православної” цивілізації, стає більш зрозумілою, якщо згадати. що під цивілізаційними дрейфами традиційно розуміється штучні стрімкі відхилення окремих країн чи груп країн від власних цінностей та ідеалів у бік іншосистемних базових цінностей та ідеалів.

   Загальні оцінки цивілізаційного виміру українсько-російських відносин мають враховувати той факт, що сучасні Україна та Росія склалися на перехресті різних цивілізаційних систем. Як державні утворення вони ніколи не були соціокультурно ідентичними і завжди відзначалися мозаїчністю з точки зору цивілізаційних характеристик. 

   Погляди цивіліологів різняться від визнання належності Росії або до цивілізації „слов’яно-православної”, або до „євразійської”. Ідеї євразійства  розвивали такі видатні російські вчені, як Н.Трубецькой, К.Леонтьєв, Н.Бердяєв, Г.В.Фроловський, Г.В.Вернадський, П.Н.Савицький Л.М.Гумільов та ін.

   Послідовники  евразійства виходили з того, що Росія завжди відрізнялась як від  Сходу, так і від Заходу. На сучасному  етапі ідеологи неоєвразійства прагнуть до ототожнення євразійської цивілізації з Російською державою, вважаючи Росію  політичним ядром локальної цивілізації, що надає цій позиції не лише антизахідного, але й антиукраїнського спрямування. 

   Відомий російський дослідник українського походження  Ю.Яковець  висловлює точку зору, що Україна разом з Росією та Білоруссю утворює самостійну цивілізацію, яка має індивідуальні риси як цивілізація локальна і родові риси як цивілізація західного типу розвитку.[26]

   У цьому  контексті не можемо не згадати і    російського дослідника Л.І.Медведка, який констатує відсутність цівілізаційної однорідності Росії внаслідок співіснування на її території слов”яно-православної і тюрко-мусульманської цивілізацій, вважає, що „Росія являє собою приклад тих синкретичних цивілізацій, які узагальнили та систематизували риси культур різних народів. На цьому шляху вона довела можливість народження нової етно-цивілізаційної спільноти і подолання бар’єрів між расами, мовами, релігіями та духовними світами”.[27] Таким чином, місто зустрічі культур та цивілізацій має стати не ареною їхнього „зіткнення”,   а сполучення і взаємодії. Визнання цього факту дозволяє нам  погодитись з точкою зору відносно кордонного характеру російської цивілізації, яка сформувалась внаслідок взаємодії європейських і неєвропейський традицій. Релігійно-цивілізаційний фундамент складається з декількох якісно різнорідних частин, цивілізаційна конструкція є нестійкою. Само по собі поєднання західних та східних начал характерно для багатьох сучасних цивілізацій. Але особливістю кордонних цивілізацій, до яких відносимо і російську, є те, що жодне з них не отримує вирішальної переваги і не визначає повною мірою характер цивілізаційної системи.

   Таким чином, цивілізаційна структура російського  суспільства відображає взаємодію  різних культурно-історичних типів, домінуючим з яких є російка православна  цивілізація,  поряд з мусульманською та буддістською.

   Розглянувши цивілізаційну ситуацію навколо  України, можна зробити висновок, що ключовим є визнання її поліетнічності та полікультурності. Щодо такого положення  України існує багато  точок зору.