Україна в сучасній системі міжнародних відносин

Водночас із підписанням  зазначеної Хартії про партнерство  між США та Латвією, Литвою й Естонією керівництво Альянсу, через розбіжності  у пiдходах до перспектив НАТО серед  його членiв, відкидає варіант, що передбачав одночасний вступ в НАТО трьох держав Балтiї (так звана інтеграційна модель «3+1»). Крiм того, важлива роль у блокуванні згаданої моделi належить i Росії, яка виступає категорично проти включення до НАТО країн Балтійського регiону. Так, у травнi 1998 року пролунала публiчна заява тодiшнього Генерального секретаря НАТО Хав'єра Салани про те, що Альянс має брати до уваги позицiю Росiї, яка негативно ставиться до включення країн Балтійського регiону в сферу дiяльностi НАТО.

Відкинувши модель одночасного вступу до НАТО всіх країн  Балтії, певні політичні кола на Заході починають розробляти варіант можливого включення до другої хвилі розширення Альянсу однієї з країн регіону. Керiвництво Альянсу неодноразово пiдкреслювало, що переваги щодо якнайшвидшого членства в НАТО вiддаються Литвi. В якостi аргументів на користь Литовської Республіки лобісти її інтересів в Альянсі (США, Данiя, Норвегія) використовували оцiнки Пентагону, за якими саме литовська армiя визнана найкраще пiдготовленою до членства в НАТО.

Але невизначеність у  питаннi подальшого розширення Альянсу ще рельєфнiше проявилася на Вашингтонському самiті НАТО (квiтень 1999 р.), що проходив одночасно з вiйськовою операцією Альянсу на Балканах. Крiм ухвалення нової стратегiчної концепцiї Альянсу, вiд самiту очiкували оголошення основних претендентiв до вступу у другу хвилю розширення НАТО. Попри численнi прогнози, жодна з країн не отримала запрошення на вступ до Альянсу. Офiцiйнi Вільнюс, Рига та Таллінн були змушенi публiчно висловити задоволення тим, що у заключному комюнiке самiту 2002 рiк згадується як термiн прийняття до Альянсу чергової низки претендентiв. У той же час, незапрошення на Вашингтонському самiтi НАТО чергової групи претендентiв на вступ до Альянсу обумовило серед певних полiтичних кiл країн Балтiї розчарування i навiть побоювання щодо перспектив можливого використання Латвiї, Литви та Естонiї у великiй європейськiй грi та залишеннi цього регiону у сферi геополiтичних iнтересiв Росiї. Прибiчники такої позицiї посилалися на запропонований країнам Балтiї керiвництвом НАТО план дiй по пiдготовцi країн до вступу в Альянс (Membership Action Plan), що, на їх думку, складається з великого обсягу вимог до країни-кандидата, виконання яких ще не гарантує їм вступу в Альянс.

Проте на початку 2000 року, зазначають аналiтики, НАТО, емоцiйно та фiнансово вiдiйшовши вiд вiйни на Балканах та переживши першу антинатовську хвилю у пострадянській Росії, відновило планомірну та широкомасштабну кампанію з розширення свого впливу на Сході. Напрямками для завдання «головних ударiв» було обрано Пiвдень (Україну) та Пiвнiч (країни Балтiї), якi офiцiйна Москва розглядає «останнiми плацдармами перед наступаючим Альянсом». Про активiзацiю НАТО на балтiйському напрямi свiдчать такi факти. Так, наприкiнцi сiчня 2000 р. заступник держсекретаря США Строуб Телботт публiчно висловився за вступ до НАТО Латвiї, Литви та Естонiї. На початку 2000 р. мiж Вашингтоном та Таллiнном було ухвалено рiшення про вiдкриття аерокосмiчного центру. За неофіційною інформацією, НАТО проводить заходи з приведення латвiйських, литовських та естонських військ у відповідність до стандартiв Альянсу у сферах управлiння, розвiдки, зв'язку та тилового забезпечення. Фактично, країни Балтiї вже отримали доступ до натовської розвiдувальної iнформацiї, можливостей Альянсу по модернiзацiї вiйськової технiки та переквалiфiкацiї особового складу.

У той же час активiзацiю  Альянсу у Балтiйському регiонi експерти не схильнi пов'язувати iз прагненням пiвнiчноатлантичного блоку захистити  незалежнiсть країн регіону шляхом їх включення у структури НАТО. Хоча вони і не заперечують того факту, що саме сьогодні Пiвнiчно-Атлантичний Альянс розробляє нову модель взаємин з Балтiйськими країнами, специфiка якої визначається наступними факторами. По-перше, переважна бiльшiсть аналiтикiв попереджає, що другої хвилi розширення НАТО протягом найближчих десяти рокiв може й не бути. Передусім, з економiчних обставин, оскiльки саме такий час потрiбен Заходу для адаптацiї нових членiв Альянсу (Польщi, Угорщини та Чехiї). По-друге, для НАТО, зазначають аналiтики, розширення присутностi Альянсу у балтiйському регiонi без iнституалiзацiї взаємин Альянсу з Латвiєю, Литвою та Естонiєю -- найбiльш дешевий шлях розширення свого впливу на Сходi i, водночас, демонстрацiя Росiї наслiдкiв поглиблення її конфронтацiї iз Альянсом. Крім того, тактика, яку запроваджує НАТО протягом останнього часу щодо країн Балтiї, надає в умовах iснуючого геополiтичного порядку певнi гарантiї безпеки самому Альянсу. Оскiльки полiтичний клас Росiйської Федерацiї, яка ухвалила нову зовнiшньополiтичну i вiйськову доктрини, що передбачають використання Росією в односторонньому порядку (в разi загрози її нацiональнiй безпеці) тактичної ядерної зброї, розглядає швидке(!) розширення НАТО за рахунок країн Балтiї як нарощування прямої вiйськової загрози Росiї.

Таким чином, i країни Балтiї, що взяли курс на вступ до НАТО, i Україна, яка протягом останніх десяти років дотримувалась доктрини «багатовекторної» зовнiшньої полiтики, перебувають сьогоднi в зонi «надзвичайних iнтересiв» двох, за класифікацією З.Бжезинського, «геостратегічно діючих» об'єктів геополітики -- США та Росiйської Федерацiї. Через це геополiтчне майбутнє як України, так і Латвії, Литви та Естонії залежатиме від того, яку модель подальшого розвитку європейського регiону буде обрано основними об'єктами свiтового полiтичного процесу. У разi реалiзацiї оптимiстичного для України та Балтiйських країн сценарiю (дуже спрощено: з одного боку -- керiвництво Альянсу прагне передусім недопущення подальшої конфронтацiї з Москвою, з iншого -- у РФ бере гору прагнення рухатись до Європи i прагматично будувати цивiлiзованi взаємини з НАТО), що не передбачає нового розподілу Європи на зони впливу, саме країни Балтiї та Україна будуть виконувати мiсiю поступового «введення» Росiї до Європи та трансатлантичних структур безпеки.

У разi реалiзацiї песимiстичного сценарiю (дуже спрощено: поглиблення  конфронтацiї мiж Росiєю та НАТО, розподiл  Схiдної Європи на зони впливу мiж РФ i Заходом i т.п.), Росiя, поставлена перед  вибором мiж Балтiйським регiоном i Україною, зробить вибiр на користь останньої. Адже без України Росія остаточно втрачає статус євразійської імперії. «Навіть без Прибалтійських республік і Польщі, -- вважає Збігнев Бжезинський, -- Росія, зберігаючи котроль над Україною, мала б змогу не втратити своє місце лідера... в євразійській імперії, в межах якої Москва мала б підкорити собі неслов'янські народи північного та північно-східного регіонів колишнього Радянського Союзу».

Розвиток взаємовiдносин України з державами Балтiї  вiдповiдає принципам основних складникiв захiдного вектора, який в iнаугурацiйнiй промовi Президента України Л. Кучми 31 листопада 1999 р. було визнано пріоритетним напрямком вiтчизняної зовнiшньої полiтики. Для країн Балтії, які проводять відверто прозахідну зовнішню політику і намагаються отримати гарантії безпеки від НАТО, багатовекторна Україна, враховуючи її геополітичне положення, тим не менш є важливим чинником їх зовнішньополітичних концепцій. Оскільки офіційні Вільнюс, Рига і Таллінн чудово розуміють, що від того, яке місце в новому геополітичному порядку займатиме Україна, залежить не лише нове обличчя Росії (імперське чи демократичне, європейське чи євразійське), а й, відповідно, політична доля країн Балтійського регіону. Виходячи з того, що Росія не може бути в Європі без України, в той час як Україна цілком здатна стати складовою частиною Європи і без РФ, країни Балтії роблять багато для того, щоб, розвиваючи регіональну співпрацю з Україною, наближати останню до Європи. В цьому контексті варто згадати намагання Литви, Польщі та України поглибити спiвробiтництво в межах трикутника «Вільнюс -- Варшава -- Київ». Президенти Латвiї, Литви та Естонiї взяли участь у мiжнароднiй конференцiї «Балто-чорноморське співробiтництво: у ХХ столiття без розподiльних лiнiй в Європi», яка вiдбулась в Українi у вереснi 1999 року за iнiцiативою українського Президента. Країни Балтії неодоразово наголошували на зацiкавленості у наданнi Українi статусу «постiйного спостерiгача» в Радi держав Балтійського моря, що значно спростило б політичний діалог України з країнами Скандинавiї та Пiвнiчної Європи.

Проте геополiтчна спiвпраця нових пострадянських держав дещо ускладнюється  як рiзницею в темпах соцiально-економiчних перетворень, так i баченням ними власного геополітичного майбутнього. Нагадаємо, що протягом минулих п'яти рокiв офiцiйний Київ дотримувався так званої багатовекторної зовнiшньопо-лiтичної доктрини. Завданням цієї статті не є аналiз причин, що обумовили саме таку парадигму вiтчизняної зовнiшної полiтики, та наслiдків для країни від її реалiзацiї. Зазначимо лише, що в геополiтичному розумiннi багато-векторнiсть -- це не що iнше, як невизначенiсть нацiональних iнтересiв, внутрiшнiх та зовнiшнiх прiоритетiв держави, або невдала спроба приховати справжнi зовнiшньополiтичнi цiлi. На вiдмiну вiд України, орієнтація країни Балтії на Захід, як зазначила президент Латвії Вайре Вiке-Фрейберга, залишається твердою та незмінною. Більше того, зробивши свій геополітичний вибір, країни Балтії вже досягли певних успiхiв в економiчнiй та вiйськово-полiтичнiй iнтеграцiї з Заходом, що створює базу для переходу до етапу інституалізації взаємин із структурами трансатлантичної безпеки та європейської економічної співпраці.

2.2 Інтеграція в європейські  структури економічної  співпраці -- надмета  країн Балтійського  регіону

У той час як країни Балтii активно шукають варiанти приєднання до Європейської спiльноти i працюють над  скороченням перехiдного перiоду  зближення з ЄС, Європа -- пiд впливом  цiлої низки факторiв -- вже починає  активно замислюватись над успiшнiстю  європейського інтеграційного експерименту. На думку ряду європейських полiтикiв та науковцiв, протягом най- ближчих десяти рокiв Європа має визначитись з відповіддю на питання щодо сенсу iснування такої структури, як Європейський Союз, i створити умови для того, щоб найвпливовiшi його члени (наприклад, Нiмеччина) не вийшли з ЄС на початку ХХІ сторiччя. Базу для iснування побоювань такого роду створює економiчна структура самої Європи, а точнiше -- десинхронiзацiя економiк країн-членiв ЄС, яка обумовлює глобальну рiзницю у геополiтичнiй поведiнцi членiв Союзу (Францiї, Великобританiї, Нiмеччини та iнших). Фактично новий етап реформування самого Європейського Союзу свiдчить, що керiвництво об'єднаної Європи шукає шляхи запобiгання виникненню iнтеграцiйної кризи. Так, у груднi 1999 року новий керiвник Комiсiї ЄС Романо Продi, який наполягає на проведеннi реформ, здатних «модернiзувати» Європейський Союз, запропонував, по-перше, ухвалювати найважливiшi європейськi рiшення простою бiльшiстю i, вiдповiдно, вiдмовитись вiд дiючого сьогодні принципу консенсусу при ухваленнi рiшень. По-друге, обмежити кiлькiсть комiсарiв ЄС (європейських мiнiстрiв) квотою у 20 одиниць. Враховуючи той факт, що пiсля розширення ЄС членiв Союзу буде 27, а мiнiстрiв 20, аналiтики констатують, що запропоновані Продi реформи «беруть курс на диктат найвпливовiших європейських країн-зубрiв, якi будуть примушувати прямувати за собою решту партнерiв».

Все бiльше питань викликає i майбутнє Європейського Монетарного  Союзу (далi -- ЄМС), до якого прагнуть приєднатись і країни Балтії. Пояснюючи складнощi, що виникли у ЄМС, економiсти посилаються на його природу, яка передбачає високий рiвень монетарної синхронiзацiї по вiдношенню до всiх економiк країн-членiв ЄС. Водночас, синхронiзацiя неоднозначно впливає на нацiональнi економiки країн-членiв Союзу, не кажучи вже про кандидатiв на вступ до ЄС та ЄМС, що перебувають на рiзних рiвнях економiчного розвитку.

Таким чином, основна  проблема, яку має подолати Європа протягом найближчих десяти рокiв, якщо прагне пiдтвердити успiшнiсть iнтеграцiї, це десинхронiзація економiчного розвитку країн, що вже входять до ЄС. Цiлком зрозумiло, що процес розширення ЄС за рахунок постсоцiалiстичних країн Центральної та Схiдної Європи лише загострить основну проблему сучасної Європи -- десинхронiзацiю економiчного розвитку членiв ЄС. Крiм того, сама процедура прийняття до ЄС країн ЦСЄ вже отримала на Заходi статус «надзвичайно коштовного проекту». Пiдраховано, що для надання фiнансової пiдтримки відносно слаборозвинутим, у порiвняннi з державами Захiдної Європи країнами ЦСЄ, бюджет ЄС потрiбно збiльшувати на 55-65$ млрд. Пiд впливом низки зазначених вище чинників ЄС у 1999 р. кардинально переглянув принципи власного розширення і фактично вiдмовився вiд зобов'язань прийняти в 2003 р. шiсть країн ЦСЄ до Союзу. Фактично, нове керiвництво ЄС заявило про те, що прийом до Євросоюзу вiдбуватиметься для кандидатiв як першого (Угорщина, Польща, Чехiя, Словенiя, Естонiя та Кiпр), так i другого ешелону (Болгарiя, Литва, Латвiя, Румунiя), не по черзi за списком, а у мiру виконання цими країнами прийнятих зобов'язань.

Щодо країн Балтії, то про своє бажання вступити до ЄС Латвія, Литва та Естонія заявили  у 1993 році, коли на порядку денному  ще не стояло питання докорінного  реформування Союзу. У 1995 р. вони стали асоцiйованими членами ЄС. Найбiльших успiхiв на цьому шляху досягла Естонiя. 13 грудня 1997 р. на Люксембурзькому самiті ЄС було ухвалено рiшення про початок переговорiв щодо вступу до ЄС з 6 країнами-кандидатами, серед яких була і Естонiя. У вереснi 1998 р. Естонiя передала до Єврокомiсiї документ, що фіксував її позицiї на переговорах зі вступу до ЄС. Восени 1999 року офіційний Таллінн шокував Європу своїм наполегливим прагненням приєднатись до зони євро, не чекаючи на прийняття Естоніі до ЄС. Наприкiнцi 1999 року Європейська Комiсiя затвердила програму економiчного розвитку Естонiї на 2000-2003 рр., якою передбачається проведення урядом цiєї країни i надалi жорсткої монетарної полiтики та скорочення бюджетного дефiциту. На думку уповноваженого Єврокомiсiї з питань економiки та фiнансiв Педро Солбеса, якщо Естонiя виконає всі показники, зафiксованi ухваленою програмою, то вона не матиме проблем зі вступом до Євросоюзу.

У резолюцiї «Про єдину  координацiю роботи з питань iнтеграцiї  Литви у Європейський Союз», ухваленiй Сеймом Литви, зафiксовано, що iнтеграцiя до ЄС та iнших захiдних структур є найважливiшим напрямком зовнiшньої полiтики цiєї країни. В серединi 1998 року було проведене перше засiдання Комiтету з питань асоцiацiї Литва -- ЄС. Але, на превеликий жаль для литовського полiтичного істеблішменту, сподiвання Вiльнюса на запрошення Литви до переговорiв щодо вступу в ЄС, не виправдались. Давши високу оцінку литовським політичним та економiчним реформам, експерти Євросоюзу визначили коло проблем, без вирiшення яких Литва не може розраховувати на членство в ЄС. Мова йде про встановлення повноцiнного прикордонного контролю; про прискорення темпiв приватизацiї; про ухвалення закону про банкрутство; про закриття Інгалiнської АЕС, де експлуатуються реактори чорнобильського типу (РБМК). На думку литовських аналiтикiв, невдоволення керiвництва ЄС (передусім, Нiмеччини, що вiдмовилась вiд активної пiдтримки iнтеграцiйних прагнень Вiльнюса) викликали дiї литовського уряду, який надав переваги американському капiталу (а не європейському!) при проведеннi приватизацiї стратегiчних об'єктiв литовської економiки. Мається на увазi пiдписання президентом Литви В.Адамкусом у жовтнi 1999 р. закону про умови надання 51% акцiй Мажейкяйського НПЗ та його ДП в управлiння американськiй компанiї Williams International Company. Не зважаючи на зазначені ускладнення, Литва продовжує пошук шляхiв прискорення свого вступу в Євросоюз. Так, зусиллями законодавцiв було впроваджено близько 400 правових актiв, якi вiдповiдають нормам ЄС, що за рiвнем гармонзацiї внутрiшнього законодавства із законодавством ЄС, вивело Литву на 5-6 мiсця серед iнших країнкандидатiв на вступ до цієї структури.