Україна в сучасній системі міжнародних відносин

Розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях - це основні напрями міжнародних відносин України.

Пріоритетними стратегічними  напрямами у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з різними державами. Виходячи з цього визначальною рисою зовнішньої політики України є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків. Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і Європою. Україна прагнутиме до розвитку з ними повномасштабних дружніх відносин.

Співробітництво з  державами світу, розвиток європейського  регіонального співробітництва, участь України у всесвітніх міжнародних  організаціях створює реальні можливості для взаємодії практично з  усіма державами світу в рамках багатосторонньої дипломатії, розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків.

Україна будує свої міжнародні відносини, базуючись на принципах миру, співробітництва, невтручання у внутрішні справи інших держав, додержання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, сумлінно виконує всі свої міжнародні зобов'язання, здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику, що і дозволяє нашій державі обстоювати у своїй зовнішній політиці підхід «безпека для себе - через безпеку для всіх».

На порозі XXI століття світ навально міняє облік. Розпадаються геополітичні простори і блоки, народжуються нові держави, політичні та економічні союзи. На політичній карті світу появилася і поступово, але впевнено утверджується суверенна держава Україна. На шляху її утвердження у світовому співтоваристві вже зроблено конкретні кроки: визначено комплекс національних пріоритетів у сфері зовнішньої політики. Україна входить до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного оанку реконструкції та розвитку, розвивається тісне співробітництво з країнами всередині Європейського Союзу та ін. 
Становлення Русі в умовах феодальної роздрібленості державності почалося формування українського народу Стародавня- русь стала колискою міжнародних споріднених східно-слов'янських народів - українського, білоруського та російського, кожний з яких розташувався на певній території, відрізнявся економічними особливостями, мовними і культурними ознаками. Територія, на якій розселялись українці, охоплювала княжі землі південно-західної Русі: Київське, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Волинське і Галицьке, а також Північну Буковину і Закарпаття. Тоді ж історичним зосередженням формування українського народу залишається Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина та ін.). В Середній Наддніпрянщині утворилося етнічне ядро, навколо якого згуртовувалось населення східних земель, що утворюють місцеві суспільно-економічні, культурні та мовні особливості. 
З XVI ст. починають складатися основні складові елементи, ознаки українського народу як етнічної спільності. Поступово зміцнювалися економічні зв'язки між нівдешю-східними та півдеішо-західпими землями па базі феодальних відносин, хоча і є певні особливості суспільного та політичного життя. До середини XVI ст. ще тривало ярмо Золотої Орди. В 40-60-х роках XIV ст. півдеппо-західпі українські землі потрапили під владу східних держав - Польщі, Угорщини, Литви. Спустошуючі набіги турок і кримських татар, що почалися в кіпці XV ст., ще більше ускладнювали економічне і культурне життя па українських землях. Але тоді ж йшов розвиток хліборобства, ремесел, торгівлі. Виникають міста, сприяючи розширенню економічних зв'язків між окремими землями, політичному об'єднанню, надто необхідному в боротьбі проти іноземних загарбників і гнобителів. У XV - першій половині XVI стст. розширюється територія, па якій формувалася українська народність: йде заселення Середньої Наддніпрянщини, Побужжя, Слобожанщини втек-лими селянами, виникає козацтво, що заснувало Запорізьку Січ. Але тоді ж існувала зовнішня загроза Золотої Орди, набіги турок і кримських татар, роздрібненість етнічної території між сусідніми державами, всі обставини, що склалися, не давали можливості українському пароду створити свою державність, що негативно відображалося па його дальшій етнічній консолідації. 
З другої половини XVI ст. га до середини XVIII ст. йде інтенсивніше збирання, розвиток і консолідація українського народу. Тоді відбуваються значні зрушення і зміни у розвитку продуктивних сил - в хліборобстві, ремеслах, внутрішній і зовнішній торгівлі. Іде дальше розселення та освоєння Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запоріжжя. Але в 1569 р. всі етнічні землі українського пароду по Люблінській унії увійшли до складу Речі Посполитої. Розгортається процес не тільки економічного гноблення, але іі полонізація і окатоличення України, особливо після Берестейської церковної унії (1596 р.). Все це викликало опір українського народу гнобленню: розгортається антифеодальний і визвольний рух, прокочується хвиля козацько-селяпських повстань, охоплюючи значну територію українських земель. Яскравим проявом національної самосвідомості українського народу стала визвольна війна 1648-1654 років. Саме тоді стверджується уявлення про національну територію, межі розселення українського народу. Визначальним результатом визвольної війни стало утворення козацько-старшипської державності - гетьманщини, сприятливої дальшій консолідації українського народу. Тоді ж Україна мала досить інтенсивні зовнішні зв'язки. Проте після підписання Переяславських угод короткозора політика боярської Росії, особливо в період Петра І, боротьба старшинських угруповань за владу не дали можливості здійснити надії та спрямованість українського народу па незалежний, вільний розвиток. Залишки автономії та самоврядування на Україні остаточно знищені Катериною II. 
Розпад в 60-х роках XVIII ст. України па Лівобережну і Правобережну привів до того, що в 70-х роках агресія Оттомапської імперії знову загальмувала процес розвитку українського народу. І тільки в XVII ст. відбулося возз'єднання більшості українських земель в межах абсолютистської Російської держави, здійснений вихід до Чорного і Азовського морів. В умовах розпаду феодальної системи і виникнення, розвитку капіталізму, почався процес формування української нації. Тоді ж зовнішні економічні та культурні зв'язки сприяли консолідації українського народу, формуванню державності. 
Аналізуючи сучасний світ - світ взаємозалежності, взаємозв'я-заності, цілісності, суперечливості, незалежні держави, що виникли на руїнах СРСР і країн Південно-Східної та Центральної Європи, чіткіше уявляється, що міжнародні відносини, не втрачаючи загальнолюдських цінностей і класового характеру, дедалі більше реалізуються як відносини саме між народами. Уряди України, Росії, Білорусії, Казахстану та інших незалежних держав констатували зрослу роль у світових справах народів, нових національних утворень, що формуються. А це передбачає, що в міжнародних справах не можна не рахуватися з різноманіттям інтересів. Урахування їх є важливим елементом нових міжнародних відносин. З позиції сучасності, для якої характерно збереження ядерної загрози, загострення інших глобальних проблем, посилення інтернаціоналізації всіх процесів у світі - дедалі більш цілісному, взаємозалежному при всій його суперечливості, уряди незалежних держав - України, Росії, Білорусії, Казахстану та інших -прагнуть глибше осмислювати первісно закладену ідею взаємозв'язку інтересів соціальних спільностей і загальнолюдських інтересів. 
Це дозволяє урядам незалежних держав України, Росії, Білорусії та ін. масштабніше оцінювати життєве значення для сучасних міжнародних відносин, моральних цінностей, що протягом століть вироблялися народами та узагальнювалися, відчеканювались великими умами людства. Велику роль відіграє висновок про широкі контакти України з представниками інших країн, від глав держав та урядів до простих громадян, із загальновизнаними авторитетами в науці, культурі, видатними письменниками, керівниками та делегаціями політичних партій, суспільних об'єднань і рухів, із профспілками, соціал-демократичними лідерами, релігійними діячами і парламентарями. Така насиченість безпосереднього спілкування немовби ще раз відкриває незалежну, вільну Україну для зовнішнього світу. Україна та інші незалежні держави, одержує можливість ефективніше бачити і розуміти навколишній світ, брати участь в обговоренні його проблем і в пошуках підходу до їх вирішення, здобувати корисне з ідей, що випливають з інших культур і духовних традицій, шукати шляхів стабільності в Європі та світі. 
Головна мета зовнішньої політики України - забезпечити українському та іншим народам, які живуть на її території, можливість трудитися в умовах міцного миру та свободи. 
Найважливіша особливість сучасності полягає в тому, що під впливом соціальних зрушень нових економічних, політичних, наукових, технічних, екологічних та інших факторів наприкінці XX століття змінилися умови дальшого розвитку людства. Значно зросли багатоманітність світового співтовариства й гострота суперечностей, що існують на міжнародній арені, досягла безпрецедентного ступеня, зросли взаємозалежність і взає-мозв'язаність держав і народів. 
Сучасне світове співтовариство - це 226 самостійних держав і народів, великих і малих, які перебувають на різних ступенях історичного та культурного розвитку, що належать до різноманітних су спільно-економічних систем. Це й держави, що розвиваються, і розвинені індустріальні капіталістичні країни Європи, США, Канада та Японія, й багато країн, що визволились з колоніальної залежності і тепер йдуть демократичним шляхом розвитку та ін. Значна частина країн Західної Європи, Азії, Північної та Латинської Америки, Африки та Австралії складають світове капіталістичне господарство. Більше 180 країн світу є членами Організації Об'єднаних націй - всесвітньої організації, покликаної стояти на варті миру і безпеки. Разом з тим досвід історії не раз показував, що належність держав до тієї або іншої соціально-економічної й політичної системи ще не визначає його політичну лінію в світовому розвитку, конкретно-історйчний зміст його інтересів. Національна специфіка, регіональний розвиток, зміна становища в системі світових господарських зв'язків - фактори, що виявляють зростаючий вплив на розвиток держав світу. Багатоманітність інтересів - це реальність, реальність і врахування єдності сучасного світу, його цілісності. Україна, не спілкуючись із світовим співтовариством, не в змозі сама забезпечити всебічний розвиток. Більшість проблем вирішується й повинно вирішуватися при сприянні різноманітних міжнародних об'єднань і організацій, в яких зобов'язані співробітничати всі держави. А це означає, що й ООН вселяє певну частку оптимізму. Але, на жаль, ООН не настільки єдина. Занадто часто ООН стає ареною конфронтації. На початку 90-х років у ході дискусій на Генеральній Асамблеї та комітетах вдалося виявити сфери злагоди: зміцнення головних органів ООН, підсилення системи операцій ООН по підтриманню миру, підвищення ролі міжнародного права і приведення в дію міжнародного суду. Організація об'єднаних націй в сучасних умовах стає центром погодження дій держав на основі балансу інтересів. 
Зростаюча багатоманітність світу та інтернаціоналізація зв'язків fie суперечать один одному, а доповнюють одне інше. І рівновага, в якій перебуває багатоманітність світу, дуже рухома і надто уразлива при можливому негативному розвитку подій у світі. Сучасний етап свідчить про те, що світ докорінно відрізняється від того, яким був на початку або навіть в середині XX століття. Та мир продовжує змінюватися в усіх своїх частинах. У сучасних умовах відбуваються найглибші соціальні зрушення. На авансцену історії, будь то на Сході або на Півдні, на Заході або на Півночі, вийшли сотні мільйонів людей, нові нації й держави, нові суспільні рухи. В широких, нерідко бурхливих народних рухах висловлюється у всій багатоплановості й суперечливості - прорив до незалежності, до демократії, гуманізму й соціальної справедливості. Разом з тим сучасний етап характеризується зростаючою інтернаціоналізацією світогосподарських зв'язків:розширенням масштабів науково-технічної революції, принципово нової ролі засобів інформації і комунікації, складним станом ресурсів планети, загальною екологічною небезпекою, соціальними проблемами. 
Звичайно ж, в умовах взаємодії всіх країн світового співтовариства дедалі тісніше переплітаються взаємовплив і співробітництво в ім'я миру і вирішення глобальних проблем, виживання людства стає тривалим історичним процесом розвитку. Процеси демократизації, що відбуваються в світовому співтоваристві, в самій капіталістичній системі, в країнах демократії Сходу невідступно ведуть через проміжні форми і ступені прогресивних суспільних перетворень. Відстоювання права кожним народом на вибір шляху розвитку, вирішення докорінних проблем країн, що розвиваються, в процесі реорганізації світового економічного порядку -шлях суспільного прогресу. В різноманітному процесі йдеться не про єдиний фронт різноманітних суспільних сил, а про широку їх взаємодію, у якій народи зможуть виконати історичну місію тільки тоді, коли зуміють розсунути межі своїх інтересів до усвідомлення пріоритетності інтересів загальнолюдських. Дедалі виразніше стають контури світовою цивілізованого співтовариства: росте взаємозалежність і взаємозацікавлетсть різноманітних країн і держав, незалежно до якої належать суспільно-економічної системи; зміцнюється між ними взаємовигідне співробітництво, гуманізація всіх сторін суспільного життя, поширюється прогрес соціального сходження людства - до вищого ступеня цивілізації ~ постіндустрі-альному суспільстві з принципово новими оцінками і характеристиками сучасного історичного процесу і паралельно розгортається демократизація всього суспільного життя в усіх країнах світу. 
З закінченням «холодної війни» для всіх країн і народів відкрилися нові можливості в вирішенні численних проблем - економічних, соціальних, політичних, духовних, екологічних та ін. Однією з важливих особливостей сучасної міжнародної ситуації стала змова Росії, України і Білорусії про створення співдружності незалежних держав, що підштовхнуло до драматичного і швидкоплинного розпаду Радянського Союзу, розвалу соціалістичної співдружності; ліквідація Ради Економічної Взаємодопомоги та організації Варшавського Договору привели до значних змін в Європі та світі. Звичайно ж, сучасний світ переживає період переходу до нового міжнародного устрою, де на зміну непримиренному суперництву двох суспільно-політичних та економічних систем зміцнюється партнерство і співробітництво. В сучасних умовах взаємозалежного, взаємозацікавленого світу Україна міцніше і впевненіше завойовує місце в світовому співтоваристві. 
В системі міжнародних відносин визначне місце займає Україна - суверенна, демократична, вільна держава. В історії міжнародних відносин України можна виділити два періоди: перший - з 1917 р. до початку 90-х років і другий - з початку 90-х років після проголошення Акту незалежності та суверенності України. 
В перші роки Радянської влади, до входження України в союзну державу, склалися сприятливі умови для налагодження економічних і політичних стосунків України із зарубіжними державами. Спроможність реально забезпечити встановлення міжнародних зв'язків і відносин України з іншими державами тоді показала молода українська дипломатія. В 1920-1922 роках Австрія, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Туреччина, Чехословаччипа, Болгарія, Угорщина та ін. визнають де-юре і де-факто народний уряд України і встановлюють з ним дипломатичні відносини. Тоді ж підписана україпсько-французька угода, україпсько-апглійська, ук-раїпсько-австрійська та інші угоди - перші рівноправні договори з великими державами Європи - Англією, Францією, Угорщиною, Австрією, Туреччиною. З 1921 р. встановлюються дипломатичні відносини з Аргентиною, Канадою, Югославією, Грецією та іншими. Тоді ж Україна укладає або приєднується до більш, ніж 60 міжнародних договорів і угод, урядові делегації України беруть участь у ряді міжнародних конференцій. 
Після об'єднання у 1922 році України з іншими радянськими республіками в нове федеративне об'єднання - СРСР, діяльність України па міжнародній арені істотно обмежувалася. У відповідності з підписаним ЗО грудня 1922 року договором про утворення СРСР реалізація права союзних республік, в тому числі України, па здійснення відносин з іноземними державами і забезпеченії» їх зовнішньополітичних інтересів передавалася загальносоюзним зовнішньополітичним організаціям. Спочатку союзним республікам ще надавались деякі можливості брати участь у формуванні зовнішньополітичного курсу СРСР через своїх представників у законодавчих і виконавчих органах Союзу, а також в реалізації конкретних питань, що стосуються їх специфічних інтересів у тих або інших зарубіжних країнах. Так, представники України входили до складу колегії Наркомату закордонних справ СРСР, пізніше, в кіпці 40-х років, па території України вводиться інститут уповноважених міністерства закордонних справ СРСР, представники України входили до складу союзних дипломатичних місій в Австрії, Італії, Англії, Канаді, Німеччині, Польщі, Туреччині, Литві та ін. Але з 30-х років Радянський Союз фактично перетворюється в унітарну державу з гіпертрофовапими владними повноваженнями центру, а союзні республіки позбавилися, но суті, навіть незначних можливостей впливати па зовнішньополітичну діяльність СРСР. 
Посилення ролі СРСР внаслідок докорінних змін па міжнародній арені на завершальному етапі другої світової війни, інтереси Союзу РСР і республік, ряд інших факторів стали тими об'єктивними передумовами, що привели до поновлення в ході війни (на початку 1944 р.) безпосередньої участі союзних республік у міжнародних відносинах. Тоді, відповідно з прийнятим десятою сесією Верховної Ради СРСР законом «Про надання союзним республікам повноважень в галузі зовнішніх відносин і про перетворення у зв'язку з цим Народного комісаріату закордонних справ з загальносоюзного в союзпо-республіканський Народний комісаріат» до компетенції Президії Верховної Ради Української РСР і республіканського Уряду віднесені нові повноваження і серед них представництво Української РСР в міжнародних відносинах. Але права України, як й інших союзних республік, в міжнародних відносинах і далі істотно обмежувалися. 
Участь України в діяльності міжнародних організацій стала однією з форм участі в міжнародних справах. Українська РСР стала однією з держав-засновників Організації Об'єднаних Націй, членом її важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО - організації з питань освіти, науки і культури (з центром в Нью-Йорку, Парижі та Женеві), МАГАТЕ - міжнародного агентства атомної енергії, ЮНІДО - організації промислового розвитку, МОП - міжнародної організації праці та інших. Засновані та функціонують постійні представництва України при ООН в Нью-Йорку, при Відділенні ООН і в інших міжнародних організаціях у Женеві, при ЮНЕСКО в Парижі. Постійна безпосередня участь представників і делегацій України в діяльності асамблей, конгресів і конференцій ООН і міжнародних організацій, асоціацій, об'єднань та інших міжнародних форумів має важливе значення для розширення міжнародних зв'язків. Виходячи із необхідності забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів і розширення міжнародного співробітництва, Україна постійно бере участь і. в міжнародно-договірних відносинах. Починаючи з середини 40-х років, Україна стала учасницею майже 170 міжнародних договорів, більшість з яких багатосторонні, укладені в межах або під егідою ООН та інших міжнародних організацій. Проте двосторонні міжнародні договори та угоди фактично Україною не укладались тому, ідо на двосторонній основі політичні, зовнішньоторговельні, правові та інші відносини з іноземними державами здійснювались тільки відповідними органами Союзу РСР. Безпосередні дипломатичні та консульські відносини з іноземними державами союзні республіки позбавлені можливості здійснювати. Хоча Україна мала право встановлювати міжнародні та консульські представництва (ст. 74 Конституції Української РСР), все ж фактично не реалізувала його. На території України, відомо, функціонував ряд зарубіжних консульств. Та вони акредитувалися не при Міністерстві закордонних справ Української РСР, а при Міністерстві закордонних справ СРСР. Починаючи з 40-х років Україна ані з однією країною не обмінювалася дипломатичними і консульськими представництвами. 
Проголошення в серпні 1991 р. Акту про незалежність України і проведення республіканського референдуму докорінно змінило її міжнародний статус. Україна стала незалежною державою, що володіє повним суверенітетом у здійсненні зовнішньої політики. Тепер же Україна - рівноправний суб'єкт міжнародних відносин. 
Підкреслюється, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Україна неухильно дотримуватиметься норм міжнародного права, керуючись Загальною Декларацією Прав Людини, Міжнародними пактами про права людини, що їх Україна ратифікувала, та іншими відповідними міжнародними документами. Україна, одна з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, в повній відповідності з метою і принципами Статуту ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру та безпеки в світі, на активізацію міжнародного співробітництва у вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України базуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права. Забезпечення національних інтересів України, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення сприятливих умов для соціально-економічного розвитку держави - головна мета зовнішньої політики України. Проводячи відкриту, чесну, принципову зовнішню політику, Україна ґрунтується на принципах і нормах міжнародного права. Висловлюючи готовність встановити з іншими державами дипломатичні відносини, Україна підкреслює, що встановить з іншими державами дипломатичні відносини і будуватиме двосторонні стосунки і зв'язки із ними на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів. Україна вважає свою територію неподільною і недоторканою й не має жодних територіальних домагань ані до однієї держави. Країни світу активно підтримали вступ незалежної України в міжнародне співтовариство. В середині 90-х років Україну визнали де-юре і де-факто більше 140 держав, з них близько 70 вже встановили з Україною дипломатичні відносини, відкрили посольства і консульства. Розгортається дедалі ширше сприятлива смуга міжнародного визнання незалежної, самостійної України. 
В системі міжнародних відносин з розпадом Радянського Союзу склалася безпрецедентна ситуація: в світі, раніше поділеному на протиборствуючі системи, залишилася лише велика держава - Сполучені Штати Америки. В посланні про становище США, говорячи про розпад СРСР і утворення незалежних держав, тодішній президент Джордж Буш відзначав, що «... світ, поділений раніше на два табору, придбав одну - єдину і переважаючу інших державу - Сполучені Штати Америки. В ситуації, що склалася, США перемогли в «холодній війні», докладатимуть зусилля, щоб протягом тривалого періоду залишатися єдиною понад-державою, політичним лідером світу. Проте є підстави, що США одноособово вершити діла в світі не зможуть, - не під силу. В сучасних умовах в сфері економіки на рівних з США виступають Західна Європа і Японія. Операція «Буря в пустелі», коли потрібно було покарати агресора, підтвердила це: Вашингтону зажадалася політична підтримка світового співтовариства, включаючи голос Москви, готовність Парижу, Лондона та інших союзників надати для спільних операцій свої війська тощо. Необхідна участь значно більш широкого кола держав і при реалізації проблем нерозпов-сюдження засобів масової поразки, здійснення негайних екологічних проблем та ін. Складається обстановка, що далі набиратимуть могутність альтернативні центри сили: Європейський союз держав, Японія, можливо, Китай, Індія, Росія і світ ставатиме багато-полюсним, тяжіючим до різноманітних центрів сили. 
Перспективи світового устрою і міжнародних відносин, міцність нового світового порядку, що формується, гарантії безпечного існування та мирного розвитку держав визначаються тим, чи прийдуть остаточно на зміну силовому протиборству ідеологічної непримиренності відносини партнерства, солідарності, взаємної довіри, чи стане повага принципів суверенної рівності, незалежності, територіальної цілісності, свободи вибору неодмінною нормою поведінки держав на міжнародній арені, чи вдасться світовому співтовариству створити дієвий механізм політичного врегулювання регіональних конфліктів тощо. 
В сучасних умовах гостро стали питання про майбутнє ядерного потенціалу, про розподіл зовнішньополітичного боргу, про спадкоємність підписаних СРСР договорів по ядерним і звичайним озброєнням та інших, з яких Україна зайняла чітку Та ясну позицію: підтвердила свої міжнародні Зобов'язання і заявило про своє правонаступництво з усіх договорів і угод колишнього Радянського Союзу, які відповідають загальнолюдським нормам і не суперечать докорінним інтересам українського народу (готовність України сплатити свою частку зовнішнього боргу СРСР і одержати частку його активів). Твердо заявила Україна, що дотримуватиметься положень Договору між США і СРСР про обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь, зокрема, що стосується ядерних озброєнь, розташованих на її території. 
Україна вважає також обов'язковим виконання положень Договору про звичайні збройні сили в 6-вропі стосовно збройних сил, які перебувають на її території. Україна створила свої збройні сили. Вони-то й підпадають під дію Договору. Тому Україна створила збройні сили в мінімальних, необхідних для оборони межах, винятково для захисту незалежності, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів України. Збройні Сили України передбачаються в межах 300-400 тис. солдат і офіцерів і які складаються з трьох видів - сухопутних військ, військово-повітряних і військово-морських сил. Україна ~ найбільша за довжиною берегової лінії чорноморська держава, на території якої знаходяться головна база Чорноморського флоту і верфі, на яких будується флот. Ось чому з повною підставою Україна поставила питання про створення власного флоту на базі Чорноморського, не претендуючи на весь, а лише на частину флоту, тому що в його складі є сили стратегічного призначення. Ліквідація ядерної зброї, скорочення звичайних збройних сил, конверсія оборонної промисловості дозволяє Україні значно скоротити військові видатки, а вивільнені кошти направити на потреби соціально-економічного розвитку, підвищення добробуту народу. 
В сучасній ситуації поряд з роззброєнням важливим пріоритетом стає економічний аспект зовнішньополітичної діяльності України, висування в центр реальних інтересів економічного відродження суспільства. Це пояснюється глибокою економічною кризою на Україні та в інших незалежних державах Співдружності. Висувається негайним зміна відносин власності, глибокі структурні зрушення і перетворення, технологічне поновлення всієї економіки. Сучасна Україна має потужний потенціал, що складається з освіченого населення, багатих природних ресурсів, родючих земель і сектора, що обробляє. Але українська економіка заснована на застарілих сільськогосподарських об'єднаннях і занепалій, неефективній індустрії, створеній ще в ЗО—40-і роки і що орієнтувалася на виробництво сталі та видобуток вугілля. А для того, щоб держава стала конкурентноспроможньою в Європі та в світі, в першому десятиріччі XXI ст., більшість підприємств повинна бути демонтована і замінена новими, що випускають складне устаткування та електроніку. Багато часу знадобиться Україні на перекваліфікацію сільського населення, розвиток управління, банківської та біржової систем. Вирішити ж проблеми можливо тільки з залученням іноземного капіталу, використання досвіду передових країн Заходу, входженням України без обмежень в народногосподарські зв'язки із зовнішнім світом. В сучасних умовах важливий аспект в зовнішній політиці держави - геополітичні аспекти. Україна визначає свої геополітичні аспекти в зовнішній політиці, виходячи з основного спрямування зовнішньополітичної діяльності - налагодження добросусідських відносин з усіма державами, з якими межує, розвиток політичних, економічних, культурних відносин з усіма країнами світу, ядерне роззброєння, міжнародна безпека, інтеграція і міжнародні економічні та політичні структури. Визначаючи акценти геополітичні, важливо визначити, де, в яких регіонах і як збирається Україна відстоювати національні інтереси тощо. Для України геополітичними акцентами є Європа, країни, де досить значна українська діаспора, країни «ближнього» зарубіжжя - держави, що утворилися на руїнах Радянського Союзу, - особливо Росія, Білорусія, Молдова, країни чорноморського басейну, Ближнього і Середнього Сходу. 
В сучасних умовах формування нового геополітичного оточення України відбувається під впливом двох протилежних тенденцій: процесу дезінтеграції та децентралізації раніше існуючої «на сході від берлінської стіни» системи, і процесу створення нових інтеграційних субрегіональних структур країн Східної та Центральної Європи, входження країн в існуючі, але трансформовані регіональні європейські інститути. Домінуючим у першій половині 90-х років у центрі та на сході Європи став дезінтегра-ційний процес. В сучасних умовах дедалі більше простежується тенденція уповільнення процесу з поступовим виходом на новий рівень субрегіонального співробітництва. На європейському континенті окреслюється, позначається три своєрідні інтеграційні сфери: Західна Європа, де поступово утверджується «маастрихтський процес», покликаний фактично і юридично об'єднати західну частину континенту в єдиний геополітичний простір; Центральна Європа і країни Прибалтики - таке об'єднання обумовлене різноспрямо-ваністю національних інтересів. І хоча країни Центральної Європи і Прибалтики переживають гостру кризу і економіки, і політики, і духовної, соціальної сфери, все ж можуть стати певним інтеграційним елементом. І країни східної частини Європи - Україна, Білорусія, Закавказзя та ін., які увійшли в Співдружність незалежних держав. Домінуючу роль у такому об'єднанні відіграє Росія. Характерно і те, що практично кожна з країн Центральної і Східної Європи з охотою увійде в інтеграційний процес. Але реальністю є і те, [цо західноєвропейський «загальний» будинок ще не готовий повністю відкрити двері східноєвропейським сусідам. 
Для повноцінної інтеграції України в світовий та європейський політичний і економічний простір необхідно, насамперед, формування демократичної громадянсько-правової держави, де забезпечуються політичні, соціальні та духовні інтереси і права всіх її членів на основі використання можливих і досяжних в сучасних умовах матеріальних благ. Існування України як суверенної держави вимагає надійного захисту власних інтересів, гарантованого самозабезпечення і прогресивного розвитку в сприятливому зовнішньому середовищі. Зрозуміло, в умовах сучасної соціально-економічної кризи в Україні більшість політичних партій і соціальних спільностей і груп підкреслює першочерговість національних інтересів, зв'язаних зі стабілізацією соціального і економічного життя держави. Але фактом розвитку практично більшості посттоталітарних суспільств є те, що реалізація життєво важливих інтересів, зв'язаних з докорінним поліпшенням соціально-економічної сфери, практично неможлива за відсутності реального політичного суверенітету сильної державної влади в Україні, тісної взаємодії з навколишнім міжнародним середовищем. І досягти такого становища можливо шляхом живого ділового діалогу з навколишнім світом. Враховуючи тісний зв'язок і навіть залежність життєдіяльності соціальної і економічної сфери України від її ближнього географічного оточення колишніх радянських республік, і, насамперед, Росії, виходу з кризи і ключі до вирішення проблем природно і доцільно шукати у взаємодії із ними, при цьому головним партнером безумовно є Росія. Використовуючи різноманітні аргументи, а частіше спираючись на емоції, супротивники встановлення зв'язків з Росією та ближнім зарубіжжям обвинувачують керівництво України в «невизначеності зовнішньополітичної стратегії», в «прозахідній» або «проруській» орієнтації тощо. Не менш гостро стоять питання зовнішнього забезпечення національної безпеки України. Вирішувати проблеми Україні потрібно в умовах, яким немає аналогу в світовій практиці: добровільної відмови від ядерної зброї і просування по шляху придбання без'ядерного статусу. 
«Східний вектор» інтеграційного руху України - це Співдружність незалежних держав. Враховуючи економічні, геополі-тичні та воєнно-стратегічні аспекти проблеми, доцільно усвідомлювати, що Україна зацікавлена у відновленні традиційних і в налагодженні нових економічних зв'язків з країнами Співдружності і, насамперед, з Росією, але на рівноправних, взаємовигідних умовах. Та справа в тому, що Україна ще не досягла такого рівня спільних національних економік, що дозволяють швидко інтегруватися в європейський економічний простір. Пояснюється тим, що, якщо на Заході - діючі ринкові структури, новітні технології і порівняно стабільний прогрес, то на Сході - необхідність налагодження традиційних економічних зв'язків, формування ринку збуту і ліквідація технологічної відсталості. Для України з її унікальним геополі-тичним становищем надмірний погляд в той або іншій бік означає повний відрив від реальної ситуації або віддалитися від інтегрованої Європи. А це викликало уповільнення реформування соціально-економічної структури і поступове входження в європейський і світовий економічний простір. 
 
Геополітичний аспект процесу поглиблення і прискорення реінтеграції «європейського простору», зокрема на території колишнього Радянського Союзу, стає очевидним при з'ясуванні питання про геостратегічну мету Росії - лідера Співдружності незалежних держав, наймогутнішої держави. І, як будь-яка країна, Росія має свої національні інтереси, що, до речі, не приховує, і те, що національні інтереси є і геополітичиими інтересами великої світової держави - це об'єктивна реальність. Утверджуючи свій статус великої держави, Росія, природно, розглядає геополітичний простір колишнього Радянського Союзу як сферу своїх життєво важливих інтересів. Ось чому сильній, демократичній, суверенній Україні більше, ніж будь-якій іншій країні, потрібна сильна, демократична Росія. Невдачі в здійсненні демократичних реформ в Росії і в Україні привели б до влади сили, які шукають ворога, винуватця кризових явищ. Такі сили об'єктивно зацікавлені в нагнітанні відповідно антиукраїнських і антиросійських настроїв. 
Важливо враховувати і міжетнічні відносини між Росією і Україною. І хоча, за підрахунками соціологів, в Україні лише 10% вважають реальною загрозу виникнення в країні конфліктів па міжетнічному ґрунті, але це не дає підстав спокійно дивитися на те, як деякі політичні сили в Україні та поза її прагнуть розіграти «етнічну карту» в Криму, Східній і Західній Україні. Співіснування двох культурно близьких народів -українського і російського в межах єдиної державної структури протягом багатьох століть привело до існування «прозорих» кордонів між ними, змішування населення, виникнення потужних міграційних потоків. Нестабільність в украшсько-російських відносинах або їх погіршення істотно відіб'ється на становищі великих груп населення. Психологічно багатьом представникам національних меншостей тяжко перевести україпсь-ко-російські відносини на рівень міждержавних, тим хворобливіше сприймається їх нестабільність. Гармонізація етнічних відносин, забезпечення рівних громадянських прав - ще один найважливіший аргумент на-користь зважених стабільних і рівноправних відносин між Україною та Росією. Розвиток всебічних відносин з європейськими державами, але вже на якісно іншій, прогресивній основі, і є одним з найважливіших напрямків зовнішньополітичного курсу. Вже Україна стала повноправним членом Організації економічного співробітництва і розвитку Європи та активно бере участь в європейському процесі, початому па загальноєвропейській нараді з проблем безпеки і співробітництва в Хельсіпкі (1975 p.). Окрім Європи, Україна зацікавлена в налагодженні та розвитку відносин з державами, де є значний шар вихідців з України, насамперед, з Сполученими Штатами Америки і Канадою, Австралією і Аргентиною та ін. Зрозуміло, що Україна дуже зацікавлена в добрих відносинах з країнами ближнього зарубіжжя - зі всіма республіками Середньої Азії, Закавказзя, Прибалтики і особливо з Росією і Білорусією. Адже з незалежними державами Україна па протязі десятиліть жила в одній державі, завдяки чому склалися тісні народногосподарські зв'язки. Підприємства України мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. Адже для забезпечення діяльності всіх підприємств і господарських структур Україні необхідно ввезти майже 25 млн. тонн вугілля (17,8% від п

← сюда зміст туда →

Дипломні  та курсові роботи на замовлення

Стратегія комплексної  модернізації українського суспільства  
Багатовіковий досвід соціально-економічного, політичного та культурного розвитку людства засвідчує, що в основу як глобальних, так і етнонаціональних процесів покладено ідейні засади. Особливо важливим воно стає на крутих поворотах історії, таких як зміна соціально-економічного, політичного укладу життя, революції, реформи. Адже в такі часи ми по-новому визначаємо мету, вибираємо напрями руху, засоби перетворень, господарювання, форми і методи управління, а потім діємо. Отже, спочатку відбувається самоусвідомлення ідеї, а потім уже її реалізація (практика самоствердження).  
Україна нині переживає саме такий поворот у своїй історії. Після здобуття незалежності вона досить довго стояла на роздоріжжі, визначаючи, куди йди, яке суспільство, яку державу будувати. Лише в 2002 р. була чітко окреслена геополі тична спрямованість стратегічного курсу України - європейська інтеграція. Йдеться про реалізацію цивілізаційного вибору українського народу на користь європейських цінностей, утвердження європейських стандартів соціально-економічного та політичного розвитку, досягнення відповідного рівня якості життя. Це потребує вироблення основних напрямів стратегії євроінтеграційного розвитку, консолідації зусиль усього суспільства, наполегливої роботи і тривалого часу.  
За роки незалежності стало зрозуміло, що відродити Україну за допомогою зовнішніх економічних та політичних чинників не вдасться. Необхідне передусім духовно-моральне відродження самого народу після різких поворотів спочатку ліворуч, а потім праворуч, які виявилися неефктивними.  
То, можливо, краще вибрати власний шлях розвитку. Для цього потрібна національна ідея як проект спільного життя, спільна мета, до якої прагне все українське суспільство, ідея, яка б не суперечила логіці загальних законів розвитку людської цивілізації та відповідала б можливостям нашого суспільства.  
Сьогодні існують різні підходи до визначення змісту національної ідеї як способу життєдіяльності народу. На нашу думку, це той гносеологічний випадок, коли до мети, тобто до визначення ідеї, варто наближатися поступово. Передусім для розуміння змісту національної ідеї необхідне усвідомлення того, що поступ українського суспільства в гідне майбутнє визначатиметься розвитком людської особистості, піднесенням ролі інтелекту, науки, освіти, менеджменту, соціальних і духовних чинників прогресу. Тому субстанція національної ідеї для України -людська особистість з тільки їй притаманними соціально-моральними цінностями. Саме вони визначають моральне покликання української нації в сучасному глобалі-зованому світі, її місце і роль в ньому в цей історичний час.  
Але навряд чи можна говорити про поступ України до передових рубежів світового розвитку, якщо немає відповіді на головне запитання: в чому суть епохи?; якщо досі відсутні всебічно розроблена комплексна стратегія розвитку країни і чіткі дороговкази в майбутнє. Чи зможе Україна стати сучасною європейською державою, своєрідним "європейським тигром", якщо не сформує сучасно мислячу і відповідальну національну еліту, спроможну осягнути глобальні виклики та тенденції нинішнього етапу світової історії та запропонувати своєму народові шлях у гідне майбутнє? Відповідь на ці фундаментальні запитання однозначна - ні, не зможе.  
Звичайно, є певні напрацювання у сфері аналізу сучасного етапу цивілізаційного поступу, викликів і тенденцій часу та вироблення на цій основі стратегії утвердження нашої держави у світі. Зокрема, це розробки колективу Національного інституту стратегічних досліджень, Інституту економічного прогнозування НАН України, опубліковані в 2003-2004 рр. Вагомий внесок в обгрунтування стратегічних напрямів та пріоритетів державної політики зробили такі науковці, як В.М.Геєць, З.С.Варналій, А.С.Гальчинський, Б.Є.Кваснюк, Т.Т.Ковальчук, Е.М.Лі-банова, Ю.М.Пахомов, С.І.Пирожков, А.С.Філіпенко та ін.  
Україна в основному визначила свої довгострокові цілі та пріоритети, які закріплені Конституцією України, іншими документами. Але подальшої розробки цих стратегічних напрямів, чітко окреслених і науково обгрунтованих завдань, механізмів їх реалізації, особливо у сфері внутрішньої політики, поки що немає. У такій ситуації необхідна активізація діяльності державних інституцій, які досліджують стратегічні питання теорії і практики державного будівництва, підготовку і підвищення кваліфікації нової еліти управлінських кадрів, здатних осягнути ці завдання і тенденції", втілити в життя нову модель управління державними справами.  
Спробуємо сформулювати і обгрунтувати базові засади стратегії модернізації українського суспільства та інтеграції України до постіндустріальної цивілізації виходячи з реальної оцінки сучасного рівня соціально-економічного розвитку країни, розуміючи, що в центрі майбутньої суспільної системи перебуває людина з її правами, свободами і потребами розвитку. При цьому слід узгоджувати поступ України у майбутнє з глобальними тенденціями розвитку і викликами сучасності.  
Які ж реалії сьогодення України? На жаль, невтішні. Людина як творець духовних та матеріальних цінностей, опора держави (для процвітання якої існує сама держава) в сьогоднішній кризовій ситуації опинилася за межами нормального існування. Працювати в легальній економіці для багатьох стало привілеєм, а не правом. Середня зарплата (5-7% від її рівня в розвинених країнах) перестала бути навіть засобом виживання, оскільки забезпечує лише на 30-35% потреби у відтворенні робочої сили. За показниками індексу людського розвитку Україна перебуває лише на 97-му місці з 175 країн світу (в 1994 р. на 54-му місці).  
Відсутність осмисленої перспективи розвитку країни породжує відчуття безвиході, втрату довіри до незалежної держави і навіть до нової влади, дискредитує демократичні перетворення. Зростає бездуховність, знецінюється мораль та й саме людське життя. Жорстокість і цинізм можуть стати нормою поведінки. Прикладів цього багато.  
Ми свідомі того, що повернення до адміністративно-командної економіки та державного соціалізму неможливе. Водночас слід розуміти, що не лише спадщиною минулого пояснюється нинішня криза, і лише примітивний монетаризм, "шокова терапія" реформ та чужий досвід, перенесений на український грунт, призвели до низького рівня соціально-економічного розвитку країни.  
Причина нинішнього стану України - нездатність чи небажання політичної еліти зрозуміти тенденції світового розвитку та в його контексті правильно визначити основні (глибинні) чинники системної кризи. Ще на зорі незалежності молода українська еліта, представлена націонал-демократами, вважала, що головна причина відставання і бідності - політико-економічний устрій у минулому. Тому і був проголошений курс на демократичні і ринкові реформи. Вважалось, що так вдасться подолати кризу. Виявилось, що ні, оскільки нинішня системна криза має духовний і моральний характер, структурні і технологічні чинники. Отже, ринкові реформи (і демократичні) є необхідною, але далеко не достатньою умовою духовного й економічного відродження України.  
Сьогодні найважливіше завдання національної еліти - розробити комплексну стратегію розвитку України. На наше переконання, це має бути стратегія випереджувальної модернізації провідних сфер суспільного життя: економічної, політичної, соціальної, екологічної, інформаційної, науково-технологічної, міжнародної. Саме випереджальна (а не наздоганяльна) модернізація є перспективною для України. Таку політику потрібно не тільки виробити, а і рішуче та послідовно реалізувати.  
А тепер з'ясуємо, чому саме модернізаційна стратегія потрібна Україні і чому ключовим засобом реалізації стратегії розвитку України має стати система модернізації суспільства, економіки і держави.  
Розвиток цивілізації відбувається через глобальні етапи (рис. 1).

 
У другій половині XX ст. ліберальний  капіталізм і державний соціалізм  вичерпали себе як дві форми існування  індустріального суспільства. Ліберальний капіталізм соціалізувався і трансформувався, застосувавши державне регулювання. Відбувся його перехід до постіндустріального суспільства. Державний соціалізм не був модернізований відповідно до світових тенденцій і вимог часу та зазнав поразки.  
Основа зародження постіндустріального суспільства - структурно-технологічна революція, що стала можливою завдяки різкому піднесенню економічного значення інтелекту і знань. Інтелектуальний, психологічний, соціально-етичний потенціал людини, її духовність перетворюються на головний виробничий ресурс, основне джерело багатства. Суспільство стає економічно зацікавленим у розвитку людської особистості. Людина потребує комфортних умов і здорового дозвілля. Зростання значення людини як творця духовних і матеріальних цінностей висуває на перший план у постіндустріаль-ному суспільстві соціальні галузі: сфери послуг та відпочинку, освіту, охорону здоров'я, ЗМІ тощо. Вкладення капіталу в людей підвищує якість та продуктивність праці. Культура і духовність стають базою цивілізаційного розвитку. Передові нації, розуміючи наслідки індустріальної експлуатації природи, здійснюють перехід до сталого розвитку, шукаючи гармонію з природою (тобто, задовольняючи свої потреби, не ставлять під загрозу майбутні покоління). Але перехід до сталого розвитку супроводжується ситуацією, коли більшість держав опинилася за межами економічного і соціального прогресу, в зоні бідності (рис. 2), тобто перехід окремих країн здійснюється певною мірою за рахунок інших, менш розвинених. Такого сценарію Україна має уникати.

Рис. 2. Геоекономічна  структура сучасного світу  
З погляду національних інтересів для України є неприйнятною політика Заходу, спрямована на захоплення ринків збуту, пошук дешевих енергоресурсів, нав'язування екологічно небезпечних виробництв. Без формування в масовій свідомості українців адекватного мислення, зорієнтованого на духовне відродження, захист національних інтересів, подолання глобальної нерівності в якості життя про утвердження в Україні соціально орієнтованої інноваційної моделі економіки як передумови сталого розвитку взагалі не може бути й мови.  
За цих обставин варто стимулювати процес пробудження національної самосвідомості, спроможності до самоствердження, який розпочався в Україні в кінці 2004 р. Вибори Президента України спровокували вихід цього процесу на соціальну поверхню, але глибинна причина його появи в іншому - суспільство втомилося від політичних ігор, від неправди та несправедливості і прагне змін. Сьогодні важливо й надалі підтримувати ці прагнення.  
Головним інструментом остаточного подолання інерції суспільної деградації є активізація суспільних і державних зусиль у напрямі вироблення довгострокової стратегії розвитку України. Потрібно об'єднати людей та наявні ресурси для переходу до нової моделі ринкових та демократичних перетворень, підвищити відповідальність представників різних політичних сил і держави, реально розмежувати владу і власність.  
Інтелектуальний рівень українського суспільства є значно вищим за рівень реформ, що здійснювалися за рекомендаціями консультантів із Заходу. Нав'язана Україні двополюсна модель (антиреформатори, традиціоналісти, з одного боку, орієнтовані на Захід, реформатори - з другого боку) є небезпечною. Обидва шляхи є хибними, не відповідають сучасним тенденціям і відкидають Україну на узбіччя цивілізації (рис. 3).  
У секторі III патріотичні реформатори виступають за політичну реформу, зміну господарської моделі, інтенсивну ротацію еліти у сфері управління, за модернізацію всього нашого життя, і одночасно збереження суверенітету, власної ідентичності, за вірність українським європейським кореням, опору на власні сили (традиціоналізм + модернізація без вестернізації).  
На наш погляд, цей політичний напрям, що грунтується на принципах випереджальної модернізації з урахуванням національних особливостей і традицій, є саме тим третім шляхом для України, який веде до свободи, справедливості і добробуту.  
Модернізована європейська держава українського народу