Україна в сучасній системі міжнародних відносин

 
ІІ  

 
           0  
Рис. 3. Конфігурація політичних сил в Україні напередодні президентських виборів (2004 р.)  
 
Це шлях національного самоствердження громадянсько-правового суспільства, який дасть змогу сконсолідувати кращі сили як консервативного (націонал-комуністи, соціалісти), так і реформаторського табору (ліберали, націонал-демократи, солідаристи, "зелені"). Третьому шляху властивий соціальний і економічний плюралізм та співпраця різних політичних сил. Головне, що їх має об'єднувати -державницька позиція, модернізація економіки, сильна соціальна політика, соціальне партнерство, громадянська солідарність і співпраця. За такої розстановки і взаємодії політичних сил Україна має потенціал для того, щоб здійснити модер-нізаційний прорив у майбутнє (рис. 4).  
Отже, стратегічна перспектива України - це її розвиток на основі природного синтезу базових засад європейської цивілізації: західноєвропейського лібералізму, російського колективізму і американського індивідуалізму. Поєднання цих трьох елементів у доктрині модернізації українського суспільства з національною історичною спадщиною відкриває перспективи створення в Україні модерної європейської держави.  
 
Майбутня модернізована європейська держава Україна  

  Реформаторські  сили (поєднання      
  ідей українського консерватизму,    
  націоналізму, солідаризму)  
 
 
   
=> недосконала організація державної влади;                Антиреформаторські сили.  
=> корумповане чиновництво;                                      Олігархічна буржуазія,  
=> застаріле виробництво;                                            кримінальний бізнес  
=> неефективне управління; 
=> духовна деградація; 
=> інші рудименти минулого  
Рис. 4. Стратегічна перспектива України в XXI ст.  
Модернізаційна стратегія для України вимагає передусім розбудови власне українського суспільства. З огляду на європейську інтеїрацію воно мас розвиватися на засадах "громадянського суспільства" та вертикальної мобільності. Важливою складовою модернізації суспільства є формування нової соціально відповідальної національної еліти (інтелектуальної, політичної, управлінської, господарської), здатної ефективно залучати національні ресурси до світових процесів та нарощувати їх. До керівництва має прийти нова еліта, головним капіталом якої є знання, володіння високими інформаційними технологіями, сучасне мислення та професіоналізм. Революція в управлінні державою та виробництвом передбачає прихід до влади "інноваторів" - політиків, державних службовців, бізнес-мене-джерів. У модернізованому суспільстві має прискорено формуватися середній клас, основою якого є висококваліфікований працівник, знавець своєї справи, професіонал. Модернізація передбачає формування сильної і ефективної державної влади, сталих господарських відносин. Світ, як і раніше, визнає і поважає лише сильних. У суспільному житті слід відійти від політики ідеологічної затятості і перейти до консенсусної (неконфліктної) політики, максимально включити громадян у свідомий процес реалізації стратегічних цілей і пріоритетів.  
Новий етап розвитку України - етап випереджульної модернізації - передбачає глибокі якісні перетворення в усіх сферах життя суспільства. Стрижнем цієї стратегії в економічній та соціальній сферах має стати створення передумов вступу України до Європейського Союзу. Перші кроки вже зроблено. Україна, яка набула статусу сусіда ЄС, вже бере активну участь у реалізації ідеї Великої Європи, європейської інтеграційної зони, ширшої за нинішню ЄС. Зазначимо, що прагматична реалізація курсу євроінтеграції не означає відмову від взаємовигідних партнерських відносин з країнами СНД, передусім з Росією.  
Модернізація економіки - це, насамперед, згортання старих індустріальних виробництв, що нераціонально витрачають ресурси й забруднюють довкілля і перехід до підтримки нових сучасних виробництв, докорінне технологічне переоснащення існуючих підприємств та будівництво нових. Пріоритетом має стати виробництво конкурентоспроможної продукції глибокого рівня переробки з мінімальними енергоресурсовитратами. Отже, базовими принципами стратегічного курсу є запровадження інноваційно-інвестиційної моделі, структурна перебудова та швидке зростання економіки. Саме запровадження високих технологій (а фахівці та високоосвічений персонал у нас є), залучення інвестицій забезпечить країні стале зростання і випереджальний соціально-економічний розвиток. Якщо темпи зростання ВВП в Україні будуть у найближчі 10 років удвічі вищими, ніж у країнах ЄС, у неї з'явиться шанс прискорено подолати розрив в обсягах ВВП на одну особу, глобальну нерівність в якості життя населення.  
Опанування соціально орієнтованим інноваційним шляхом розвитку - це завдання не тільки економічної політики. Йдеться про поєднання політичних, гуманітарних, соціально-психологічних, економічних та інституційних чинників, які лише в комплексі здатні утвердити Україну як конкурентоспроможну високотехнологічну, сучасну європейську державу. Спробуємо стисло сформулювати алгоритм цієї частини модернізаційної політики для України.  
Передусім це створення інституційних, фінансових та соціальних передумов якісних перетворень в усіх сферах життя суспільства, зокрема, перехід до парламентсько-президентської форми правління і до нової моделі державного управління - надання послуг; адміністративно-територіальна реформа; піднесення іміджу України.  
Далі важливо здійснити комплексну модернізацію підприємств на основі структурно-інноваційної моделі, впорядкувати відносини власності, забезпечити сприятливий інвестиційний клімат; запровадити механізми раціонального поєднання ринкових і державних регуляторів, підвищити ефективність економіки на основі справедливого розподілу прибутку між капіталом та працею. Щодо останнього, то йдеться про запровадження в Україні власної моделі етики праці, моделі її раціональної організації, аналогічній тій, що існує в Японії, США та інших передових країнах.  
Соціальною ознакою цього алгоритму має бути закріплення стійких темпів економічного зростання та вирішення широкого комплексу проблем щодо поліпшення добробуту населення: підвищення зарплат, пенсій, розширення внутрішнього ринку, реалізація прав і свобод громадян у всіх проявах, значне обмеження диференціації доходів населення, подолання бідності, зміцнення злагоди в суспільстві. Посилення соціальної спрямованості економічних перетворень мас стати запорукою політичної стабільності та демократизації суспільства.  
Динаміка модернізаційних перетворень в усіх сферах українського суспільства забезпечується інтелектуальним та професіональним рівнем нової національної еліти, зокрема її управлінського корпусу, і особливо керівних кадрів державного управління. Ось чому важливою складовою модернізаційної стратегії розвитку України є підготовка нової генерації кадрів з постійним підвищенням їх кваліфікації відповідно до вимог часу.  
Отже, враховуючи особливості національного розвитку, виклики і тенденції нинішнього етапу світової історії, Україні для досягнення своєї мети потрібно наповнити євроінтеграційну стратегію модернізації конкретним змістом, максимально досягти політичного консенсусу, суспільної консолідації і згоди щодо основних цілей стратегії і, головне, для цього необхідні будівничі нової країни, висококваліфіковані кадри з державницьким мисленням. УКРАЇНА В ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ПРОCТОРІ ХХІ СТОЛІТТЯ  

   В світі, що глобалізується, ідентичність, як певна  сума індивідуальних, соціокультурних, національних або цивілізаційних параметрів, їх самототожність стає основним дискурсом як науки, так і повсякденного життя .  Проблема ідентичності в процесі глобалізації включає визначення свого місця в транснаціональному економічному просторі, цивілізаційну, культурну ідентичність. Під ідентичністю розуміємо суб”єктивне відчуття власної самототожності, яке стає джерелем енергії та спадкоємності,  що визначає необхідність її аналізу як цілісності або сукупності.   Вирішуючи проблему  самоідентифікації, країни, як правило, відповідають на це питання в контексті своїх  головних цінностей, їх відповідь обумовлюється як минулим, так і сьогоденням, релігією, мовою, історією, традиціями та суспільними інститутами. Люди приєднують себе до  певної культурної, етнічної групи, релігійних громад, націй або ( в широкому розумінні) до цивілізацій.

   Особливо виокремлюються в цьому плані соціокультурні макроспільноти – цивілізації, які формують і визначають головні неповторні риси тих чи інших людських  суспільств.

   Домінуюча роль цивілізаційного типу ідентифікації   викликає небхідність відповіді на декілька питань. Перше обумовлене  з”ясуванням ролі цивілізаційної парадигми в контексті міжнародно-політичного дискурса. Друге питання пов”язане в визначенням структури цивілізаційного простору ХХІ століття та місця України в системі міжцивілізаційних  відносин, під якими авторами розуміється арена постійної і стійкої взаємодії цивілізацій в визначених територіальних межах і в певні проміжки часу. Нарешті, третє питання полягає в  дослідженні української ідентичності як продукту взаємодії  цивілізацій.

Розглянемо ці питання в порядку їх послідовності.

   Аналізу  ролі та місця України в цивілізаційному просторі ХХІ століття мають передувати певні термінологічні та методологічні коментарі. Істотна обмеженість можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно відобразити важливі зміни в суспільстві і загальні закономірності  розвитку глобального політичного процесу  потребують розробки нових наукових концепцій, в тому числі на основі досягнень новітньої теорії цивілізацій.  Цивілізації   визначають більшу частину змін, які відбуваються в сучасному світі.

   Значна  кількість досліджень  як в зарубіжній, так і в українській цівіліології дає підстави стверджувати про сформованість базових принципів теорії цивілізацій. Авторська методологія дослідження базується на цивілізаційній парадигмі, основи якої були закладені Н.Данілевським, М.Вебером, Ф.Броделем, П.Сорокіним, М.Кондрат”євим, В.Вернадським, О.Шпенглером, А.Тойнбі, Н.Моісєєвим.  Авторський підхід визначив необхідність поєднання декількох парадигм . Це стадійність, полілінійність, поліциклічність та цивілізаційна унікальність розвитку людства.

   Протягом  ХХ століття утвердилась думка, що цивілізація  є одиницею глобального політичного  аналізу. В той же час майже  поза увагою   залишились  можливості використання  цивілізаційного  підходу в міжнародно-політичній науці.  Тому особлива увага   приділяється дослідженню цивілізації як типологічної одиниці міжнародних відносин, структурі цивілізаційного простору ХХІ століття,  системі міжцивілізаційних взаємодій   та місці в ній України  .  

Україна в контексті даного дослідження розглядається  авторами в якості персоніфікації особливої  цивілізаційної системи. Автори, фіксуючи сам факт її існування,  намагаються визначити специфіку і особливості цієї системи. Констатуючи наявність    тенденції до плюралістичного визначення власної ідентичності, вважаємо, що це невірно було б  розглядати в якості свідчення її відсутності.

   На  межі ХХ і ХХІ століть на передній план висувається фундаментальність  цивілізаційної ідентифікації та взаємодії цивілізацій. Можна погодитись з  точкою зору  професора Гарвардського університету, директора Гарвардської Академії міжнародних та регіональних досліджень Семюеля Хантінгтона, що в ХХІ ст..  цивілізаційні фактори будуть відігравати найважливішу роль у формуванні світової політики, світова політика стала багатоцивілізаційною. На локальному рівні це політика етнічності, на глобальному – це політика цивілізацій.[1] Унікальность сучасної ситуації в світі полягає в тому, що прискорена глобалізація багатьох процесів в планетарному масштабі супроводжується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіональних людських спільнот. 

   Країни-лідери – США, Росія, європейські країни, Японія, Китай представляють різні цивілізації. З  восьми найбільш населених країн світу на сьогоднішній день  всі  належать до  різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинутих країн  , то вони належать до   п’яти різних цивілізацій.[2] Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності теперішньої домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угрупувань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави, не виступаючи складової певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу. 

   Виходячи  з цього, особливого значення набуває  проблема визначення місця України  в світових цивілізаційних процесах.      

     В цивілізаційних теоріях  світова історична соціальна динаміка представлена у вигляді зміни цивілізацій або змін в розвитку глобальної цивілізації.  В межах даного підходу  цивілізація розглядається як визначена ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою дикунству та варварству. Предмет  уваги – не одна, будь-яка сторона людського буття, а сукупність усіх форм життєдіяльності того чи іншого суспільства – матеріальних, моральних, ідейних, культурних, релігійних в їх єдності та неподільності, розвитку та спадкоємності. Така сукупність може розглядатись як цивілізація в глобальному чи локальному розумінні. 

   Отже, зміст теоретичних  концепцій цивілізаційних теорій залежить від  розуміння її авторами  поняття  цивілізація. До істотних недоліків цивілізаційних теорій відносимо категоріально-понятійну невизначеність, що суттєво ускладнює їх інструментальне використання.    

     Узагальнюючи різні підходи до  визначення категорії „цивілізація”,  приходимо до висновку, що під  „цивілізацією” в широкому  розумінні     мається на увазі більш висока стадія розвитку суспільства, яка прийшла на зміну дикунству і варварству. Цивілізація розглядається як прогресивний поступальний розвиток світу,  як крупний етап на шляху розвитку людства як єдиної планетарної системи; як періодична зміна поколінь локальних цивілізацій;  і як нормативне розуміння певного соціального порядку, під яким найчастіше  мається на увазі саме західна модель.   

   В вузькому розумінні   під „цивілізаціями” маємо на увазі „локальні цивілізації”. Вони значною мірою визначають основні прояви соціокультурного життя, а їх  особливості визначають характер та стан відносин між ними.

   Сучасна наука  має різні погляди на цивілізаційну  ідентифікацію України. Цілком погоджуючись з точкою зору,  що в контексті проблеми суб’єктності  міжнародних відносин концепція цивілізації стає домінуючою історико-соціологічною категорією, яку по значенню можна порівняти з домінуючою раніше концепцією нації, а мислення в національних термінах змінюється на мислення в термінах цивілізаційних, вважаємо  помилковим   надмірне роздріблення цивілізацій за національною ознакою, виокремлення, як пропонується деякими   дослідниками, української цивілізації.[3] В цивілізаційному підході основна увага має зміщуватись від   держав на більш  великі структури та процеси в масштабах цивілізацій.  В усіх цивілізаційних теоріях роль держави так чи інакше обмежується або визнається вторинною, залежною від цивілізаційної динаміки. Як зазначає російський дослідник Є.Азроянц в роботі „Глобалізація: катастрофа чи шлях розвитку”, „Геополітична вісь національних держав накладається на  виникле  ще раніше більш велике поле культур”.[4]