Розвиток інформації в Україні

     Надзвичайне ускладнення техносфери вимагає значного зростання обсягів виробництва наукової інформації, необхідної вже не тільки для розвитку, а й навіть для утримання техносфери у безпечному стані [8]. З кожним роком збільшуються потреби суспільства у результатах наукових досліджень, що призвело до стрімкого зростання обсягів асигнувань на науку та кількості вчених. У країнах Західної Європи і США фінансування науки з 40–х років зросло мінімум у 50 разів, а кількість вчених — у 5—10 разів. Обсяг наукової інформації 1999 р. перевищив показники 1951—1954 рр. більше як у 40 разів. “У сучасних умовах подвоєння обсягу наукової інформації відбувається протягом одного-двох років ” [9]. Відбувається процес значної трансформації наукового пошуку [10], поступово зростає роль наукових працівників за рахунок ролі вчених. За останню чверть XX ст. процеси інформатизації набули глобального характеру. Розглянемо деякі факти, що свідчать про це.

• Наприкінці 1997 р. була досягнута домовленість між  урядами провідних країн світу  про скасування митних бар’єрів на шляху торгівлі досягненнями інформаційних  технологій в рамках Організації  співробітництва й економічного розвитку.  

• США висунули інформаційну ініціативу про створення інформаційної інфраструктури на основі мережі Internet на міжнародному форумі з питань інформаційної стратегії, який відбувся навесні 1997 р. в Йоганнесбурзі (ПАР).

• Президент  США Б. Клінтон запропонував скасувати митні й податкові обмеження на торгівлю через Internet у 1998 р.

• На саміті ЄС у Лісабоні навесні 2000 р. ухвалено програму просування Європи до інформаційного суспільства, що передбачає випереджувальний розвиток інформаційної сфери.

• Країни “великої вісімки ” на саміті на Окінаві в 2000 р. прийняли декларацію про глобальне інформаційне суспільство.

     У провідних країнах сектор економіки, пов’язаний з виробництвом, зберіганням і передачею інформації, розвивається прискореними темпами. Обсяги світової інформаційної індустрії на початку 90–х років досягли 2 трлн доларів, а сьогодні зросли на порядок.

     У інформаційній сфері працює понад 400 млн. чоловік, зокрема у США, Японії та інших розвинутих країнах — понад 60 % працюючого населення. Наведемо деякі дані ЮНЕСКО, що детальніше характеризують світовий інформаційний ринок (табл. 7.1).

     Отже, підсумовуючи наведене вище, можна констатувати, що інформаційна сфера поступово стає вирішальним чинником розвитку сучасної країни.

     Найважливішою складовою сучасної інформаційної сфери є комп’ютерні мережі, серед яких найбільшого значення набула глобальна мережа мереж Internet. Розроблена в інтересах військово-промислового комплексу США ця система, завдяки вдалим технічним рішенням, перетворилася на феномен загальносвітового значення. Особливого значення Internet набув після винаходу технології WWW, використання якої перетворила мережу науковців на інформаційну систему загального користування. Проілюструємо швидкість розвитку наступними даними: у 1991 р. у світі було 213 серверів, а у 1996 р. — вже 12 881 000, у 2000 р. — понад 100 мільйонів.  
 
 
 

1.3. Соціокультурні чинники  розвитку інформаційної  сфери в Україні  

     Не можна аналізувати функціонування та розвиток інформаційної сфери, якщо не брати до уваги специфічність соціокультурних та історичних умов, що у переважній більшості й визначають особливості інформаційної сфери пострадянського, як, втім, і будь-якого іншого типу суспільства.

1. Величезне  значення має напівтрадиційна структура самого соціуму. У найзагальнішому плані можна стверджувати про наявність в Українському соціумі трьох основних інформаційно зорієнтованих страт. Перша, до якої входять істеблішмент та його обслуга (за даними різних джерел, до від 2 % до 10 % населення, що цікаво кореспондує з кількістю користувачів Інтернет та мобільного зв’язку) є особливим чином модернізованою та дуже вразливою для інформаційних впливів. Друга страта (понад 30 % населення) живе переважно за законами традиційного суспільства, інформаційно пасивна та консервативна. Переважна ж більшість населення (понад 60 %) є масовизованою, понад те, атомізованою. Крах традиційних суспільних зв’язків не супроводжувався постанням інститутів громадянського суспільства, що створює надзвичайно сприятливі умови для посилення суспільної апатії, з одного боку, а з іншого — для використання маніпулятивних механізмів.

     Після швидкого розпаду Радянського Союзу верхівка суспільства (номенклатура) зазнала значних перетворень. По-перше, протягом перших п’яти років незалежності до неї було залучено певну кількість представників нижчих соціальних прошарків (тіньової буржуазії, “образованщини” тощо), особливо в інформаційній сфері. По-друге, вплив західної пропаганди та програм обміну й співробітництва сформував надмірні прагнення усього суспільства та передусім його істеблішменту ще за часів СРСР. За роки незалежності незабезпечені бажання тільки посилилися. По-третє, лише досить незначна частина пануючої верхівки здобула можливість вести західний спосіб життя. Відповідно сформувалася потужна сфера її обслуговування. Відбулося катастрофічно швидке розшарування до того майже однорідного суспільства. Верхівка значно відірвалася від переважної більшості населення й функціонує в специфічних умовах.

     Аналіз статистичних даних, що були розраховані за довідником “Хто є хто в українських мас-медіа 2000” та вміщених в табл. 7.2 дозволяє дійти таких висновків. Для України притаманний “еволюційний ” спосіб становлення інформаційно-комунікативного простору. Понад 26 % його представників свого часу належали до певних прошарків номенклатури (від обласної до союзної), а серед тих, кому більше 30 років, цей відсоток зростає до 40 %. У той же самий час відсоток колишніх радянських дисидентів сягає 0,7 % (серед тих, кому за 30 років — 1 %). Серед усього загалу понад 64 % становлять люди віком від 40 до 70 років, світогляд яких був повністю сформований ще за часів радянської влади. Непропорційно високим серед українського інформаційного істеблішменту є відсоток вихідців з сіл та провінційних містечок (понад 57 %), тобто за певним допуском носіїв традиційної свідомості. Проте цей відсоток значно зменшується серед тих, хто народився у 1960–х, особливо у 1970–х роках.

     Для інформаційного істеблішменту притаманним є і така загальноукраїнська тенденція як домінування чоловіків — понад 72 %. Освітній рівень інформаційної верхівки досить високий: понад 97 % мають вищу освіту, серед них понад 10 % — наукові ступені. На відміну від поширеного уявлення, понад 89 % мають гуманітарну освіту (понад 60 % — університетську), 9 % — технічну (переважно політехнічні інститути) і лише 2 % — університетську природничу.

Основними “кузнями ” інформаційних кадрів залишаються Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (понад 36 %) та факультет журналістики Львівського національного університету (понад 8 %).

     Серед тих, хто визначився за політичними уподобаннями, переважають фахівці з “правими ” (7 %, до них близькі 0,7 % “правих ” радикалів) та центристськими поглядами (6 %, це фактично ті, хто коливається разом з “генеральним курсом ” влади). “Ліві” (“радянські ”) складають незначну меншість (2 %), ще потужніші подібні тенденції серед осіб віком до 40 років. Проте загальним неспростовним висновком є “не заідеологізований” характер свідомості українського інформаційного істеблішменту. Йдеться про фактичну неусвідомленість, не відрефлектованість ідеологічних уподобань навіть серед тих, хто за професією має формувати ці уподобання у свідомості мас. Надзвичайно високий відсоток тих, хто не визначився (понад 84 %), що віддзеркалює політичну неструктурованість українського суспільства. Проте не варто переоцінювати нейтралітет тих, хто не визначився. Досвід політичної боротьби свідчить про їхню схильність приставати на бік тих, хто сьогодні при владі. Західні держави ведуть активну роботу серед української інформаційної верхівки. Про це свідчить той факт, що понад 12 % пройшли стажування або активно співпрацюють із західними інституціями.

     Серед молодшого покоління (до 40 років) цей відсоток зростає до 30 і наближується до кількості представників номенклатури серед старшого покоління. 30—40 % контрольованих представників інформаційного істеблішменту досить для жорсткого контролю інформаційної сфери країни. У табл. 7.2 наводимо соціологічні дані українського інформаційного істеблішменту.

     Нині в Україні діють кілька фондів на підтримку демократії з досить значною участю західних структур. За незначним винятком вони є швидше місцем працевлаштування для іноземних громадян та інструментом реалізації інтересів відповідних держав. Переважним типом відносин у соціумі залишаються патріархальні відносини “патрон—клієнт ”, а відповідно до цього поступово укріплюється кланово-олігархічна структура суспільства, на небезпеці чого наголосив Президент України Л. Кучма у своєму Посланні до ВР України [15].  
 
 
 

1.4. ЗМІ в Україні:  система та функції  

     Становлення українських ЗМІ як потужного інституту сучасного суспільства відбувалося одночасно і разом зі становленням незалежності України. У демократичному, правовому суспільстві, побудова якого декларується в Конституції України, ЗМІ, їх незалежність, свобода відіграють одну з провідних ролей у функціонуванні громадянського суспільства та владних інститутів. Подекуди вплив незалежних засобів інформації є потужнішим, аніж діяльність політичних партій та громадських об’єднань. У зміненому інформаційною революцією суспільстві мас-медіа вже не лише рупор різних соціальних груп та прошарків, “пропагандист та агітатор, колективний організатор ”, а й потужний інструмент мобілізації та інтеграції, реальний та дієвий посередник між владою та народом, який обрав цю владу. Мас-медіа виступають одним з акторів формування громадянського суспільства, утвердження його основних засад та принципів існування. ЗМІ в демократичному суспільстві мають виконувати три основні функції: громадський контроль за діяльністю органів державної влади, а саме критичний підхід до трьох основних гілок влади: законодавчої, судової, виконавчої; засіб захисту свободи слова в країні від можливого введення авторитарного режиму правління, незалежність ЗМІ від діючої влади та її впливу на роботу та діяльність ЗМІ; функція ЗМІ як джерела інформації та створення рівних умов до її доступу.

     Набуття незалежності інститутом ЗМІ насамперед у країнах, де триває транзит від авторитаризму до демократії, є необхідною умовою становлення демократичного суспільства. Сутність цього транзиту в галузі ЗМІ полягає у переході від тотального політичного контролю партії-держави до комерціалізації мас-медіа та роботи на засадах вільного ринку, що, одночасно, має позитивно вплинути на рівень їхнього професіоналізму і внутрішнього плюралізму. Але разом з тим трансформація державного силового контролю ЗМІ на переважно економічний є лише зміною форми влади та в принципі не унеможливлює застосування цензури та обмежень конституційних прав і свобод громадян в інформаційній сфері. Інтереси медіа корпорацій можуть суперечити нормам та принципам демократичного суспільства.

     Відомо, що капіталізм не є автоматичною запорукою демократії, а результатом економічної свободи не завжди є громадянські права та свободи. Максимізація фінансових та інших прибутків, яка є сенсом існування ЗМІ, як, втім, і будь-якого комерційного підприємства, за сучасних умов в Україні формує таку інформаційну політику, що іноді суперечить суспільним інтересам. Ситуація значно ускладнюється через соціокультурні умови, про які йшлося у попередньому підрозділі.

     Українські ЗМІ нині пройшли перший період адаптації та трансформації, оформлено та усвідомлено їхній новий статус як незалежних, але разом з тим дещо впала якість інформування. Бажаючи та проголошуючи необхідність абсолютної незалежності та відокремленості від влади, ЗМІ виявилися не підготовленими до омріяної свободи. Як результат, це призвело до стрімкого падіння якості інформації, відсутності відповідальності за її зміст, підміни справжнього аналізу розмірковуваннями “з приводу...”. Більшість друкованих видань перетворилися з пропагандистського інструменту КПРС на агітаційні машини певних політико-економічних угруповань, на пропагандистські рупори окремих політичних партій та течій. При цьому значна частина українських ЗМІ не поспішають афішувати за ангажованість, не вказують справжніх хазяїв, дезінформуючи тим самим своїх читачів та глядачів.

     Економічна рентабельність тих чи інших видань зумовлена не орієнтацією на масового споживача, а обслуговуванням обмеженого кола політично активної аудиторії, насамперед політичної еліти. Пресу репрезентовано переважно “стінгазетами ”, телебачення є інструментом політичного впливу, спрямованим на ширшу аудиторію тощо. Ринок інтернет-видань лише почав формуватися, проте вже нині можна констатувати надзвичайну за ангажованість його суб’єктів. Замкненість істеблішменту стосовно основного населення країни поєднується з повною відкритістю назовні. Верхівка українського суспільства не набула рис національного істеблішменту і поступово втрачає вплив на процес ухвалення стратегічних рішень. Це позначається і на ідеологічно-інформаційній сфері: протягом років незалежності процеси ідеологічного творення не тільки не завершилися, а поступово уповільнюються.

     За ангажованість ЗМІ істотно впливає на їхню інформаційну політику, яка визначається насамперед політичними інтересами власників ЗМІ і використовується ними для реалізації власних рішень. Хоча система ЗМІ забезпечує постійне зростання потоку політичної інформації у суспільстві, її власники часто намагаються надмірно впливати на політичну сферу, що призводить до замовчування альтернативних поглядів або нехтування ними. Інформування відбувається у такий спосіб, щоб підірвати авторитет законно обраної влади, виставляючи її в негативному світлі.