Проблеми і перспективи розвитку міграційних процесів Західної Європи

За умов інтенсивного розвитку інформаційного постіндустріального суспільства міждержавні переміщення працездатного населення набули загрозливих масштабів як в Україні, так і у глобальній системі загалом. Щорічно в пошуках роботи у світі мігрує 25 млн осіб. Із врахуванням обсягів нелегальної міграції загальна численність трудових мігрантів у три-п’ять разів перевищує легальну. За різними оцінками фахівців, щорічно за межі України з метою працевлаштування виїжджає від 3 до 7 млн осіб.

Мотивацію населення України до міжнародної трудової міграції пов’язують зі станом внутрішнього та зовнішніх ринків праці. В умовах зниженого попиту на робочу силу, монопольного становища роботодавців на ринку праці, коли вони антиринковими засобами підтримують низьку оплату праці, підвищується мотивація населення до міждержавної трудової міграції в напрямі ринків праці, де трудовим мігрантам пропонують вільні місця або вигідніші умови працевлаштування.

Трудові міграційні поїздки українських громадян за кордон стали об’єктивною реалізацією і, без сумніву, масовим явищем, щодо масштабів якого існують різі оцінки. У цьому контексті країни ЄС та Росія стали найбільш привабливими для українських трудових мігрантів. Що стосується країн ЄС, то особливістю їх розвитку стало зняття бар’єрів міжнародного руху не тільки товарів та коштів, а й робочої сили.

За даними Державного комітету статистики України, в 1999 році до країн Європи мігрувало 72744 осіб, серед яких переважну більшість становили трудові мігранти. А за даними офіційної статистики кількість громадян України, які працювали за межами країни, у 2002 році становила 40683 особи, з них 40570 тимчасово працювали за кордоном за наймом і 113 – були зайняті у межах договорів підряду. Останнім часом частка українців, працюючих за кордоном на умовах трудових угод, почала зростати, і насамперед у країнах Європи [31, с.196].

Серед країн, до яких мігрують українці з метою працевлаштування, - б Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом – Німеччина, Португалія, Іспанія та інші країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку зумовлений перш за все наближеністю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів.

Міграція робочої сили для України нині має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, і тільки їх невеликий відсоток має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Також виїжджають за кордон у пошуках роботи переважно молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згідні виконувати будь-яку роботу і отримувати низьку платню без усяких гарантій. Катастрофічною ситуацією для економіки країни, формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. ЦК негативно впливає на темпи відновлення економіки України [24, с.218].

Головна проблема для України і для інших країн світу – нелегальна міграція. За експертними оцінками МЗС України, за кордоном на заробіткаї нелегально перебуває понад 2 млн громадян України. Так, у Польщі нелегально працює близько 300 тис. громадян, в Італії – 200 тис, у Чехії – 100-200 тис., у Португалії – 150 тис., Словаччині – 5 тис., у Греції – 3 тис.

Розвиток, орієнтований на співробітництво України з країнами ЄС, повинен допомогти зменшити потоки нелегальної міграції, полегшити становище трудових ресурсів, прискорити процес їх легалізації. Україна має двосторонні угоди у сфері працевлаштування з Латвією, Литвою, Польщею, Словаччиною, Португалією та Іспанією. Переговори щодо укладання таких угод Україна нині веде із 15 країнами. Оскільки країни ЄС залишаються привабливим регіоном зовнішньої трудової міграції українців, уже тривалий час завданням співробітництва між нашою країною та Європейським Союзом є переведення цього явища у легальну, законну площину, що є взаємовигідним для обох сторін. Розширення ЄС до кордонів України може призвести до нової хвилі зовнішньої трудової міграції.

Враховуючи новий курс України в напрямі європейської інтеграції, необхідно постійно аналізувати процеси, що відбуваються на ринках праці, враховувати позитивні та негативні наслідки країн, які вже пройшли цей шлях. Україна мусить чітко розуміти і прогнозувати тенденції розвитку власного ринку праці та захищати інтереси своїх громадян в інших країнах.

Таким чином, трудова еміграція є складним і масштабним явищем, яке викликає неоднозначні наслідки в економічній і соціальній сфері. Для країн-донорів трудова еміграція сприяє вирішенню проблеми безробіття, і в той же час, повертається втратою якісно кращої національної робочої сили [31, с.197]

Висновки до другого розділу

Отже, характерна для нинішнього світу інтенсифікація міжнародних міграцій, що є наслідком і водночас одним із вагомих чинників глобалізації, повною мірою спостерігається і на Європейському континенті. У зв’язку з цим така важлива складова інтеграційних процесів, як пересування людей, поряд із вільним рухом товарів та капіталів, є предметом спільних політичних рішень Європейського Союзу Тому важливим питанням залишається формування спільної імміграційної політики країн ЄС. Вона стосується ситуації всередині співтовариства і його міграційних відносин із третіми країнами. Для України міграційна політика об’єднаної Європи становить подвійний інтерес. По-перше, до ЄС із нашої держави спрямовується численний еміграційний потік. Активно розвивається також співпраця у сфері нелегальної міграції як серйозній загрозі регіональній безпеці. По-друге, євро інтеграційні наміри України передбачають , окрім іншого, досягнення відповідності європейським стандартам у сфері міграційного законодавства.

Створення єдиного європейського міграційного простору відбувається поступово, іноді нерівномірно і з очевидними труднощами, проте цілком послідовно. Урахування цього процесу в Україні є необхідним, оскільки вона належить до нього як географічно, так і політично (внаслідок євро інтеграційної політики), а головне – фактично, завдяки сотням тисяч українців, які працюють, навчаються та живуть в Європі.

Розділ ІІІ. Проблеми і перспективи розвитку міграційних процесів Західної Європи

3.1 Проблеми розвитку міграційних процесів

Вже з кінця 1980-х років провідну роль постачальника робочої сили на Європейський континент почали відігравати країни Третього світу. Звідси ж у Європу через загострення різного роду конфліктів – військових, релігійних, соціальних, - а також стихійних лих і екологічних катастроф спрямований величезний потік мігрантів. Масовий приплив трудових мігрантів із країн колишнього соціалістичного табору, що відбувається протягом останніх років із мігрантами із країн третього світу посприяв різкій зміні сприйняття імміграційної проблеми громадянами європейських держав.

За короткий період європейські країни із відносно однорідних в етнічному, конфесійному і соціокультурному відношенні перетворилися у багатонаціональні, багатоконфесійні і мультикультурні. І цей процес в силу його новизни і швидкості став для Європи дуже болісним.

Європейським країнам із їх давніми традиціями і повагою до прав людини притаманна терпимість по відношенню до іммігрантів. Однак, в останні роки ситуація тут змінюється. Усе частіше імміграція сприймається як явище, що негативно впливає на усі сторони життя європейського суспільства, як таке, що підриває його устої і безпеку. Негативне ставлення європейців до іммігрантів із країн Третього світу, і в першу чергу до мусульман, особливо посилилось після подій 11 вересня 2001 року.

Найбільшою проблемою, що породжує несприйняття іммігрантів, є те, що вони важно проходять процес інтеграції у суспільне, політичне і культурне життя країн, які їх приймають. В результаті тут виникають своєрідні, чужі для європейського суспільства анклави. Іммігрантів в Європі найчастіше сприймають як «п’яту колону», яка руйнує основи західної цивілізації. Соціокультурна різниця між корінними європейцями і іммігрантами створює підґрунтя для расової ненависті і ксенофобії. У тих країнах, де такі настрої особливо розповсюджені набирають сили націоналістичні і право радикальні партії, які використовують проблему іммігрантів як козирну карту у боротьбі за голоси виборців. Виступаючи під гаслом захисту громадян від засилля іммігрантів, вони звинувачують іноземців у тому, що вони займають робочі місця і користуються соціальними ресурсами, яких не вистачає корінним громадянам. Усе частіше проявляється загальноєвропейська тенденція включення націоналістичних партій у правлячі коаліції [1, с.9].

Ще одною проблемою є те, що у Європу прибувають здебільшого некваліфіковані працівники, і у цих іммігрантських спільнотах буде дуже довго формуватися інтелектуальний шар, здатний вести мирний діалог із корінним населенням. Обом сторонам необхідно розпочати його якомога скоріше, оскільки у Європі розпочнеться період соціальних криз і конфліктів. Але тут дуже багато залежить від чисельності іммігрантів, від тої культури і традицій, що вони приносять з собою і від досвіду конкретної країни щодо співжиття окремих етносів. Але оптимістичним є приклад Норвегії, яка має багато субетносів – долин, і включення іще однієї відбувається досить безболісно (так, мусульманська община, що обіймає приблизно 10% населення стала просто ще однією долиною). А от у Франції таке практично неможливо. Але головне – у Норвегії практично немає арабів. Франція отримала найбільш войовничу імміграцію – арабську. Це ілюстрація того, що будувати свою імміграційну політику необхідно виходячи із особливостей конкретної країни і складу імміграційних потоків [1, с.17].

              Величезною проблемою для країн ЄС є зростання обсягів нелегальної міграції. Її наслідки часто дискредитують усі можливі переваги руху міграційних потоків. За останні роки проблема нелегальної міграції вийшла за межі окремих країн і перетворилася на загальноєвропейську. Вона є реальною загрозою для громадської безпеки, сприяє зростанню злочинності, поширенню захворювань, зумовлює створення підпільного ринку праці.

              Приблизно третина потоку міжнародної міграції у Європі зараз не контролюється. Причиною цього є наростання суперечностей між залученням постійно зростаючої кількості людей у міграційні переміщення, природним збільшенням мобільності населення, глобалізація та жорсткістю імміграційних режимів у країнах, що приймають, найпривабливіших для міграції.

              Досвід країн Західної Європи засвідчує, що введення обмежувальних заходів стосовно легальної міграції в результаті зумовлює збільшення масштабів нелегальної міграції. Коли після 1973 року майже всі західноєвропейські країни, що раніше проводили політику «відкритих дверей», стосовно іноземної робочої сили, спробували заборонити в’їзд до своїх держав мігрантів, стало зрозумілим, що потік міграції зупинити неможливо. Використовуючи різні способи (особи, що шукають притулок, «економічні біженці», в’їзд за туристичною візою або нелегальне перетинання кордону), мігранти з Азії, Африки, а в 90-ті роки і зі Східної Європи, потрапляють до розвинутих країн Європейського Союзу, де розраховують знайти роботу (і домагаються цього) в неформальному секторі економіки. Навіть південно-європейські держави, які ще зовсім недавно самі постачали робочу силу на європейський континент, наприкінці 90-х років ХХ століття стали центрами перебування нелегальних мігрантів. Сотні тисяч нелегалів перебувають на території Португалії та Греції, кількість нелегальних мігрантів сягає понад 1,5 млн в Італії та Іспанії. У франції й Німеччині кількість нелегальних мігрантів перевищує 4 млн.

              Нелегальна міграція дестабілізує національний ринок праці, призводить до масових порушень прав мігрантів, створює осередки напруженості в місцях їх концентрації, негативно впливає на кримінальну обстановку в країні. Нелегально зайняті мігранти не входять до сфери офіційного працевлаштування й, відповідно, оподаткування, що завдає фінансових збитків державі-реципієнту. Оскільки нелегальні мігранти часто вдаються до кримінальної діяльності 9контрабанди, проституції, наркотрафіку, нелегальної торгівлі зброєю тощо), їх розглядають як фактор загрози національній безпеці країни [24, с.226].

    3.2 Перспективи розвитку міграційних процесів Західної Європи

              За оцінкою Євростату, протягом наступних двох десятиріч (2005 – 2025) очікується зростання загальної чисельності населення 25 країн ЄС більше ніж на 13 мільйонів, переважно завдяки міграції. У той же час, з 2010 року загальна смертність серед європейців перевищуватиме народжуваність.

              У Комюніке Комісії з питань імміграції, інтеграції та зайнятості (від 2003 року вона констатувала, що в результаті демографічних змін у ЄС криза на ринку робочої сили очікується не раніше 2010 року. У 25 країнах ЄС зменшення числа працюючих між 2010 і 2030 роками може досягнути 20 мільйонів. Відсутність необхідної кваліфікації та досвіду вже сьогодні відчутні в ряді секторів економіки

              Рішення про компенсування негативних наслідків демографічного старіння на ринку праці мають прийматися в контексті Лісабонської стратегії, що поставила за мету до 2010 року перетворити ЄС на конкурентний ринок праці, що базується на економіці знань, про що йшлося раніше. Імміграція є одним з варіантів, але не кардинальним вирішенням проблеми. ЄС повинен використовувати людські ресурси (громадян ЄС та громадян третіх країн, які постійно мешкають на території ЄС) для досягнення цілей, визначених Лісабонською стратегією. Цей напрямок також підтверджує «Гаазька програма», прийнята Європейською Радою 4-5 листопада 2004 року [34, с.11].

Вона містить амбітні плани досягти до 2010 р. спільних політичних рішень у сфері міграції та притулку. Її важливі риси полягають, по-перше, у визнанні невідворотності розвитку міграційних процесів, по-друге, прийнятті вже розширеним складом ЄС-25, по-третє, акцентуванні питання безпеки, що відзеркалювало світові реалії після 11 вересня 2001 р. У програмі сформульовано завдання: створити єдину європейську систему притулку; розвивати легальну міграцію та боротися з нелегальним працевлаштуванням; забезпечити інтеграцію громадян третіх країн; розвивати зовнішньополітичний вектор міграційної політики; удосконалювати менеджмент міграційних потоків.