Проблеми і перспективи розвитку міграційних процесів Західної Європи

До першої належать ті, де приріст населення відбувається за рахунок збільшення чисельності іммігрантів (Німеччина, Бельгія, Люксембург, Австрія та Швеція).

Другу групу складають країни ЄС, де природний приріст населення домінує (Нідерланди, Греція, Данія, Великобританія, Франція, Португалія, Іспанія, Ірландія, Норвегія, Фінляндія).

І нарешті, до третьої групи належать держави, де обидва чинники зростання населення однакові за значенням для потенціалу трудових ресурсів (Італія та Швейцарія).

Європейська специфіка нелегальних мігрантів полягає в тому, що вони комплектуються переважно за рахунок іммігрантів, яким відмовлено у праві на політичний притулок. Кількість нелегальних іммігрантів у Європі зросла з 1983 – 1993 рр. з 1 млн до 2,6 млн чол.(650 тис. – тільки в Італії, 200 тис. у Франції).

Безумовно, мігранти своєю працею та капіталом сприяють розвитку економіки . Так, у Німеччині в 1992 році діяло 150 тис. господарських об’єктів, які належали іммігрантам, у тому числі 33 тис. – вихідцям з Туреччини. Завдяки турецьким підприємствам у країні створено 700 тис. робочих місць, а обсяг продажу їх продукції оцінюється у 17 млн доларів США [24, с.235].

Існує ряд чинників, що впливають на кількісні та якісні показники міжнародної міграції до країн Європейського Союзу:

-                   різниця в рівні заробітної плати між країнами-джерелами міграції та країнами ЄС, різниця в рівнях безробіття та соціальної допомоги;

-                   відстань між країнами та вартість подорожі;

-                   мовні, релігійні, культурні чинники, а також наявність родичів чи земляків в країні, до якої прагнуть переселитися дані мігранти;

-                   (не)бажання країн прийняти іммігрантів, імміграційне законодавство та правила надання притулку.

І хоча Маастрихтська угода щодо вільного перебування у Європі, підписана 7 лютого 1992 року представниками Бельгії, Данії, Німеччини, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії та Великої Британії, передбачає проведення спільної міграційної політики країнами-членами ЄС, ставлення окремих західноєвропейських країн до міжнародної міграції не можна назвати цілком лояльним [25, с.251]

2.2 Міграційна політика країн ЄС

Дослідження міграційної політики країн-членів Європейського Союзу свідчать про її трансформацію в бік вибірковості, коли на зміну обмежувальній практиці притаманній кінцю ХХ століття, приходить так званий селективний, а подекуди й дискримінаційний підходи. До певного перегляду міграційної політики західноєвропейських країн призвели як економічні чинники, стрімкі темпи науково-технічного розвитку, так і об’єктивна потреба у іммігрантах. Це, у свою чергу зумовило поширення більш гнучких підходів, які проявлялися у спрощенні процедур в’їзду та працевлаштування трудових мігрантів, інтеграції самих мігрантів і членів їх родин. Однак гнучкість підходів до імміграційної політики водночас супроводжується її селективністю, коли більш бажаною категорією іммігрантів вважаються особи, які можуть бути вигідними для національної економіки з огляду на їх навики, досвід або економічний статус [5, с.303].

Формування спільної міграційної політики ЄС є надзвичайно актуальним і водночас чутливим питанням для країн-членів Союзу. На сьогодні у ЄС проживають 56,1 млн мігрантів (населення ЄС – 456 млн чол.). Зрушення в економічній, соціальній, політичній та культурній сфері обумовлюють необхідність вироблення ефективної міграційної політики і заходів щодо інтеграції мігрантів.

У березні 2000 року Рада Європи прийняла Лісабонську стратегію і поставила за мету до 2010 року перетворити ЄС на «найбільш конкурентноздатний та динамічний ринок у світі, який ґрунтується на економіці знань; створити умови сталого економічного розвитку, знизити рівень безробіття і сприяти соціальній єдності. У Європейському Союзі економічні та соціальні аспекти старіючого населення стали більш очевидними, а ринок праці для іммігрантів та біженців являє собою невід’ємний компонент інтеграції у суспільство. Насправді ж, як нещодавно запевнила Комісія навіть якщо цілі Лісабонської стратегії щодо працевлаштування будуть досягнуті до 2010 року, загальний рівень зайнятості знизиться внаслідок демографічних змін. У період з 2010 по 2030 роки, якщо темпи міграції лишаються на нинішньому рівні, працездатне населення ЄС значно зменшиться унаслідок того, що значна його частина досягне пенсійного віку. Таким чином у період із 2010 по 2030 р. для вирішення проблем нестачі робочої сили Європі необхідно залучити додатково від 10 до 20 млн робітників [4, с.344].

У багатьох країнах ЄС дефіцит низько кваліфікованих працівників компенсується за рахунок нелегальних іммігрантів, які будучи незареєстрованими у країні перебування, не тільки не сприяють розвитку економіки через сплату податків, але й не можуть скористатися системами соціального захисту.

Маючи на меті поновити дебати щодо питань трудової міграції, Європейська комісія представила у січні 2005 року «Зелену книгу», яка містить підходи ЄС до регулювання трудової міграції та до стратегії так званої економічної міграції.

З огляду на проблеми збереження конкурентних позицій ЄС, наприкінці 2005 року Європейська комісія затвердила проект Європейська комісія затвердила проект уведення системи виду на проживання, аналогічної американській. Якщо за проект проголосують і всі члени-країни ЄС, то найцінніші для Європейського союзу іноземці зможуть отримати право на постійне проживання і роботу в будь-якій країні Євросоюзу.

Проект передбачає, що кількість іммігрантів, які отримають європейські «грін-карти», буде обмеженим. Квоти повинні встановлювати національні уряди кожної країни окремо.

Як і у США, власниками «зелених карт» стануть кращі фахівці тих сфер, у яких не вистачає працівників. В основному це фахівці в галузі комп’ютерних технологій, охорони здоров’я, дослідницької діяльності, будівництва. На даний момент США залучає 54% висококваліфікованих працівників, тоді як до Європи їдуть 84% низько кваліфікованої робочої сили.

Особливим пунктом у проекті є так звані сезонні робітники – у них відчувається особливий дефіцит. Для такої категорії пропонується ввести багаторічні багаторазові візи, щоб робітники могли повертатися на батьківщину, а з настанням чергового сезону знову приїжджати на заробітки. У такий спосіб передбачається боротися з нелегальною міграцією. Вважається, що запропонована реформа дасть змогу скоротити число нелегальних мігрантів хоча б за рахунок того, що деякі нелегали почнуть на законних підставах працювати на території ЄС.

Кульмінацією процесу формування міграційної політики ЄС є План спільної міграційної політики ЄС на період 2006 -2009 роки, опублікований 21 грудня 2005 року.

З планом квоти щодо кількості мігрантів на рівні ЄС затверджуватись не будуть, це питання буде вирішуватись на рівні окремих держав. Наголошується на збереженні принципу субсидіарності.

План спільної міграційної політики міграційної політики ЄС сфокусований на таких питаннях, як створення правової бази та умов для залучення до країн ЄС трудових мігрантів із третіх країн, включаючи заходи для більш ефективного управління міжнародними міграційними потоками.

Важливим питанням є вироблення інструментів сприяння обміну інформацією через міграційний портал ЄС та Європейський портал трудової мобільності (EURES).

Успішна міграційна політика залежить від успішної інтеграції мігрантів. Отже, міграційні процеси будуть координуватися згідно з існуючою міграційною політикою.

План спільної міграційної політики ЄС включає співпрацю з країнами, які найбільше приваблюють мігрантів, із питань відтоку інтелекту, впровадження мовних програм і т. д. Зокрема, передбачається взаємодія імміграційних служб країн ЄС із профільними органами країн, виходцями з яких є трудові мігранти.

Зусилля щодо вироблення спільної міграційної політики ЄС очевидні. Однак попри гучні заяви щодо необхідності залучення додаткової робочої сили, лібералізації імміграційних режимів у Європейському союзі спостерігається така ситуація: наразі в Єврокомісії спостерігається розходження думок щодо питання відкриття західноєвропейського ринку праці для робітників із нових країн-членів. Найбільш рішуче з цього приводу налаштовані представники Австрії. Інші країни ЄС запровадили дворічну заборону на рух робочої сили.

Парламенти Чехії, Польщі, Словаччини й Угорщини незадоволені такою політикою. З-поміж старих країн-членів ЄС тільки Британія, Ірландія та Швеція не обмежують наплив робочої сили країн-новачків Союзу. Решта планують відкрити свої ринки праці через декілька років. Наприклад, Німеччина – у 2011 році, бо побоюється напливу робочої сили із країн Центральної і Східної Європи. Новачки ЄС звертають увагу, що це суперечить чотирьом основним «свободам Євросоюзу» - вільного пересування людей, товарів, послуг, капіталів.

Отже, очевидно, що плани Лісабонської стратегії та реальний стан речей у сфері міграційної політики ЄС поки що розходяться. Незважаючи на зміни демографічного характеру й усвідомлення необхідності залучення у майбутньому додаткової робочої сили, серед старих країн ЄС панують побоювання економічного характеру (раптовий наплив робочої сили з нових країн-членів та наслідки, які з цього випливають). Таку поведінку обумовлює і постійна соціальна напруга, між расова і культурна неприйнятність, наростаюче невдоволення національних меншин.

Спільна міграційна політика, яка б вирішувала всебічно всі проблеми, пов’язані з міграцією, надзвичайно потрібна задля встановлення соціальної єдності і соціальної інтеграції, досягнення економічного зростання й цілей Лісабонської стратегії. Країни-члени ЄС мають власну політику міграції та інтеграції, яка зазвичай спричиняє негативні зовнішні ефекти для інших членів Союзу. Робота у напрямі формування Спільної міграційної політики ЄС є великим викликом для Європи як у політичному, так і в соціальному сенсі [4, с.346].

      2.3 Міжнародна міграція та її вплив на інтеграцію Західної Європи

Масштаби міжнародної міграції дають змогу розглядувати її як явище глобального значення. Соціальною рушійною силою міграції є боротьба особистості за власне самоствердження в житті, що гарантує, захищає та охороняє міжнародне право. Міжнародна міграція набула особливої актуальності наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. Це пояснюється, передусім, її глобальними масштабами, регіональним характером вияву та міцним взаємозв’язком сучасної міграції з інтеграційними процесами. На початку третього тисячоліття міжнародна міграція населення перетворилася на глобальний процес, що охопив усі країни, внаслідок чого уряди більшості країн почали значну увагу приділяти управлінню цими процесами.

Під час дослідження світових міграційних процесів визначено, що сучасна міжнародна економіка розвивається під впливом низки чинників, серед яких найсуттєвішим є глобалізація. Вона передбачає тісний взаємозв’язок і взаємодію економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій у крос-культурному аспекті; поширення безпосередніх і опосередкованих зв’язків між суб’єктами економічної діяльності країн, формування єдиної системи господарських відносин.

Міграційна проблема є глобальною, оскільки переміщення населення між державами стосується усіх країн, а її вирішення можливе за умови поєднання зусиль усієї міжнародної спільноти. Активізація міграції є складовою процесів глобалізації. За даними Світового банку, у 70-ті роки ХХ ст. за межами країни-виробника споживалася лише дев’ята частина продукції. Наприкінці 90-х років ХХ ст.. частка експорту становила чверть вироблених в світі товарів і послуг. Вільний рух товарів і капіталу вимагає вільного переміщення людських ресурсів. Міграційні процеси, що інтенсифікуються, виступають фактором подальшої інтеграції та глобалізації, сприяють формуванню нових і розширенню існуючих торговельних, економічних, політичних і культурних зв’язків між країнами.

Вагомим чинником інтенсифікації міграції є політичні. Нестабільність, порушення прав людини, міжетнічні або громадянські конфлікти, що існують у низці країн та регіонів, спричиняють масові потоки біженців, які намагаються мігрувати до безпечних країн. Важливим чинником посилення мобільності населення у 90-ті роки ХХ ст. були кардинальні геополітичні зміни в Центральній та Східній Європі та СРСР, що зумовили залучення до світових міграцій населення країн, переміщення якого раніше обмежував політичний режим. Поглиблення інтеграційних процесів у країнах Європейського Союзу, сприяє інтенсивнішому обміну населення між країнами.

На національному, регіональному та глобальному рівнях відбуваються активні пошуки шляхів регулювання цієї сфери, розширюється міжнародна співпраця та координація, створюються численні міжнародні форуми та організації, а прийняті ними рішення еволюціонують від рекомендацій до обов’язкових для членів міжнародного співтовариства норм. Підтвердженням цього є формування спільної міграційної політики та законодавства ЄС з метою створення єдиного європейського міграційного простору. Вона стосується ситуації і всередині співтовариства, і його міграційних відносин із третіми країнами. [24, с.271].

Міграція напряму пов’язана з інтеграційними процесами. Розрізняють три моделі інтеграції: моністичну, плюралістичну та інтерактивну. Моністична модель поширена у тоталітарному суспільстві, де меншість вимушено підпорядковується інтересам більшості. Друга модель – плюралістична – передбачає партнерські відносини, за яких співіснування партнерів можливе за зміни суттєвих для них рис. Третя – інтерактивна модель – базується на взаємовпливі, пристосуванні партнерів один до одного, що відбувається за повної поваги до відмінностей кожного. Реалізація цієї моделі інтеграції повинна зумовити досягнення «єдності у розмаїтті», що є найбільш бажаною перспективою для сучасних європейських суспільств і метою, проголошеною Радою Європи.

Глобалізація виробничих процесів і поширення інформаційних технологій уніфікує як вимоги до кваліфікації робітників, так і стандарти керування трудовими процесами, зумовлює зростання потреби у працівниках сучасних професій, національна приналежність яких і географічне розташування не обмежують можливості їх працевлаштування. У зв’язку з цим міжнародна міграція на Європейському континенті вступила у новий етап і пов’язується із інтеграційними процесами в ЄС та зростаючими темпами економічного розвитку, а також із загостренням демографічної ситуації в країнах ЄС, про що наголошувалося у попередній главі роботи [25, с.236].

2.4 Зовнішня трудова міграція населення України до країн ЄС в контексті євроінтеграційних процесів