Національна модель економічного розвитку Японії

     Фактори попиту: для реалізації зростаючого  виробництва потенціалу в економіці  треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

     Фактори розподілу: здатність до нарощування  виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів  ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

     Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи  нагромадження капіталу, зменшує  витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень  та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття [21, с. 185].

     Кожний  із факторів економічного зростання  вимірюється різними показниками (табл. 1.1).

     Таблиця 1.1

     Показники факторів економічного зростання

 
---

     Збільшення  реального продукту і доходу можна  одержати або шляхом залучення більшого обсягу виробничих ресурсів, або продуктивнішим їх використанням. У кінцевому підсумку величина реального ВВП визначається як добуток трудових витрат на продуктивність праці. Величина трудових витрат залежить від чисельності зайнятих та середньої  тривалості робочого тижня. У свою чергу, кількість зайнятих залежить від  загальної чисельності населення  у працездатному віці та частки в  ньому того населення, яке бере активну  участь у суспільному виробництві. Середня тривалість робочого тижня  визначається діючими в кожній країні законами про працю, колективними договорами, структурними особливостями економіки  тощо. Продуктивність праці перебуває  під впливом багатьох факторів, серед  яких головним є технічний прогрес, фондоозброєність, якість робочої сили [20].

Трудові витрати

Чисельність зайнятих

Середня кількість відпрацьованих годин

    

Реальний обсяг виробництва

Освіта та наука

Обсяг капітальних вкладень

Технічний прогрес

      
 
 
 

Продуктивність праці

 
 

Ефективність використання ресурсів

 
 

Інші фактори

 

     Рис. 1.1. Вплив факторів пропозиції 

     Теорія  економічного зростання враховує також  різноманітність сучасного світу  і крім індустріально розвинутих країн включає країни, що розвиваються.

     Крива виробничих можливостей дозволяє проаналізувати поточний стан економіки і визначити  стратегічні аспекти економічної  політики.

     Найбільш  потужним фактором економічного зростання  є технічний прогрес. Він тісно  пов’язаний з інвестиційною політикою. Інвестиції по-різному можуть впливати на економіку – одні інвестиції призводять переважно до економії витрат праці та збільшення витрат в основні фонди. Їх називають трудозберігаючими. Інші інвестиції, навпаки, є фондозберігаючими. Якщо перші призводять до збільшення прибутку стосовно заробітної плати, то другі – до збільшення зарплати стосовно прибутку. В дійсності економічному зростанню сприяють інвестиції в основні фонди.

     Поряд з факторами, що зумовлюють економічне зростання, існують і такі, які  стримують його. До них належать: законодавча діяльність держави  в галузі охорони праці, навколишнього  середовища та інші [15, с. 3].

     Існує також ряд факторів, які мають  значний вплив на темпи економічного зростання, але вони з великими труднощами піддаються кількісній оцінці. До них  можна віднести забезпеченість країни різноманітними природними ресурсами, кількість та якість земельних угідь, кліматичні умови, соціальну, культурну, політичну  атмосферу і навіть національні традиції. Сприяє економічному зростанню і міжнародна спеціалізація, зовнішня торгівля: країна може створювати комбінації товарів і послуг за межами своїх виробничих можливостей, але  слід пам’ятати, що це призведе до нарощування  торговельного дефіциту за рахунок  перевищення імпорту над експортом.  

     1.2. Моделі економічного розвитку

 

     Теорія  економічного розвитку, його головні  моделі викристалізовуються внаслідок  широких узагальнень, що стосуються суперечливих процесів світової господарської  еволюції. Базові принципи, структура, механізми економічного розвитку формулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання [4, с. 352].

     В теоретичних моделях розкриваються  типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим, кон'юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими  протягом тривалого часу. В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які  тісно пов'язані з господарським  зростанням:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);
• теорія структурних трансформацій;
• теорія зовнішньої залежності;
• неокласична модель вільного ринку;
• теорія ендогенного зростання;
• модель сталого розвитку [4, c. 353].

     Слід  зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися  переважно країн, що звільнились  від колоніальної залежності, –  так званих молодих незалежних держав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн  виглядає таким чином. У 50—60-ті роки переважали наукові й соціально-політичні  концепції та доктрини, згідно з  якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка  країна. Такий своєрідний економічний  детермінізм, але з суттєвими  відтінками в підходах і механізмах, був характерним як для послідовників  класичної економічної науки, так  і для представників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєднання головних факторів виробництва, і насамперед ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної  допомоги. Перевага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання [10].

     В 70-ті роки відбулось суттєве переосмислення концептуальних підходів до проблем  економічного розвитку. Енергетична, а  потім і економічна криза виявили  слабкість, а подекуди й неспроможність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв'язку з цим у  західній економічній науці та й  в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти  структурним трансформаціям, що мають  передувати само підтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихильниками марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості пояснювали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, наявністю структурних та інституціональних диспропорцій в економіці, залежністю господарств країн, що розвиваються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових організацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне місце, але не самодостатнє, як у теоріях лінійних стадій розвитку [10].

     У 80-ті роки знову ж таки під значним  впливом кризових явищ у світовому  господарстві, на перші позиції висунулась неокласична концепція, в якій головний акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації  економіки, її зовнішній відкритості, приватизації власності, інституціональній перебудові тощо. Слід наголосити, що дана концепція має універсальне значення й може бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки (синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм). Зокрема, ефективно використали її положення Р. Рейган і М. Тетчер (рейганоміка і тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, Аргентина, Бразилія, Мексика тощо. Ще одна новітня модель економічного розвитку, що виникла як відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації, була сформульована в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона дістала назву моделі сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає у забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь [10].

     Як  бачимо, дана концепція має справді  всеосяжний планетарний характер, хоча у стислому викладі є надто  загальною і лише окреслює рамки  економічного розвитку з відчутним  акцентом у бік довкілля як фундаментального середовища господарської й суспільної діяльності людини. В цей же період, тобто на початку 90-х років, на противагу  неокласичним теоріям економічного розвитку і зростання виникла  концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання, її головні  постулати зводяться до визнання переважної ролі внутрішніх факторів і джерел економічного розвитку, що відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах. Саме вони мають відігравати роль головних пружин, пускових механізмів і моторів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є наголос на посиленні  регулюючої ролі держави в господарських  процесах [12]. 

     1.3. Особливості азійських моделей економічного розвитку

 

     Регіон  Східна Азія включає чотири держави - Японія, Республіка Корея, Китайська  Народна Республіка та Корейська  Народно-Демократична Республіка. Перші  два належать до індустріально розвинутим країнам, Китай - до перехідних економічних  систем. Для моделі цих держав характерно динамічний розвиток, зовнішня відкритість  економіки в поєднанні з помірним протекціонізмом, прагнення до інтернаціоналізації  господарської діяльності на основі досягнень НТР та розвитку людських ресурсів. Інтеграційні тенденції в східноазіатському регіоні відносяться до початкового етапу розвитку, але є перспективи їх подальшого зростання.

     Корейська Народно-Демократична Республіка знаходиться  у стані соціально-економічної  кризи, шлях виходу з якого ще не визначений [3, c. 102-103].

     Підбиваючи  попередні підсумки, можна, говорити про якусь «Східно-Азіатську економічну модель». Китай будує економічну систему, дуже схожу з японською і південнокорейської. Чому це так? Чому, довгий час, наслідуючи приклад радянської моделі, китайська влада відкинули плани МВФ про створення ринкової економіки, згідно з якими розвиваються країни колишнього СРСР, Східної Європи і Латинської Америки?

     Росія ніяк не може позбутися комплексу  «старшого брата». Росіяни вважають: що б вони не робили - все є істиною  у вищій інстанції, навіть якщо теорія кричущим чином розходиться з практикою. У старі часи радянське керівництво вперто відстоювала свою безгрішність у сфері вироблення економічної політики [5, c. 99].

     Коли  темпи зростання радянської економіки  в останні роки її існування почали стрімко падати, то в цьому виявлялися винні всі: «недбайливий п'яний народ», несприятливе міжнародне оточення, гонка  озброєння, - але тільки не ті, хто  виробляв і коригував стратегію економічного розвитку країни. Нарешті, коли крах економіки став очевидним, керівники затіяли «перебудову», яка стала прелюдією капітуляції радянської системи.

     Недовго думаючи, влада оголосила, що у всіх бідах винен «російський менталітет», кліматичні умови і «соціалістична імперія». У результаті цього «осяяння»  влада взялася енергійно руйнувати  «імперію» і «виправляти менталітет» [9, c. 98].

     Попутно і як би само собою радянські керівники  стали лідерами російського демократичного руху і почали розвивати економіку  за рецептами МВФ, тобто створювати щось на зразок Латинської Америки  на російській землі.