Курс лекций по "Международным отношениям"

    Функціонування  ЄС як інтеграційного угруповання з єдиною наднаціональною системою управління породжує групу нових суперечностей: диспропорції ринкової та регульованої сфер; суперечності між національними та наднаціональними органами тощо. Зокрема, незважаючи на декларовану демократизацію процесу вироблення й прийняття рішень на засадах компромісу і консенсусу, актуальними для ЄС залишаються такі проблеми інституціональної інтеграції, як демократичний контроль над політикою ЄС, розподіл повноважень і функцій між органами ЄС, політика щодо прийняття нових членів.

    

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Зовнішні суперечності розвитку західноєвропейської інтеграції виникають у процесі взаємодії факторів регіональної та глобальної інтернаціоналізації. З одного боку, розширення ринку ЄС є ключовим інтеграційним фактором як на макро-, так і на мікроекономічному, корпоративному рівні. З іншого боку, більшість західноєвропейських корпорацій технологічно та фінансове пов'язані з американськими і японськими ТНК, які поряд зі своїми національними інтересами реалізують також інтереси атлантичної та тихоокеанської інтеграції.

    ЄС - найуспішніша регіональна організація. Прогрес ЄС на шляху до економічної  інтеграції трансформує його у центр  залучення для всіх інших країн  і угруповань, які бажають укласти  довгострокові відносини різного  рівня - від отримання привілеїв у торгівлі до вступу.

    Що  стосується відносин з країнами Середземномор'я, то ці відносини ЄС розглядає як "особливі". Вони включають угоди  із співробітництва, можливі угоди  про повноправне членство, а також  угоди про вільну торгівлю. Що ж до Росії та України, то ці угоди містять лише положення про проведення переговорів про створення двосторонньої зони вільної торгівлі. Отже, ЄС на сьогодні є ядром загальноєвропейської економічної інтеграції. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів. При цьому можна виділити Європейське інтеграційне поле, на якому чітко простежуються реальні контури Європейського континентального ринку (рис.8.6).

    Розглянута  в історичному контексті й динаміці, з урахуванням сукупності та зовнішніх суперечностей, західноєвропейська інтеграція є об'єктивно обумовленим закономірностями інтернаціоналізації поступальним процесом, що розвивається в часі та просторі, поширюючись на всі важливі сфери життєдіяльності, і має надійну інтеграційну перспективу.

    1 травня 2004 р. ознаменувало  новий, безпрецедентний етап розширення ЄС. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи, а також Прибалтики, збільшилося з 15 до 25 (нові члени - Чехія, Польща, Угорщина, Мальта, Кіпр, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва). Враховуючи супутні геополітичні чинники, серйозні спостерігачі порівнюють таку подію за значимістю зі створенням самого Спільного Ринку. Їх прийом зумовлено чотирма критеріями, про які вже йшла мова. З усіх перерахованих держав таким критеріям поки жодна повністю не відповідає. Деякі чиновники Європейської Комісії та уряду – члени ЄС, вважали, що майбутнє розширення Євросоюзу дуже схоже на попередні розширення (1973, 1981, 1986, 1995 рр.) і не вимагає спеціальних домовленостей. Накопичений за останні роки досвід розвитку європейських країн показав недалекоглядність цих уявлень.

    Той факт, що нові члени – країни з  перехідною економікою, автоматично  збільшує число спірних питань, які були детально визначені умовами попереднього прийому на нарадах Європейської Ради в Копенгагені (1993), Ессені (1994) та Люксембурзі (1997). Нові члени набагато бідніші, ніж нинішні. Отже, нове розширення повинно розглядатися як “інтеграція для розвитку”. Нові угоди по прийняттю до ЄС повинні включати угоди щодо таких питань, як інтеграційні фонди, соціальна політика та політика з питань охорони навколишнього середовища. Повинні бути обумовлені і періоди переходу, які допоможуть новим членам швидко скоротити розрив між їх рівнем розвитку і рівнем розвитку нинішніх членів.

    Просуваючись  на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію  – на 34%, населення – на 29%), перетворюється на найбільший у світі ринок з 500 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що надає йому вже зовсім іншої міжнародної ваги, статусу та позицій. Разом з тим реалії та наслідки розширення ЄС виглядають досить неоднозначно та суперечливо.

    По-перше, рівень економічного розвитку цих країн  дуже нерівномірний, що знаходить відображення у показнику ВВП на душу населення. Тільки по чотирьох з 10 нових країн-членів він більший 50% (рис.8.7).

    Нагадаємо принагідно про те, що свого часу подібний показник по Ірландії складав 58,5%, Греції – 64,5%, Португалії – 51,2%. Економічні наслідки від розширення авторами розцінюються по-різному. Очікується, що зростання доходів громадян нових країн-членів виражатиметься цифрою 18% за 3 наступні роки, тоді як для нинішніх членів ЄС – лише 0,2%. Звичайно, результати такої екстраполяції старих тенденцій розвитку на абсолютно нову ситуацію розширення дають вкрай ненадійні результати, але можна з великою долею імовірності передбачати, що стимулюючого впливу на економічне зростання країн ЄС не буде, як це, зрештою, і було під час попередніх хвиль розширення. Зауваження, що ці країни, не ставши членами ЄС, вже досягли в торгівлі рівня країн-членів (61% в імпорті, що припадав на ЄС-15, та 70% в експорті), виглядає надто слабким на фоні зростання від’ємного торговельного сальдо цих країн, що досягло останніми роками 89 млрд.євро [4]. Зростаючий потік інвестицій з ЄС, звичайно, стимулював структурну перебудову в цих країнах, але у восьми з 10 країн (крім Мальти та Кіпру) торгівельний дефіцит перевищував потік капіталів з ЄС.

ДДд      Джерела: Bulletin Quotidien Europe. Selected Statistics. #1267 (2003), #1299 (2002); European Economy, #73 (2002)

Рис.8.7. ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення нових країн – членів ЄС та кандидатів на членство, % до ЄС-15 (2002 р.).

 

    Нових торгових потоків (trade creating effect) створено уже не буде, можна очікувати лише пожвавлення торгівлі сільськогосподарською продукцією та споживчими товарами через різницю в цінах в ЄС-15 та нових країнах-членах. Це змусить нових членів ЄС шукати торгівельних партнерів серед “нових сусідів”, переважно, в Україні, що, одночасно із зменшенням митного навантаження внаслідок спільної торгівельної політики ЄС сприятиме посиленню інтеграційних зв’язків України та Європейського Союзу.

    Нарешті, до ЄС вступають країни, які не завершили  до кінця процеси формування ефективного  ринкового господарства, правової держави  та громадянського суспільства. Це дозволяє зробити висновок про те, що наслідки такого вступу не були добре прорахованими, сам вступ продиктований скоріше політичними чинниками, ніж міркуваннями зростання економічної ефективності господарювання. Подальше ж посилення співпраці ЄС-15 з новими країнами-членами в напрямку вирішення завдань завершення формування Економічного та Валютного Союзу буде вступати в протиріччя як з економічними реаліями цих країн, так і з інтересами стійкого “анти-євро” блоку Швеція – Велика Британія – Данія. Загалом розвиток інтеграції в Європі буде, на наш погляд, виглядати як різношвидкісний процес, наслідками якого стануть приєднання Угорщини, Мальти, Словенії, Чехії та, можливо, Великої Британії та Данії, до ЕВС приблизно в період до 2010-2012 рр.; приєднання до ЕВС інших країн десятки - в період до 2015-2017 рр.; протягом періоду до 2025 р. - вступ до ЕВС Болгарії і Румунії, завершення Туреччиною перехідного періоду та вступ до ЄС Хорватії, Сербії і Монтенегро, Македонії, Боснії та Герцеговини й, можливо, Албанії. Ціна конвергенції, політика якої стане, і це очевидно, основною на найближчі 25-30 років, буде вимірюватися сотнями мільярдів євро. Вочевидь, такий сценарій передбачатиме лідирування нових країн-членів в ЄС за темпами економічного розвитку і одночасне погіршення положення старих країн-членів в світовій ієрархії.

    Що  ж треба здійснити, щоб гарантувати  те, що розширення ЄС буде сприяти економічному розвитку країн з перехідною економікою, які вступають до ЄС, а не гальмувати розвиток?

• Прийняття до ЄС не повинно перетворитись в односторонній диктат, який зобов’язані прийняти країни, що вступають. Це – процес партнерства, в якому повинні враховуватись інтереси та прагнення країн, що вступають.
• Новий процес прийняття вимагає інституційних змін набагато більш масштабних, аніж було необхідно раніше. Потрібен відносно тривалий перехідний період, щоб здійснити ці зміни та забезпечити конкурентоспроможність країн-претендентів.
• Існуючі члени ЄС повинні допомагати претендентам в процесі вступу до Союзу. Вони не повинні створювати зайвих перешкод для процедури, яка буде значним внеском в єдність і благополуччя Європи.

    Нове  розширення ЄС виглядає вже не як злиття, а швидше як поглинання Євросоюзом чергової партії держав, що приєднуються. Не випадково ряд спостерігачів  спеціально застерігають його лідерів від імперських амбіцій, входження в роль метрополії Європи. Щоб не виглядати як колонізатор, вважають вони, - Євросоюз не повинен створювати враження, що приєднання означає просте копіювання в даних країнах правопорядку, політик і структур Співтовариства і що від самобутності, яка склалася в іншій Європі, не залишиться нічого, що заслуговує на збереження. 

    Європейська асоціація вільної  торгівлі

    Європейська асоціація вільної  торгівлі (ЄАВТ) була утворена Австрією, Великобританією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією, Швецією 1960 p. на Стокгольмській конференції. 1970 р. до ЄАВТ вступила Ісландія, а 1986-го - Фінляндія, яка з 1961 p. була її асоційованим членом. У зв'язку з вступом до ЄС з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія (1973 p.), а також Португалія (1986 p.).

    Як  типова зона вільної торгівлі, ЄАВТ у нинішньому її складі (Австрія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія) вирішує такі основні завдання:

• забезпечувати вільну торгівлю промисловими товарами. З 1967 p. було знято мита і кількісні обмеження у взаємній торгівлі (щодо Фінляндії - з 1968 p., а щодо Ісландії - з 1980-го). У торгівлі з іншими країнами діють національні тарифи членів ЄАВТ. Після скасування мит і кількісних обмежень пріоритетним для ЄАВТ стає вирішення проблеми усунення нетарифних бар'єрів за рахунок взаємного визначення технічних випробувань і контролю (з 1984 p.), припинення дублювання технічних випробувань і сертифікації товарів (з 1988 p.);
• спільно вирішувати економічні, науково-технічні проблеми, розвивати зони активності і забезпечувати повну зайнятість;
• створювати умови для якомога повнішого використання ресурсів, сприяти підвищенню продуктивності праці;
• посилювати координацію торговельно-політичних курсів спільно з ЄС та в рамках ГАТТ/СОТ і ОЄСР. На відміну від Європейського союзу Європейська асоціація вільної торгівлі являє собою регіональне інтеграційне угруповання зі збереженням суверенітету країн-учасниць без органів наднаціонального регулювання. Угодами в межах ЄАВТ передбачається мінімальна координація цілей та принципів господарської політики країн-учасниць шляхом консультування з ключових економічних, фінансових і соціальних питань та контролю параметрів вільної торгівлі. Важливою особливістю ЄАВТ є те, що режим вільної торгівлі не поширюється на сільськогосподарські товари, з огляду на відмінності в структурі сільськогосподарського виробництва й торгівлі країн-учасниць, розміщення багатьох джерел та ринків збуту за межами ЄАВТ. Регулювання торгівлі сільськогосподарськими товарами здійснюється через тарифні пільги, зафіксовані відповідними двосторонніми угодами, які автоматично поширюються і на всіх інших членів асоціації.

    Слід  ще раз зазначити, що з 1972-1973 pp. країни ЄАВТ і ЄС функціонують практично  в режимі вільної торгівлі, а з 1992 p. поглиблюються їх торговельно-економічні зв'язки у рамках європейського простору. З 1995 p. Австрія, Фінляндія та Швеція стають членами Європейського союзу, а Норвегія, Швейцарія,    Ісландія - його асоційованими членами. На сьогодні ЄАВТ фактично переживає період розпаду у зв'язку з бажанням країн-членів ЄАВТ приєднатися до Європейського Союзу.

Інтеграційні  процеси Східної  Європи

Чорноморське  економічне співробітництво (ЧЕС)

    Розвиток  співробітництва між країнами Чорноморського регіону став можливим завдяки епохальним змінам у політико-економічній структурі Європейського континенту, відновленню або зміцненню державності багатьох країн регіону, поширенню демократичних засад.

    Початок нової ери у житті Чорноморського регіону розпочався 25 червня 1992 року, коли глави держав одинадцяти країн-учасниць (Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Грузії, Греції, Молдавії, Румунії, Росії, Туреччини та України) прийняли "Босфорську Заяву" та підписали в Стамбулі (Туреччина) "Стамбульську Декларацію" про Чорноморське економічне співробітництво (The Black Sea Economic Cooperation).

    ЧЕС засноване на принципах, викладених у Гельсінському заключному акті, Паризькій хартії для нової Європи та на таких суспільних цінностях, як права та свободи людини , процвітання держав завдяки забезпеченню економічних свобод, соціальної рівності та безпеки для всіх країн-учасниць ЧЕС. Принципи, закріплені в Декларації про ЧЕС, були знов проголошені у заяві, прийнятій на зустрічі на найвищому рівні країн-учасниць ЧЕС, яка відбулася 30 червня 1995 року в Бухаресті, та у Декларації, прийнятій на зустрічі глав держав (або урядів) країн-учасниць ЧЕС 25 жовтня 1996 року в Москві. Усі цілі та принципи, задекларовані у цих трьох документах, повністю відповідають положенням Статуту ООН.

    Декларація  визначила пріоритетні напрямки та основні механізми взаємодії  в межах ЧЕС, такі як:

• спрощення візового режиму;
• приведення до загального знаменника митних правил та інструкцій;
• уніфікація податкового режиму;
• заохочення розвитку співробітництва в різних галузях діяльності країн-учасниць ЧЕС, які представляють обопільний інтерес.