Вплив статі на характер ігрової діяльності

Психологічні  механізми статевої соціалізації та формування статевої ідентичності вивчені мало. Тут існують три альтернативні теорії.

Теорія ідентифікацій  сягає коріння: у психоаналіз, підкреслює роль емоцій і наслідування, гадаючи, що дитина підсвідомо імітує поведінку дорослих  представників своєї статі, передусім батьків, місце яких хоче посісти. Теорія статевої типізації,  що спирається  на  теорію соціального навчання, надає вирішального значення  механізмам психічного підкріплення: батьки та інші люди заохочують хлопчиків до маскулінної поведінки й засуджують їх, коли вони поводяться  «жіночно»;  дівчатка  дістають   позитивне  підкріплення за фемінну поведінку й засуджуються за маскулінну. Як пише Уолтер Мішел, «статева типізація — це процес, з допомогою якого індивід засвоює статедиморфічні зразки поведінки;  спочатку він  навчається розрізняти диференційовані за статтю зразки поведінки, затим поширювати цей частковий досвід на нові ситуації й, нарешті, виконувати відповідні правила». Теорія самокатегоризації, оперта на когнітивно-генетичну теорію, підкреслює пізнавальну сторону  цього  процесу  й особливо значення самосвідомості: дитина спершу засвоює  уявлення про статеву ідентичність, про те, що означає  бути чоловіком або жінкою, потому визначає себе як хлопчика чи дівчинку й після цього намагається пристосувати свою поведінку до того,   що   здається   їй   відповідним   такому   визначенню. У світлі теорії статевої типізації дитина могла б сказати: «Я люблю діставати заохочення, мене  заохочують, коли я роблю «хлопчачі» речі; тому я хочу бути хлопчиком»; а у світлі теорії самокатегоризації: «Я хлопчик, тому я хочу робити «хлопчачі» речі й така поведінка мені приносить задоволення». Кожна з цих теорій містить якусь частку істини, але жодна не пояснює всіх відомих фактів.

Головне заперечення  проти теорії ідентифікації— невизначеність її основного поняття, яке позначає й уподібнення себе іншому, й ототожнення з іншими. Захисна ідентифікація хлопчика з батьком зі страху перед ним (фрейдівський Едіпів комплекс) має мало спільного з наслідуванням, що ґрунтується на любові. Наслідування властивостям батька як особистості нерідко сплутують із засвоєнням його соціальної ролі (батько як владна фігура). Фактично зразком, ідеалом для хлопчика часто слугує не батько, а якийсь інший чоловік (реальна людина, літературний чи видовищний персонаж). Окрім того, поведінка дітей не завжди базується на наслідуванні поведінки дорослих; наприклад, одностатеві хлоп'ячі компанії виникали вочевидь не через те, що хлопчики бачать, як їхні тата уникають жіночого товариства.[17;ст.182.]

Теорії статевої типізації докоряють за механістичність. Дитина в ній швидше об'єкт, аніж суб'єкт соціалізації. З цих позицій важко пояснити появу численних і незалежних від виховання індивідуальних варіацій та відхилень від статевих стереотипів; окрім того, багато стереотипних маскулінних і фемінінних реакцій складаються стихійно, незалежно від навчання та заохочення й навіть усупереч їм.

Теорія самокатегоризації  певною мірою синтезує обидва підходи, маючи на увазі, що уявлення дитини про нормативну для її статі поведінку залежить як від її власних спостережень за фактичною поведінкою чоловіків і жінок, котрі слугують їй взірцями, так і від схвалення чи несхвалення, яке такі її вчинки викликають у оточуючих. Однак уразлива ланка цієї теорії в тому, що статеролеве диференціювання поведінки починається у дітей набагато раніше, ніж у них складається стійке усвідомлення своєї статевої ідентичності.

Можливо, ці теорії слід вважати не стільки альтернативними, скільки взаємодоповнюваними. Вони описують процес статевої соціалізації з різних точок зору: теорія статевої типізації — з точки зору вихователів, теорія самокатегоризації— з точки зору дитини. Крім того, в центрі уваги когнітивно-генетичної теорії стоять процеси категоризації, теорія статевої типізації аналізує процеси навчання й тренування, а теорія ідентифікації — емоційні зв'язки та відносини. Як вважає Пол Массен, співвідношення цих процесів може бути не зовсім однаковим на різних етапах розвитку дитини. В останні роки намітилися й інші підходи до вивчення психології засвоєння дитиною статевих ролей. Наприклад, пропонується розглядати цей процес як аналогічний засвоєнню мови чи будь-якої іншої системи правил (статева роль не що інше, як певне правило).

Окрім батьків, надзвичайно   важливим,   універсальним агентом -статевої соціалізації є товариство однолітків як своєї, так і протилежної статі. Поціновуючи тілобудову та поведінку дитини у світлі своїх, значно жорсткіших, ніж у дорослих, критеріїв маскулінності/фемінності, ровесники тим самим підтверджують, зміцнюють або, навпаки, ставлять під питання її статеву ідентичність і статеролеві орієнтації. Особливо велика роль ровесників для хлопчиків, у яких статеролеві нормативи та уявлення  (яким мусить бути  справжній   мужчина)   звичайно  жорсткіші  й  більш завищені, ніж у дівчаток. Пояснюється це тим, що маскулінні  риси  традиційно  поціновуються вище за  фемінні, а чи загально-біологічною закономірністю, за якою на всіх рівнях статевого диференціювання формування чоловічого начала  вимагає більше зусиль, чим жіночого, і  природа робить тут більше помилок—питання відкрите. Ровесники також є головним посередником у прилученні дитини до усталеної в суспільстві, але приховуваної від дітей системи сексуального символізму. Порушення статеролевої поведінки дитини дуже позначається на ставленні до неї однолітків: фемінні хлопчики відкидаються хлопчиками, зате їх охоче приймають дівчатка, а маскулінних дівчаток легше приймають хлопчики, аніж дівчатка. Та є одна важлива відмінність: хоч дівчатка охочіше товаришують із фемінними подругами, їхнє ставлення до маскулінних дівчаток  лишається   позитивним;   навпаки,   хлоп'ячі   оцінки фемінінних хлопчиків різко негативні. Відсутність спілкування з однолітками, особливо в перед-підлітковому й підлітковому віці, може відчутно загальмувати психосексуальний розвиток дитини, зоставивши її не підготовленою до складних переживань пубертату.

Досі ми говорили про засвоєння статевої ролі та вироблення дитиною статевої ідентичності. Формування сексуальної ролі/ідентичності та відповідних психосексуальних орієнтацій і переваг—автономна сторона цього процесу. На жаль, ми й сьогодні дуже мало знаємо про дитячу сексуальність і навіть сам термін цей залишається неясним. У цій галузі є дві типові помилки. Перша — пояснення будь-якої дитячої поведінки, так чи інакше пов'язаної з геніталіями, за аналогією з поведінкою дорослих і тими ж самими термінами. Якщо дитина показує власні геніталії, це називають ексгібіціонізмом; ігри, пов'язані з обмацуванням геніталій дитини тієї ж самої статі, іменують гомосексуальними і т. д. І хоч спеціалісти розуміють умовність таких найменувань, у широкої публіки вони викликають абсолютно недоречні в даному зв'язку острахи й думки про сексуальну патологію, тому подібних термінів слід уникати.

 Другу помилку допускають люди, котрі заперечують будь-яку можливість еротичних переживань до початку статевого визрівання. Ніхто, звичайно, не вважає ерекції у новонароджених хлопчиків показниками статевого збудження, проте вже дуже маленькі діти обох статей можуть відчувати оргазмоподібні переживання; за спостереженнями Кінзі, на це здатні більш як половина 3—4-річних хлопчиків і майже всі хлопчики, які не досягли пубертату (для дівчаток даних немає). Подразнення й стимуляцію геніталій викликають у дітей приємні відчуття й підвищений інтерес до цих частин тіла, тому педіатри рекомендують батькам уникати таких доторків, добирати для дітей просторий одяг і т. п. Найпоширеніші прояви «сексуальних інтересів» у дошкільників — запитання на цю тему й розглядання чужих або показ власних геніталій. Досить поширені серед дошколят так звані соціосексуальні ігри (в «тата-маму», в «лікаря»), у яких діти іноді демонструють одне одному свої геніталії, обмацують одне одного або навіть імітують статевий акт. Ігри, що включають показ чи обмацування геніталій, з ровесниками протилежної статі в своєму дитячому (допубертатному) досвіді ретроспективно визнали половина чоловіків і близько третини жінок з «очищеної» вибірки Кінзі, з однолітками власної статі —54,4% чоловіків і 34,8% жінок. При безпосередньому опитуванні допубертатних хлопчиків (212 чоловік) цифри підвищуються до 70 % у першому й до 60 % у другому варіанті. Коїтальні спроби та орально- або анально-генітальні контакти трапляються у дітей значно рідше; проте коїтальні спроби в дитячому віці визнали від 13 до 21 % опитаних Кінзі білих чоловіків і близько 5 % жінок.

Звичайно, поширеність  дитячих генітальних ігор та їх техніка можуть бути істотно різними в різних соціальних, культурних та етнічних середовищах; у Кінзі ці показники значущо корелюють з освітнім рівнем респондентів. Самі терміни «коїтальна гра», «гомосексуальна гра» умовні й неточні, бо вони описують поведінку, не розкриваючи її суті. Мотиви участі в таких іграх можуть бути досить різними. Дуже часто в них немає нічого еротичного, це просто — звичайна дослідницька діяльність або ролева гра, в якій дитина «приміряє» й програє незнайомі їй ситуації. 

Та все  ж велика поширеність таких ігор навіть в умовах жорсткого контролю свідчить про їхню психологічну закономірність, особливо якщо згадати наведені вище етнографічні дані та відомості про «статеву соцалізацію» у приматів. Жах дорослих при зіткненні з подібними випадками перебільшений і може травмувати дитину. Крім того, із цих даних випливає помилковість думки 3.Фрейда про існування «латентної фази» психосексуального розвитку, коли дитина нібито взагалі не цікавиться проблемами статі. Просто 7—10-річна дитина вже знає основні правила пристойності і її поведінка якісно відрізняється від поведінки З—5-річної. Інтерес до статевого життя, як і деякі форми сексуального експериментування, не зникає, а лише видозмінюється. Звідси випливає неможливість апріорної, придатної на всі випадки життя, інтерпретації вчинків і запитань дитини. Здебільшого, як писав А. С. Макаренко, так звана дитяча статева допитливість. Якщо маленька дитина наполегливо вторгається в заборонену царину або порушує усталені в ній правила (наприклад, показує геніталії або говорить «непристойні» слова), то в більшості випадків це не сексуальний, а соціальний експеримент — порушення правила як спосіб його перевірки та пізнання; тут діє та ж сама логіка, що й у дитячих ігрових «перевертинах», досліджених К. І. Чуковським. Однак у цій грі можуть бути й еротичні моменти. Особливо посилюються вони в період статевого визрівання.

Гормональні зрушення справді викликають зміни  в будові тіла й нові сексуальні переживання, а нерівномірність фізичного та психосоціального розвитку спонукає підлітка наново осмислювати й оцінювати свою статеву та сексуальну ідентичність в усіх її соматичних, психічних і поведінкових проявах. Пубертат якісно змінює структуру статевої самосвідомості, бо тепер уперше виявляється й закріплюється вже не тільки статева, а й сексуальна ідентичність суб'єкта, включаючи його сексуальні орієнтації.

Поширені в перехідному віці тривоги з приводу свого тілесного вигляду, що нерідко набувають форму синдрому дисморфофобії, часто пов'язані саме зі статевими ознаками або невідповідністю свого тіла стереотипному й завищеному образові маскулінності/фемінінності.[15; 123.]

Вимогою часу, на наш погляд, стало нове прочитання і нове розуміння освітнього досвіду видатних гуманістів-педагогів. Це дає відповідь на багато запитань, які ставлять педагоги і батьки стосовно гендерного виховання хлопчиків та дівчаток, принципів тендерної рівності у вихованні обох статей сучасними "новаторами".

Як хлопчики, так і  дівчатка отримують інформацію про те, як вони мають поводитися, від батьків, друзів, а також через ЗМІ. Соціальне оточення не завжди є об'єктивним в оцінці поведінки статей і справедливим у вимогах до них. Воно часто нав'язує свої вимоги, відповідно до яких діти різної статі мають поводитися по-різному.

Сучасні педагогічні  часописи та педагогічна преса нерідко  пропагують ідеї "організації груп роздільного навчання та виховання дітей", "забезпечення рівня знань, практичних умінь та навичок відповідно до статі". У змісті сценаріїв та в методичних рекомендаціях, які стосуються ігор чи інсценізацій, головні дійові особи здебільшого чоловічої статі. Як і в підручниках, вони змагаються, розв'язують проблеми, ремонтують, майструють, ведуть за собою тощо. Тим часом жіночі персонажі пасивні у громадських справах, чекають на допомогу з боку "сильної" статі. Як правило, на малюнках переважають статевотипізовані взірці: хлопчики будують вежу, дівчатка доглядають рослини. Апофеозом гендерного виховання є рекомендації щодо "дівчачої" і "хлопчачої" половин у дитсадку, де для дівчаток — вітальня з мініатюрними м'якими меблями, міні-кафе з вазочками, святковий стіл з розмаїттям страв, виліплених із тіста, поличка з косметичними флакончиками, шафа із сукнями тощо. А що ж мають хлопчики? Виявляється, вони, ознайомившись зі світом дівчаток, з полегшенням повертаються на свою половину — до шабель, пожежних шоломів і солдатиків..."

Як тут не згадати  дороговкази Януша Корчака щодо виховання хлопчиків та дівчаток в його "Правилах для життя": "Я часто чую, як про дітей кажуть: Усі вони такі". Наприклад: "Усі хлопчиська — хулігани і бруднулі". Або: "Всі дівчатка — плаксійки і ябеди". Це не так, кожного треба пізнавати окремо й окремо оцінювати та пізнавати не поверхово, а ґрунтовно. Важливо не тільки те, що людина каже, а й те, що вона думає і відчуває, і чому вона така, а не інакша. Тільки лінива людина, яка не любить думати, каже: "Усі вони такі"[5;ст.16].

1.2

 Ігрова діяльність дитини – це своєрідна форма виявлення нею своєї активності, в якій на рівні своїх знань і вмінь вона відтворює дії дорослих і відношення між ними, пізнає предмети і функції, соціальну дійсність свого оточення. Гра є провідною діяльністю дітей дошкільного віку. Вона є найбільш значущою діяльністю для їх психічного розвитку. Якщо дитина в ранньому віці не відокремлює себе від оточуючих її дорослих і засвоює предмети і дії з ними переважно за їх вказівками і допомогою, то вже на порозі дошкільного віку вона намагається діяти самостійно. Але фізичні і розумові можливості дитини-дошкільника ще дуже обмежені, тому вона реалізує свої прагнення до спілкування  в ігровій формі.

Д.Б. Ельконін стверджував, що специфічним для ігрової діяльності є те, що мета і мотиви ігрових дій лежать не в їх результатах, а самому процесі цих дій, хоч в іграх дитина уявляє предмети, розуміє їх функції і дії з ними, створює відповідні ситуації, в яких програває функції і ролі справжніх предметів і людей, відношення між ними. Але дії і функції при цьому переноситься з одного предмета на інші: дитина-«лікар» вислуховує іншу дитину-«хворого», а потім міняються ролями. Одна і та сама паличка використовується і як кінь, і як рушниця, і як шабля. Отже, предмети в грі, залежно від ігрової ситуації, змінюють своє значення і функцію – кубик в одних ігрових ситуаціях використовується як кубик, а в інших – як кусок хліба або машина.