Влияние семейного воспитания на агрессивное поведение детей дошкольного возраста

Основні зміни в особистості  дитини з середини дошкільного віку групуються у сфері соціальних відносин і основною причиною цього є розширення соціальних зв'язків дитини зі світом, збагачення досвіду її спілкування з дорослими за рахунок контактів з однолітками та сторонніми людьми. Соціальна сфера дитини стає об'єктом її цілеспрямованого пізнання. Це ставить дитину перед необхідністю адекватного відображення цієї сфери, орієнтації в ній і викликає такий вид діяльністі, в якому вона зможе реалізувати свою суспільну сутність - це реально- рольова поведінка.

Предметна діяльність втрачає  своє значення для дитини, перестає бути тією сферою, в якій вона прагнула утвердити себе.

На думку Т.В. Єрмолової [9] механізмом, що забезпечує такого роду зміщення акцентів у відношенні дитини до себе і до своїх дій, є зміна форми спілкування з оточуючими. Ближче до до початку молодшого шкільного віку, спілкування дітей з дорослими знаходить неситуативну  особистісну форму, максимально пристосовану до процесу пізнання себе дитиною в новій соціальній ролі. Оцінки і думки оточуючих людей, що стосуються не її діяльності, а її самої як особистості, орієнтують дошкільника на сприйняття і оцінку інших людей в тій же якості. Периферичні області образу себе «заповнюються» новими уявленнями про себе, що проектуються їй  ззовні партнерами спілкування. Ближче до 7 років вони зміщуються в ядро образу себе, починають переживатися дитиною як суб'єктивно значущі, лягають в основу її самоставлення і забезпечують її саморегуляцію в соціальних контактах.

Існують фактори, які  впливають на становлення агресивної поведінки дітей-дошкільнят. М. Раттер розглядає дитячу агресивність і  пов'язує її походження з такими факторами: важка обстановка в сім'ї, багатодітність, стиль виховання і т.д. [22].

А. К. Осницький пов'язує прояв агресії у дітей в першу чергу з умовами виховання та умовами соціалізації [18].

На думку А. С. Завражіна агресивна  поведінка дитини дошкільного віку структурується навколо двох сфер гри як інструментально-діяльного початку і взаємин у сім'ї як емоційно - оцінного [10].

Сім'я може одночасно демонструвати  агресивну поведінку та забезпечувати її підкріплення; агресивності діти навчаються також при спілкуванні з однолітками; ставши жертвами насильства; на символічних прикладах, одержуваних зі ЗМІ [2].

Стиль сімейного виховання, реакція батьків на неправильну поведінку дитини, характер відносин між батьками і дітьми, рівень сімейної гармонії або дисгармонії - це ті чинники, які можуть зумовити агресивну поведінку в сім'ї та поза нею.

Виховуючи в дитині головну «чесноту» - слухняність, дорослий, не володіючи здатністю до повного емоційного спілкування з дитиною та вибору адекватних засобів самовираження, формує у дітей «знівечену емоційність», провокуючи протестну поведінку. «Він виводить дитину на дорогу непослуху, бажаючи підтримати у своїй уяві образ поганої дитини, носія зла, з яким неодмінно потрібно боротися» [2,39].

Під впливом тоталітарної свідомості дорослих формується подвійна ідентифікація дитини (коли є розділення «я для себе» і «я для сім'ї»). Вона виявляється потужною основою для внутрішнього відчуження дитини від сім'ї. По суті мова йде про трансляцію внутрішньоособистісних конфліктів і агресивних спонукань, про деформацію психіки дитини.

Звідси випадки психологічного насильства в сучасній сім'ї, а сексуальне, фізичне насильство, жорстокість по відношенню до дитини - крайнє вираження психологічного насильства.

Можна додати, що «суворий стиль» виховання, орієнтований на виховання дитячого послуху, призводить до виникнення у  дитини підвищеної емоційності, роблячи для неї малоймовірними роздуми про свої дії або сприйняття нової інформації про моральні принципи.

«Суворий стиль» виховання як основний засіб впливу на особистість передбачає покарання.

Проблемі покарання присвячено чимало досліджень, які звертають  увагу на недостатню ефективність покарання як методу виховання. А.Бандура говорить про те, що за певних обставин застосування покарання може сприяти навчанню агресії, яку дорослий намагається придушити за допомогою того ж покарання.

Виявлено тісний зв'язок між батьківським впливом і проявами дитячої ворожості. Покарання сприяє прояву агресивних спонукань за межами тієї ситуації, де воно мало місце.

На думку С.А Завражіна подібного роду травмуючі переживання вимагають виходу. Вони можуть виливатися в якості відповідної агресивної реакції не на табуйований об'єкт, а на більш доступні об'єкти (члени сім'ї, іграшки і т.д.) [10].

В даний час, переважна більшість  дослідників визнає, що застосовуння по відношенню до дітей фізичного покарання виступає як модель агресивної поведінки. У багатьох випадках покарання не засуджується оточуючими. У результаті воно сприяє не стільки подоланню агресії, скільки викликає її трансформацію і спонукає дитину до пошуку прийнятних виправдань скоєних агресивних дій.

У той же час покарання змушує дитину раз за разом переживати озлобленість, образу, мстивість, ворожість, створює  умови для формування агресивності як стійкої риси особистості.

Вивчення взаємовідносин батьків до дітей виявило, що жорстокі покарання пов'язані з високим рівнем агресивної поведінки у дітей, а також недостатній контроль і нагляд за дітьми з високим рівнем асоціальності, часто супроводжується агресією.

О.Б. Бовть виділяє  три стилі виховної практики батьків – демократичний, контрольований і змішаний [4,163]. У родинах з демократичним стилем виховання діти відрізняються помірковано вираженою здатністю до лідерства, агресивності, соціальної активності й т.д., однак у них слабко розвинений альтруїзм і емпатія.

При контрольованому і змішаному стилі виховання діти ростуть неагресивними і слухняними. Також відзначається, що при авторитарному стилі виховання, який відрізняється холодним відношенням батьків до дітей, у дитини дошкільного віку формується агресивність. Дослідники, що займаються проблемою дитячої агресії намагаються виділити окремі параметри виховних дій батьків, які ведуть до формування агресії в дитячому віці.

Існують думки психологів (Н.А. Дубинко, О.І. Захаров, І.А. Фурманов [7;11;30], отримані при вивченні дітей, які відвідували дошкільні установи, що часте спілкування з однолітками може бути пов'язане з подальшою агресивністю. Дослідження показали, що діти, які перед школою відвідували дитячі садки, оцінюються вчителями як агресивніші, ніж ті, які не відвідували дитячий садок.

На основі цих досліджень можна  припустити, що діти, які частіше  «практикувалися» в агресивній поведінці з однолітками, краще засвоїли подібні реакції і швидше здатні застосувати їх в інших ситуаціях.

Інша сторона спілкування з однолітками - це та, коли діти стають жертвами агресії. Існують переконливі свідчення того, що таке зіткнення з агресією збільшує ймовірність агресивних дій з боку потерпілого. Тим не менш, не всі жертви насильства копіюють агресивну поведінку. Ті, хто частіше піддавався нападам і успішно захищав себе, якраз і були тими дітьми, які найбільш схильні нападати на інших дітей [2].

Процес статевої ідентифікації завершується у віці 3-4 років, однак дещо більше часу потрібно для того, щоб зрозуміти фізичну основу статевих відмінностей. Вважається, що на засвоєння статевої ролі впливають як біологічні фактори, так і психологічні. Останні дослідження показали, що в одному випадку важливу роль грає циркуляція статевих гормонів протягом внутрішньоутробного періоду, а в іншому, що ключовим чинником є спосіб виховання. У цілому у хлопчиків агресивність з віком збільшується помітніше, ніж у дівчаток. Стереотипи агресивності посилюються активно після 6 років разом з післярольовими стереотипами поведінки. Сама культура виховання дітей різної статі така, що хлопчикам частіше пробачаються, а дівчаткам забороняються агресивні дії [17]. Але трапляється так, що дівчинка веде себе досить агресивно, тому що краще засвоїла хлоп'ячий тип поведінки, а хлопчик менш агресивний, оскільки під впливом виховання у нього виникли дівочі риси і звички.

Серед біологічних факторів найбільш важливу роль у формуванні агресивної поведінки відіграє центральна нервова система. Достатня кількість фактів, що свідчать про існування зв'язку лобової долі з агресивною поведінкою, отримано в ряді досліджень, в ході яких розглядалися непрямі показники дисфункцій чи пошкодження головного мозку. Якщо особи з подібними дисфункціями виявляють ненормальну агресивність, то це підтверджує існування зв'язку між порушеннями функції кори головного мозку і формування агресивної поведінки.

Отже, на основі викладених фактів можна зробити висновок про наявність нерозривного взаємозв'язку між природою і вихованням, між біологічними і соціальними чинниками у становленні агресивної поведінки у дітей.

 

Висновки до 1 розділу

У виникненні агресивних проявів у дітей дошкільного віку задіяно багато факторів як біологічного так і соціального походження. Їх взаємодія один з одним визначає рівень та інтенсивність агресивних проявів у поведінці дитини.

Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчує, що важливими  факторами виникнення агресії у  дітей є: міжособистісні конфлікти  в сім’ї; невіра батьків у можливості та сили дитини; неадекватні до віку або суперечливі між собою вимоги з боку батьків; відсутність інформації про те, коли і чому батьки задоволені чи незадоволені поведінкою дитини. Особливе значення для виникнення агресії у дитини має не стільки реальна сімейна ситуація, скільки суб’єктивне сприйняття та переживання дитиною того, що відбувається в сім’ї.

Вивчення впливу моделей  поведінки на агресивність дитини показує, що приклади дорослих, справляють на неї сильний, тривалий і глибокий вплив. Примітно, що діти, які виявляють у дошкільному віці риси найбільшої просоціальності (допомагають, співчувають, схильні до допомоги й щедрості) виявляються одними з найагресивніших у класі.

Крім батьків і їхньої «роботи» над агресією своїх дітей, прикладом негативної поведінки можуть служити брати й сестри. Орієнтуючись на їхній приклад, спілкуючись і граючи з ними, діти можуть копіювати або засвоювати агресивні способи поведінки. Діти налаштовані більш агресивно проти єдиного брата або сестри, аніж проти всіх інших дітей, з якими вони спілкуються.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ  ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ  НА АГРЕСИВНУ ПОВЕДІНКУ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

 

2.1. Програма емпіричного дослідження психологічних особливостей агресивної поведінки дошкільнят

Констатувальне дослідження проводилося на базі дитячих садків № 89 і №127 м.Кривого Рогу. Кількість піддослідних склала 27 людей, серед них хлопчиків - 15, дівчаток - 12. Дослідження з виявлення агресивної поведінки у дітей проводилося в два етапи.

Етапи констатувального дослідження:

1 етап – підготовчо-діагностичний

На цьому етапі було обрано діагностичні методики. Було встановлено  контакт з випробуваними.  Для  вивчення порушень у сімейному вихованні  було застосовано методику « Аналіз сімейних взаємин » ( Ейдеміллер Є. Г. та Юстицкис В. В.), а для діагностики проявів агресивної поведінки у дітей дошкільного віку проективну методику «Неіснуюча тварина»,

2 етап - аналіз  та інтерпретація отриманих даних

Цей етап мав на меті проведення кількісного і якісного аналізу  результатів, отриманих у ході 1 етапу, виявлення залежності між порушеннями  у сімейному вихованні та проявами агресивності.

У виборі діагностичних методик  кращими виявилися проективна методика та опитувальник, що зумовлено віковими особливостями досліджуваних дітей.

Для виявлення дітей з вираженою  агресивною поведінкою використовувалася  методика «Малюнок неіснуючої тварини».

Тест «Неіснуюча тварина» відноситься  до проективних методик, він може пропонуватися дітям з п'ятирічного віку. Ряд вчених (К. Маховер, Дж.Бак, С. Рейнольдс і ін) вважають, що малюнок тварини (а також людини, будинку, дерева) - це своєрідний автопортрет який являє собою те, як у своєму малюнку дитина представляє ті риси, які в тій чи іншій мірі значимі для неї.

Прагнення малювати притаманне дітям  старшого дошкільного і молодшого  шкільного віку. Воно свідчить про  розвиток образного мислення і потреби виразити себе. Вивчення малюнків допомагає краще зрозуміти інтереси, захоплення дітей, особливості їхнього темпераменту, переживань і внутрішнього світу. Вже саме переважання сірих тонів і домінування чорного кольору в малюнках підкреслює відсутність життєрадісності, знижений тон настрою, велику кількість страхів, з якими не може впоратися дитина.

Сірі і коричневі тони часто  вживаються напруженими, конфліктними, розгальмованими дітьми. Підвищена збудливість і гіперактивність знаходять своє вираження в нестійкості зображення, його змазаності або у великому числі виразних, але пересічних ліній. Діти з істеричними рисами характеру незалежно від свого реального положення малюють себе в центрі групи.

Про наявність агресивних тенденцій у поведінці можна  судити за наступними деталями в малюнку: