Проституция

Правову регламентацію торгівля жіночим тілом отримала у Російській імперії лише у середині XIX століття. Зокрема, у 1843 році для контролю проституції і попередження епідемій венеричних захворювань встановлюється лікарняно-поліцейський нагляд. У Петербурзі при медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ у вигляді експерименту запроваджується особливий лікарняно-поліцейський комітет. Аналогічний комітет було створено у Москві.

Міністерство внутрішніх справ затвердило спеціальні інструкції і правила, що регламентували діяльність проституток. Було проведено їх реєстрацію, яка полягала у відбиранні у них виду на проживання та заміні його спеціальним медичним документом. Окрім цього, заходи охорони суспільної моралі передбачали певні обмеження, котрі вживалися до проституток. Зокрема, їм заборонялося відвідувати громадсько-розважальні заходи, підшукувати клієнтів на вулицях тощо [14, с. 78].

Для порівняння С.С. Шашков наводить такі статистичні дані: якщо на початку 1843 р. на 500 тис. жителів Петербургу було 400 явних проституток, то у тому ж році, внаслідок посилення поліцейського нагляду, їх нараховувалося вже 900; у 1852 р. – 1075; у 1858 р. діяло 127 будинків розпусти і 1429 проституток; у 1862 р. – 144 будинки і 1887 проституток; у 1867 р. – 2281 проститутка. Відповідно, у Москві у 1844 р. налічувалося 459 розпусних жінок; у 1853 р. – 1599, у 1866 р. – 1916; у 1868 р. було вже 2394 проститутки.

Аналогічну тенденцію можна помітити і інших містах імперії: у Варшаві в 1869 р. було 1338 проституток; у Нижньому Новгороді в тому ж році – 470; в Одесі – 1008; в Астрахані – 1500. Залежно від місцевості, кількість явних проституток складала від 1/5 до 1/10 і більше від усіх жінок, які займалися розпустою [6, с. 105].

Протягом перших років становлення радянської влади при венерологічній секції Народного комісаріату охорони здоров'я РРФСР було утворено Комісію по боротьбі із проституцією, котра діяла з 1919 року по 1922 рік. Починаючи із 1923 року, заходи протидії цьому явищу проводилися і координувалися Центральною радою по боротьбі з проституцією, яку очолював нарком охорони здоров'я, а також відповідними губернськими радами. За ініціативою цих рад було вжито низку заходів із питань захисту жінок щодо працевлаштування, навчання та забезпечення житлом (насамперед, одиноких жінок і безпритульних дівчат, жінок з малолітніми дітьми, вагітних). Взагалі, у документах того часу простежується ідея, за якою боротьба із проституцією як явищем не повинна бути заміненою боротьбою із проститутками.

І все ж таки, проституція не зникає. Сьогодні вона є визнаною в якості негативного соціального явища, котре має надзвичайне розповсюдження. Поступово у світі сформувався ринок секс-бізнесу, що приносить величезні прибутки шляхом експлуатації осіб у сфері надання платних сексуальних послуг різноманітного характеру [12, с. 109].

Не випадково міжнародна громадськість є дуже стурбованою масштабами проституції та експлуатації її третіми особами. Особливої гостроти ця проблема набула у зв'язку із тим, що проституція є одним із каналів розповсюдження такого тяжкого захворювання як СНІД.

Найжахливішим є те, що проституція із кожним днем омолоджується. До сфери секс-бізнесу залучаються неповнолітні особи. Значну небезпеку становить і те, що організована злочинність намагається контролювати і контролює проституцію. Це надає їй можливість “заробляти” великі кошти. Як свідчать міжнародні експерти, торгівля людьми посідає третє місце за розміром прибутків після торгівлі наркотиками і зброєю.

Більше того, проституція набуває організованого характеру. Проститутки різних рівнів утворюють замкнуті корпоративні групи. Кожна із таких груп виступає щодо іншого масиву проституток як “мікромонополія” із чітко налагодженою системою ділових, економічних зв’язків, із базовою “фірмою” – працівниками відповідного готелю, ресторану, кемпінгу тощо. Тут створюється система технологічного обслуговування із корисливою спрямованістю проституйованої групи зі своєю спеціалізацією (звідництво, охорона від конкурентів, налагодження контактів із правоохоронними органами), на утримання якої використовується до 75 % усіх доходів проституток [8, с. 169].

Організовані форми проституції поступово набувають транснаціональ-ного характеру. А це, у свою чергу, впливає на географію проституції. Виділяються кілька регіонів світу, до яких організована злочинність країн СНД експортує “білих рабинь”.

Із метою заняття проституцією дівчата „пострадянського простору” спочатку виїжджали до Югославії, де рівень життя був помітно вищий, ніж у інших країнах колишнього соціалістичного табору. Пізніше разом із дрібними бізнесменами дівчата “колонізували” Польщу, Чехословаччину і Угорщину. Жінки з України “працюють” також сьогодні в Ізраїлі, Греції, Китаї, Туреччині, Німеччині, Швеції та інших країнах [21, с. 86].

Жінок, які потрапляють за кордон і залучаються до секс-бізнесу, можна поділити на дві категорії: тих, які цілеспрямовано і добровільно їдуть торгувати своїм тілом, і тих, кого примушують цим займатися. Для втягнення дівчат у заняття проституцією злочинцями усе частіше використовуються наркотичні засоби і психотропні речовини, методи фізичного і психічного впливу, обману, ізоляції, перепродажу, позбавлення засобів для існування.

На примус до заняття проституцією шляхом торгівлі людьми вказували

ще автори XIX та початку XX століття. Зокрема, Ч. Ломброзо та Г. Ферреро, класифікуючи проституток на природжених і випадкових, говорили, що багато випадкових проституток є жертвами торгівлі живим товаром, яка існувала і на той час у багатьох місцях. Вони також наголошували на недосконалості кримінальних законів, на підставі котрих можна було б вести боротьбу з подібним злом.

Доводячи, що ганебна торгівля людьми проводиться в усіх країнах земної кулі, Ам-Рін Отто Генне у своїй роботі наводить конкретні приклади вчинення таких злочинів. За даними автора, у Росію живий товар постачався зі Східної Пруссії, Померанії і Познані. Спочатку цей товар потрапляв до Риги, куди приїжджали торговці і покупці з Петербурга, Москви та інших великих міст. Тут вони здійснювали свої “покупки” і потім розсилали їх через Нижній Новгород і Урал у всіх напрямках, навіть у глиб Сибіру [15, с.126].

 Автори минулого зазначали, що торгівля жінками проводилася відкрито, але часто траплялося, що молоді дівчата втягувались у таку діяльність шляхом обману, наймаючись гувернантками, компаньйонками. У підсумку, внаслідок грубих засобів насильства вони все одно потрапляли до будинків розпусти.

Розглядаючи деякі тенденції сучасної проституції та експлуатації її третіми особами, зауважимо, що у різних країнах світу коло антиморальних правопорушень є неоднорідним, однак спостерігаються й загальні тенденції, наприклад, захисту неповнолітніх від таких злочинів. Зокрема, в усіх цивілізованих країнах передбачається кримінальна відповідальність за втягнення неповнолітніх у проституцію, використання їх у порнобізнесі тощо.

Кримінальне законодавство іноземних держав щодо кримінальної відповідальності за заняття проституцією і злочини, із нею пов'язані, можна умовно поділити на кілька груп. Першу групу становлять кримінальні закони тих держав, де переслідується заняття проституцією, у тому числі й гомосексуальною. Другу групу складають закони держав, якими встанов-люється покарання за комерційну експлуатацію осіб, котрі займаються проституцією. І, нарешті, до третьої групи відносяться закони держав, де

встановлюється відповідальність осіб, які користуються послугами проституції.

Країни далекого зарубіжжя мають значний досвід боротьби із правопорушеннями у сфері моралі. Саме цей досвід і свідчить про неефектив-ність встановлення кримінальної відповідальності за заняття проституцією.

За недоцільність встановлення кримінальної відповідальності за заняття проституцією висловилися більшість опитаних експертів (83,3 %) України, Росії, Білорусі, Литви, Латвії та Естонії. На думку фахівців, насамперед, потрібно вести боротьбу із тим, щоб проституція не стала об'єктом корисливої злочинної діяльності третіх осіб, і саме на це варто спрямовувати діяльність законодавчої, виконавчої та судової влади держави [17, с. 82].

Сьогодні ставлення до проституток у більшості країн світу є більш-менш терпимим, розробляються теоретичні аспекти цього питання. В Україні ж проблема проституції є вивченою вкрай недостатньо. Адже, починаючи із 30-х років, усі дослідження цього питання у колишньому СРСР було припинено. Вважалося, що проституція – це пережиток капіталізму і немає потреби розглядати цю проблему та шукати ефективні засоби боротьби з нею. І лише наприкінці 80-х років проституцію офіційно було визнано соціальним явищем, коли у сатиричному журналі «Крокодил» з’явилася перша стаття про «нічних метеликів», яка наробила багато галасу в суспільстві. Згодом художній фільм «Интердевочка» підвів підсумок нашим сумнівам і вказав на те, що проституція у нас існує [7, с. 49].

Почали з'являтися наукові праці та публікації у періодичній пресі, здійснюватися наукові дослідження із цієї проблеми. У результаті склалася тенденція різного, а іноді – полярного ставлення до існування проституції: від офіційного визнання такої діяльності приватною справою кожної людини, дозволу займатися нею та відкривати будинки розпусти – до повної її заборони, застосування найжорсткіших заходів правового характеру до проституток та осіб, які сприяють існуванню і поширенню проституції.

Сьогодні в Україні майже неможливо встановити реальну кількість осіб, котрі займаються проституцією. Офіційно особу можна назвати проституткою лише тоді, коли на неї за таке заняття було накладено адміністративне стягнення. За період із 2001 по 2010 рік в Україні найбільшу кількість проституток було зареєстровано у м. Києві, Одеській, Харківській, Закарпатській областях та Автономній Республіці Крим [15, с. 86].

Таким чином, отримані статистичні дані дозволяють виявити тенденцію до зростання із кожним роком кількості осіб, котрі втягуються у заняття проституцією. Збільшується і шкода, яку проституція завдає як державі, так і її окремим громадянам.

Отже, дослідження питання про соціальну небезпеку проституції та інших складових елементів секс-бізнесу має велике наукове і практичне значення. Правильне його вирішення дозволить знайти оптимальні шляхи протидії цьому явищу, визначити однозначне ставлення до нього в суспільстві.

2.2 Зарубіжний досвід у профілактиці проституції

У сучасному суспільстві існують два підходи по відношенню до проституції: заборонний і аболіціонізм (не заборонний). Переважна більшість держав визначають стосовно проституції репресивну політику. Це пов'язано в першу чергу з кримінальною основою цього соціального явища або наслідками правового характеру. Так, в законодавстві 38 штатів США існує кримінальна заборона проституції, в 4 штатах забороняється лише приставання. У штатах Вашингтон, Оклахома, Небраска «жриці кохання» переслідуються за законом про бродяжництво [5, с. 69].

У Великобританії карається лише приставання. У Франції, проституція не потрапляє ні під які обмеження, за винятком двох статей кримінального кодексу, що забороняють вуличну проституцію [17, с. 46]. Однак як би там не було, а темою «жриці кохання» стурбовані у всіх країнах світу.

Значний крок у вирішенні даної проблеми був зроблений в 1980 році, коли Генеральна Асамблея ОНН прийняла Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами. Документ цей грунтується на аболіціоністських поглядах і його положення спрямовані, головним чином, на боротьбу з експлуатацією проституції та надання допомоги цим жінкам та їх реабілітації в суспільстві.

Держави, що підписали Конвенцію, зобов'язалися піддавати покаранню кожного, хто [4, с.89]:

- зводить, схиляє або спокушає з метою проституції іншу особу, навіть за згодою цієї особи;

- експлуатує проституцію іншої особи, навіть за згодою цієї особи;

- утримує будинки терпимості, управляє чи фінансує їх;

- здає в оренду або знімає будинок чи інше місце знаючи, що вони будуть використовуватися в цілях проституції третіми особами.

Питаннями боротьби з проституцією активно займається Міжнародна кримінальна поліція (Інтерпол).

Отже, експлуатація проституції переслідується світовим співтовариством. Практично у всіх країнах експлуатація проституції вважається тяжким злочином і карається за кримінальним або адміністративним законом.

У той же час існує досвід зарубіжних країн щодо легалізації проституції. Так, наприклад, Голландія виключила зі своїх кримінальних законів заборону на організацію та утримання будинків розпусти. У Німеччині ухвалено Закон «Про регулювання правових відносин у галузі проституції». Легалізована проституція в Греції і представниці цих професій справно платять податки, а взамін отримують соціальні допомоги та пенсії [3, с. 169].

Головним аргументом прихильників легалізації проституції є її неминучість, яка пов'язана низьким прожитковим рівнем, сильним злочинним бізнесом з залучення в проституцію, потуранням правоохоронних органів. А так як на проституцію існує попит, «представляється доцільним з метою мінімізації її шкідливості і суспільної небезпеки, забезпечення захисту права осіб, що надають і споживають платні, сексуальні послуги» легалізувати проституцію і здійснювати над нею державний контроль.

На жаль, в Україні сьогодні проституція має всі умови для подальшого

підпільного поширення. Із метою встановлення над нею контролю із боку держави, необхідно прийняти спеціальний закон у сфері запобіганні проституції, тобто поставити під правовий, соціальний і медичний контроль секс-робітниць.

На нашу думку, також слушною є пропозиція А.О. Габіані про створення служб соціального патронажу. Такі служби мусять виконували функції виявлення проституток, розміщення, у випадку потреби, – їх стаціонарного лікування, працевлаштування, піклування про їх  дітей, котрі залишилися без догляду. Уявляється, що при такому підході правова відповідальність повинна наставати не за саме заняття проституцією, а за порушення правил, встановлених для цієї діяльності, та за її експлуатацію [17, с. 108].

 Систематичне порушення правил заняття проституцією, сутенерство, примусове втягнення у таку діяльність осіб, незалежно від їх віку або статі, посередництво зі сторони приватних осіб – повинні передбачати сувору кримінальну відповідальність.