Експерементальне дослідження проблеми соціальної установки в суспільстві та психології

      В той же час, базовим, початковим визначенням  установки в соціальній психології, в усякому разі в американській, вважається визначення, дане Р. Оллпортом: «Установка є достаток психонервової готовності, динамічний вплив, що склався на основі досвіду, на реакції індивіда щодо всіх об'єктів або ситуацій, з якими він пов'язаний». Як відзначає П.Н. Шихирев, основною ознакою установки в даному формулюванні існує її передуюча і регулююча дія. Він же стверджує, що приведене вище визначення «виконує обов'язки загальноприйнятого»[21,22].

      По  суті, факт «загальновизнаної» формулювання Г. Оллпорта визнавали і німецькі автори Р. Гибш і М. Форверг (психологи з колишньої ГДР). Але оскільки, як вважали вони, визначення установки, дане Д. Н. Узнадзе в 1958 році, збігається з визначенням Р. Оллпорта, то німецькі психологи чомусь вирішують користуватися формулюванням Узнадзе, а не Оллпорта[7,20,22].

      Зрозуміло, визначення Д. Узнадзе сформульоване  з використанням інших слів. Про  установку Узнадзе беде говоритися далі. У нім, зокрема, мовиться про  «цілісний достаток суб'єкта», «цілісній  спрямованості в певному направленні на певну активність» і так далі.

      Сучасні американські соціальні психологи  пропонують менш мудровані, послідовні, що піддаються, простіше кажучи, більш  практичній концепції установки[19].

      Проте і серед них, немає єдиного  погляду на суть установки. Так, наприклад, Д. Майерс визначає установку таким чином: «Установка – це сприятлива або несприятлива оцінночна реакція на що-небудь або кого-небудь, яка виражається в думках, відчуттях і цілеспрямованій поведінці». Таку ж точку зору і формулювання ми зустрічаємо у Ж. Годфруа.

      Декілька  інше визначення установки дають  А. Пратканіс і А. Грінвальд (1998): «Установка – це оцінне відношення до якого-небудь предмету або явища, про яких у  індивіда є певні знання»[2,6].

      Настільки ж просту формулу установки пропонують і самі Зімбардо і Ляйппе: «По суті своїй установка – це ціннісна диспозиція по відношенню до того або іншого об'єкту. Це оцінка чого-небудь або кого-небудь за шкалою «приємно-неприємно», «корисно-шкідливо», «добре-погано». Щось ми кохаємо, а щось терпіти не можемо. До чогось випробовуємо прихильність, а до чогось антипатію».

      Д. Майерс, а також багато інших авторів (серед американських можна назвати  У. Макгайра (1965), Д. Каца, Р. Стотланда (1959), Г. Оськампа (1977), а серед російських – практично всі автори, що пишуть про установки) виділяють в установці 3 компоненти: когнітивний (пізнавальний), афектний (емоційний) і поведінковий[2].

      Соціальна установка (attitude) - поняття, що вживається в соціології і соціальній психології для позначення стійкої схильності, готовності індивіда або групи до дії, орієнтованої на соціально значимий об'єкт. У зарубіжній соціології цей термін вперше був використаний Томасом і Знанецьким в роботі «Польський селянин в Європі і Америці» для аналізу зв'язків між індивідом і соціальною організацією. Під соціальною установкою вони розуміли психологічне переживання індивідом цінності, значення, сенсу соціального об'єкту, достаток свідомості індивіда відносний цінності. Вирішальний вклад у вивчення природи установки внесли дослідження соціальних психологів (Р. Олпорт, M. Сміт, К. Ховланд і ін.), що аналізували її з позицій взаємодії особи і соціальної середи, тоді як в рамках психології установка (set) вивчалася як психофізіологічний феномен. Важливу роль у вивченні установки зіграли спроби її кількісного вираження (виміри установки). Для вирішення цього завдання було сконструйовано декілька спеціальних шкал (Л. Терстоуна, Р. Лікерта, Л. Гутмана і ін.). В рамках соціально-психологічних досліджень склалася концепція трьохкомпонентної структури установки: перший - афектний - пов'язаний з емоційною оцінкою об'єкту, другою, - когнітивний - виражає усвідомлення людиною об'єкту установки, третій - поведінковий - містить в собі реальні дії, направлені на об'єкт. Проте серед досліджників до цих пір продовжуються клоаки щодо того, який з названих компонентів грає вирішальну роль і який з них виявляється дійсним об'єктом виміру. У якості варіанту подолання труднощів запропонована диспозиційна концепція регуляції поведінки особистості (Н. Рокич), в якій вичленяють різні рівні соціальної установки, що знаходяться в ієрархічній суппідрядності[2,6,20,22].

      Важливою  галуззю наукових соціально-психологічних  досліджень є пошук регуляторів  соціальної поведінки людини. Традиційно теоретико-дослідна думка розгортається навколо низки понять, близьких, але не тотожних за змістом: аттитюд, соціальна установка, ціннісні орієнтації та ін. Внутрішній стан готовності людини до дії передує поведінці й має назву аттитюд (від англ. attitude — ставлення, установка). Аттитюд формується на підставі попереднього соціально-психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому й неусвідомленому рівні та здійснює регулятивну (спрямовує поведінку або управляє нею) функцію стосовно поведінки індивіда. Він також визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер поведінки в ситуаціях, що змінюються; звільнює суб'єкта від необхідності приймати рішення й довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях; може виступати і як чинник, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки. Залежно від того, на який об'єктивний чинник діяльності спрямована установка, виокремлюють три рівні регуляції поведінки — рівні смислових, цільових та операційних аттитюдів. Смислові аттитюди складаються із інформаційного (світогляд людини), емоційного (симпатії, антипатії стосовно іншого об'єкта), регулятивного (готовність діяти) компонентів. Вони допомагають сприймати систему норм і цінностей у групі, зберігати цілісність поведінки особистості в ситуаціях конфлікту, визначати лінію поведінки індивіда тощо. Цільові аттитюди зумовлені цілями й визначають стійкість перебігу певної дії людини. У процесі вирішення конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування розвитку цих умов виявляються операційні аттитюди, що проявляються в стереотипності мислення, конформній поведінці особистості тощо[8].

      Більшість праць, соціальну установку (аттитюд) розглядають як самостійний об'єкт  дослідження й самостійний розділ у підручниках із соціальної психології. Відомо, що вивчення цієї проблеми було започатковано американськими соціологами В. Томасом і Ф. Знанецьким ще в 1918 році. Дослідники розглядали установку як предмет соціальної психології. В їхньому розумінні соціальна установка означає певний психічний стан переживання індивідом цінності, значення або смислу соціального об'єкта. А зміст переживання, своєю чергою, визначається зовнішніми, тобто локалізованими в соціумі, об'єктами. Загалом, соціальна установка — це пояснювальне поняття для визначення суб'єктивних орієнтацій індивіда як члена групи (суспільства) на ті чи інші цінності, соціальні об'єкти[11].

      Соціальна установка розглядалась як елемент  структури особистості й водночас як елемент соціальної структури. Саме тому вона набула такого широкого визнання в соціальній психології: в ній вбачали ту пояснювальну категорію, вихідну одиницю, яка може подолати дуалізм соціального та індивідуального, визначити соціально-психологічну реальність в її цілісності.

      Усі численні визначення соціальної установки передбачали виокремлення її основних функцій: випереджаючу та регулятивну. І визначення соціальної установки як готовності до дії, як її передумови фіксує насамперед її регулятивну й випереджаючу функції. Систематизуючи та узагальнюючи різні дефініції установки, Г. Олпорт визначав її як стан психонервової готовності індивіда до реакції на всі об'єкти чи ситуації, з якими він пов'язаний. Таким чином, роблячи цілеспрямований і динамічний вплив на поведінку, установка завжди є залежною від минулого досвіду.

      Подібне розуміння соціальної установки  суттєво різниться від того, як її визначали В. Томас і Ф. Знанецький, адже вони вважали аттитюд дуже близьким до колективних уявлень. Стосовно визначення Г. Олпорта, то соціальна установки — це суто індивідуальне утворення. Г. Олпорт прослідкував три основних джерела виникнення поняття «аттитюд»[13,16].

      Д. Узнадзе та представники його школи  розглядали установку як готовність до певної активності. При цьому  готовність визначається взаємодією конкретної потреби й ситуацією її задоволення. Отож передбачається, таким чином, поділ установок на два різновиди — актуальні та фіксовані, де перші виявляються у формі дифузного, недиференційованого стану, а другі — цілком диференційовані, одержані в результаті повторного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді. Ці загальні положення теорії установки Д. Узнадзе зберігають своє принципове значення і для соціальної психології, особливо стосовно фіксованої установки.

      Отже, завдяки подальшим дослідженням і розширенню уявлень про структуру соціальної установки вдалося зробити висновки про якості самої структури: рівні інтенсивності, спрямованості, компактності, стійкості визначених компонентів. Ряд учених вбачає суперечність між емпіричним дослідженням соціальної установки як оцінного ставлення та двома іншими її компонентами — когнітивним і поведінковим. Але одне, напевне, ми знаємо точно, що соціальна установка це перш за все поняття, що вживається в соціології і соціальній психології для позначення стійкої схильності особистості до чогось. 
 
 

І.3. Установка та поведінка, зміни соціальних установок

      Згідно  Д.Н.Узнадзе вміст установки залежить від об'єктивного чинника, що викликає установку. Отже, при дослідженні  вмісту установки кожного разу необхідно  знайти той предмет в ситуації дозволу завдання, на який направлена установка, і те, яку роль виконує цей предмет в детерміації діяльності. Таким чином виділяється декілька форм або видів установок по їх відношенню до "потрібного" предмету і по їх походженню. Це "безпосередні" і "опосередковані" установких[19,20].

      До "безпосередніх" установок відносяться  установки практичної поведінки. До класу "опосередкованих" установок, сформованих в процесі свідомої психічної діяльності, виділяються  два види:

      -індівідуальні установки, тобто що виникли в процесі власної діяльності людини в плані об'єктивування.

      -установки,  опосередковані чужим об'єктивуванням. Це установки, що виникли у  минулому в багатьох обдарованих  осіб і що перейшли потім  в надбання людей у вигляді  готових формул, аксіом, що не вимагають більш безпосередньої участі процесів об'єктивування.

      Аналізуючи  стосунки між первинними і фіксованими  установками, Ш.Н.Чхартішвілі показує  глибоку відмінність між ними. Це відмінність, із його точки зору, настільки велика, що для позначення чинника, обумовлюючого різні настановні ілюзії, взагалі потрібно підшукати інший термін. Первинна установка - це завжди достаток суб'єкта, його модус, в якому заздалегідь відображений спільний характер його поведінки. По-друге, первинна установка - явище динамічного ладу. По-третє, первинна установка "сама знімає себе" після того, як здійснені акти поведінки, що привели до задоволення, тобто первинна установка - це перехідний достаток. Їй властива цілісна природа. І, нарешті, вона визначає хід перебігу явищ свідомості ніколи не вступаючи в межі свідомості[21,23].

      На  відміну від первинної  установки, фіксована  вторинна установка належить до "достатків хронічного ладу", які іноді зберігаються протягом всього життя. Вона існує в інакшому вигляді до тих пір, поки не потрапить в ті умови, на які вона вироблена. Після появи цих умов на базі фіксованої установки розвивається саме та дія, в якій вона раніше була зафіксована, незалежно від того, адекватна ця дія ситуації або ні. І далі, у індивіда одночасно може бути необмежена кількість фіксованих установок.

      Про прояви фіксованої установки судять по тих спотвореннях, які вона вносить  до процесу поведінки. Ці помилки  і спотворення говорять про те, що у ряді випадків фіксована установка  може придбати відносну самостійність і незалежність від завдання, поставленого перед суб'єктом. У цій відносній незалежності від завдання полягає фундаментальна особливість фіксованої установки, яка наклала відбиток на весь хід дослідження проблеми установки в експериментальній психології. Завдяки їй психологи дізналися про існування установки. Из-за її в розумах багатьох дослідників установка стійко асоціюється з чинником, що вносить спотворення в різні види діяльності[1,19].

      Ще  однією з головних проблем, що виникають при вивченні соціальних установок є проблема їх зміни. Буденні спостереження показують, що будь-яка з диспозицій, якими володіє конкретний суб'єкт, може змінюватися. Ступінь їх змінності і рухливості залежить, природно, від рівня тієї або іншої диспозиції: чим складніше соціальний об'єкт, по відношенню до якого існує в особи визначена диспозиція, тим більш стійкою вона є. Якщо прийняті аттітюди мають відносно низький (по порівнянню з ціннісними орієнтаціями, наприклад) рівень диспозицій, то стає ясно, що проблема їх зміни особливо актуальна. Якщо навіть соціальна психологія навчиться розпізнавати, в якому випадку особа демонструватиме розбіжність аттітюда і реальної поведінки, а в якому - ні, прогноз цієї реальної поведінки залежатиме ще і від того, зміниться або ні протягом того, що цікавить нас відрізок часу аттітюд на той або інший об'єкт. Якщо аттітюд змінюється, поведінка спрогнозованою бути не може до тих пір, поки не відоме направлення, в якому станеться зміна аттітюда. Вивчення чинників, що обумовлюють зміну соціальних установок, перетворюється на принципово важливу для соціальній психології завдання[14,15,23].

      Висунуто  багато різних моделей пояснення  процесу зміни соціальних установок. Ці пояснювальні моделі будуються відповідно до тих принципів, які застосовуються в тому або іншому дослідженні. Оскільки більшість досліджень аттітюдів здійснюються в руслі два основних теоретичних орієнтації - біхевіорістськой і когнітівістськой, остільки найбільше поширення і отримали пояснення, що спираються на принципи цих двох направлень.