Антропологічні погляди У. Джеймса

Відповідно до сприйняття людиною світу та зла у ньому, Джеймс виділяє два психічних  типа людей: 1) «народжені одного разу», або психічний тип оптиміста, котрому властива ілюзія абсолютної індивідуальної свободи та 2) «двічі народжені», або психічний тип песиміста, котрий позбувається ілюзії абсолютної індивідуальної свободи. Оптимізм, що носить патологічний характер відсутності суму роз’єднує людей, порушуючи інтерсуб’єктивність своїм торжествуючим егоїзмом, як це бачить Джеймс. Не дивлячись на зовнішню привабливість оптимізму, сам філософ вважає його бідним в духовному плані, свого роду «поетичною фікцією». «Народжена одного разу» людина, по суті, виявляється в інтерпретації Джеймса позбавленою проявів свободи волі, оскільки приймає світ без змін таким, яким він є, при тому, що в неї існує ілюзія повної індивідуальної свободи. Для такого типу людей найскладніші релігійні переживання є лише новим способом творення щастя, «чудесними внутрішніми стежинами до неземного блаженства». При такому зв’язку між релігією та щастям немає нічого дивного в тому, як зауважує Джеймс, що відчуття щастя, котре надається вірою, починає слугувати для людини доказом істинності самої віри. Джеймс підкреслює, що релігійна людина наповнює вірою все, що робить, і в найменшому починанні схильна бачити багатство можливостей.

Надзвичайно щаслива  людина, чим би не було викликане  її щастя, просто не здатна повірити в  існування зла. Багато з того, що ми називаємо злом, цілком зобов’язане своїм походженням нашому ставленню до речей. Часто зло може бути перетворене в добро лише тим, що в душі того, хто від нього страждає, стан страху заміниться станом мужності [5].

Цей, як його називає Джеймс, душевно-здоровий склад слугує основою того своєрідного різновиду релігії, для якого благо тутешнього життя є найважливішою ціллю прагнень розумної істоти. Така релігія спонукає людину ігнорувати усі проявлення зла у світі. В християнстві каяття в гріхах завжди було основним релігійним почуттям. Але для християн душевно-здорового складу це каяття зводилося лише до віддалення від гріха, без всіляких мук совісті за його скоєння. Католицьке таїнство сповіді і відпущення гріхів з одного боку нічим не відрізняється від крайніх проявів морального режиму, що витікає з релігії душевного здоров’я. Цим таїнством періодично зводяться і регулюються рахунки окремої людини зі злом, так, що після таїнства людина може почати чисту сторінку свого життя, вільну від старих боргів.

Проте, існують люди, котрі  не можуть так легко скинути з  себе тягар усвідомлення зла і по природі своїй приречені страждати від його існування; вони повинні пройти «друге народження» аби відчути щастя у всій його повноті. Це власники песимістичного психічного складу, що може проявлятися також з різною силою. Як стверджує Джеймс, існують люди для яких зло є  лише погане пристосування до середовища, неправильне співвідношення життя людини з оточенням. Таке зло можна усунути, принаймні в межах природних законів, оскільки шляхом змінення себе чи оточуючого, обидва начала можуть бути приведені в гармонійну відповідність. Але існують люди, яким зло здається чимось корінним і всезагальним і ніяка реорганізація оточуючого, ніяке поверхове змінення свого внутрішнього «Я» не можуть його усунути: подолати зло, на їх думку можна лише надприродним шляхом.

Таким чином, існують  два вкрай різні світорозуміння, що осягаються нашим досвідом. В релігії «народжених одного разу» світ розглядається, як прямолінійне та односкладне явище, котре легко виразити одним визначенням, «причому окремі його частини мають той смисл, котрий написаний на їх зовнішній поверхні; проста алгебраїчна сума позитивних та негативних елементів цього світу складає його істинну цінність». Щастя та релігійне вдоволення полягають в тому, щоб жити позитивними елементами світу. Навпаки ж, для релігії «двічі народжених», світ постає двоякою таємницею. Неможна досягти душевного спокою простим складанням позитивних і виключенням негативних сторін з життя. В такій релігії природні блага життя не лише недостатні та перехідні: в самій їх суті криється неправда. Всі вони знищуються смертю та іншими ворогами і не можуть викликати в нас тривалого преклоніння перед ними. «Скоріше вони відволікають нас від нашого істинного блага; зречення та розчарування в них – це перші наші кроки на шляху до істини. Існують два життя – життя в природі і життя в дусі, і ми повинні померти для першого, щоб стати причетними до другого» [5].

Проте, як зауважує Джеймс, в своїх крайніх проявах ці типи є лише абстракціями, а в реальному житті ми частіше всього зустрічаємо своєрідні і складні проміжні їх поєднання. Отже, майже в кожному з нас постійно відбувається внутрішня боротьба двох типів душевного складу. Проте яким чином досягає об’єднання роздвоєна душа? Джеймс розглядає деякі особливості процесу об’єднання роздвоєної душі. Він підкреслює, що цей процес може протікати повільно і може звестись до однієї миті; його причиною може бути зміна у сфері почуттів та волі, нові інтелектуальні погляди чи ті ж переживання, котрі ми віднесемо до містичного досвіду. Проте, якою б не була причина цього процесу, він завжди дає людині особливий душевний спокій, котрий буває найповнішим тоді, коли цей процес набуває релігійної форми. Релігійний досвід, на думку американського філософа, зовсім не передбачає віри в безкінечне, і не виключає віри в конечне. Єдине, що він встановлює – це можливість переживати єднання з чимось більш широким, ніж наша особистість і знаходить в цьому єднанні глибокий душевний спокій.

Цей процес американський  філософ пропонує називати релігійним наверненням. «Навернення, відродження, здобуття благодаті та віри, досягнення внутрішнього миру – все це вислови, що означають процес, яким роздвоєна душа, котра усвідомлює себе невартою і нещасною, приходить до внутрішнього об’єднання, до усвідомлення своєї праведності і до відчуття щастя: вона знаходить тверду опору в своїй вірі в реальність того, що їй відкрили її релігійні переживання. Таким є загальний сенс поняття «навернення» безвідносно до того, віримо ми чи ні, що для такого морального переродження необхідне безпосереднє втручання божественної сили» [5].

Проте, як підкреслює Джеймс, релігія – лише один зі шляхів, якими  людина прагне до щастя, і на якому його знаходить. «Релігія володіє чудесною владою найнестерпніші страждання людської душі перетворювати на найглибше і найміцніше щастя» [5]. Звернення до релігії все ж лише один з багатьох шляхів досягнення внутрішньої єдності; процес виправлення своїх внутрішніх недоліків і узгодження в собі внутрішніх протиріч є більш загальним процесом, що може розвиватися в душах різного складу і не обов’язково виливається в релігійну форму. «Друге народження», наприклад, може бути як переходом від релігійності до невір’я, так і переходом від оков моралі до повної моральної свободи.

У сфері емоційних  прагнень можливі великі коливання: вершина нашої свідомості може переміщуватися подібно до блукаючого вогню.  Але  фокус, або центр збудження, точка  зору, з якої походять прагнення, може на довгий час встановитися всередині певної системи ідей; таку внутрішню зміну, якщо вона набуває релігійного характеру, і в особливості, якщо вона настає раптово, у формі кризи, Джеймс називає наверненням. Вислів «людина пережила навернення» означає, що релігійні думки, котрі до того знаходилися на периферії  її свідомості, зайняли центральне місце, що релігійні прагнення утворили постійний центр її енергії. Існують люди, котрі безумовно не здатні ні за яких обставин пережити навернення. Подібна глухота душі до релігійної віри, на думку Джеймса, деколи буває викликана інтелектуальними причинами. Здатність до релігійних переживань у деяких людей буває деколи заглушена таким світоглядом, як наприклад, песимістичний чи матеріалістичний. У деяких людей ці перешкоди на шляху до віри настільки нездоланні, що ніщо не може їх зруйнувати. До кінця свого життя ці люди відвертаються від віри, їх духовна енергія ніколи не досягає релігійного центру, і останній назавжди залишається в бездіяльності.

Як вже зазначалося  вище, в певні моменти містичних переживань людина відмовляється від власної волі і передає себе під владу деякої вищої сили. Що ж стосується явища навернення, то Джеймс, виходячи з описів людей, що його пережили наголошує на тому, що відмова від власної волі є необхідною в останні моменти навернення. Він говорить, що «в душі людини, котра стоїть на порозі навернення живуть два почуття: з однієї сторони – відчуття своєї недосконалості, «гріха», від якого вона хоче звільнитися; з іншої – прагнення наблизитися до того ідеалу, який панує над нею.

Проте у свідомості багатьох людей почуття своєї недосконалості набагато яскравіше, ніж уявлення про позитивний ідеал. В більшості випадків «почуття гріха» поглинає майже всю увагу людини, так що навернення являється скоріше процесом боротьби проти гріха, ніж прагненням до праведності. Коли людина свідомо спрямовує свій розум і свою волю на досягнення ідеалу, останній все ж недостатньо ясно вимальовується в її уяві. Сили, дозріваючі в людині чисто органічно і без участі її свідомості, прагнуть в цей час до своїх особливих цілей, і свідомі прагнення людини йдуть порізно зі своїми підсвідомими союзницями, працюючими для справи її духовного відродження. І перебудова душі, до якої прагнуть ці приховані глибокі сили, зовсім несхожі на ті цілі, які людина свідомо ставить собі. Вольові зусилля в даному випадку слугують лише перешкодою для діяльності підсвідомих сил [5]. Джеймс впевнений в тому, що релігійна віра відіграє вирішальну роль у вивільненні людських сил, спрямованих на досягнення моральних цілей.

На думку Джеймса, напруженням  волі людина лише міцніше прив’язує  себе до свого недосконалого «Я». Словом, коли новий центр духовної енергії вже народився в нашому підсвідомому житті, то він повинен  розвиватися без свідомої участі в цьому нашої сторони. Можна сказати, що внутрішній розвиток християнства полягав майже виключно в тому, що він приписував все більшу і більшу вагомість цьому наданню власного Я на волю таємничих сил. Цінність і вагомість переживання навернення створюється тим, що воно в короткий проміжок часу виявляє перед людиною вищу грань її духовних сил, і ця цінність не зменшується від наступаючого за наверненням спаду, хоча тривалість знов набутого стану збільшує цінність. Істинний доказ того, що душа людини пройшла через «друге народження», може полягати лише в тому, що людина постійна готова служити божій справі, готова все стерпіти заради нього і цілком звільнилася від любові до свого тілесного буття. Дозрівши плоди релігійного стану представляють собою те, що називають святістю. Святою людиною, на думку Джеймса, можна назвати ту, яка в своїй діяльності керується релігійним почуттям .

На думку американського філософа, існує відомий, спільний для  всіх релігій тип святого, що відлився в певні форми і відмінні ознаки якого можуть бути легко визначені. Джеймс виділяє, по-перше, відчуття більш широкого життя, ніж сповнене мілких інтересів, себелюбне життя земних істот, і переконання в існуванні  верховної сили, досягнуте не лише зусиллями розуму, але й шляхом безпосереднього почуття. Для християнських святих уособленням цієї сили завжди є бог, проте і відсторонені моральні ідеали, утопічні мрії патріотів і суспільних діячів, також можуть бути нашими володарями. Другою ознакою є почуття інтимного зв’язку між верховною силою та нашим життям і добровільне підкорення цій силі. По-третє, це безмежне піднесення і відчуття свободи, що відповідає зникненню меж особистого життя. Четвертою ознакою є зміщення центру емоційного життя в напрямку до почуттів, сповнених любові і гармонії, переймання інтересами інших осіб.

Внаслідок такого осмислення релігія набуває людинотворчих характеристик у відповідних релігійних станах, процесах. Релігійне навернення, пов’язуючись із екзистенційною кризою, долається  в неймовірних випробуваннях: чим нестерпніші душевні муки, тим глибинніше перетворення людини. У цьому відношенні святість – не лише душевний стан людини, у якому домінує релігійне почуття, але й спосіб співбуття, співтворчості, внаслідок якого відроджується не тільки носій святості, але й інші, причетні до нього, отже, загалом, оновлюється життя [19].

Усі ці явища, за Джеймсом, допускають роздвоєння особистості  і внутрішню боротьбу; обіймають собою зміщення центру духовної енергії та повалення нижчого «я». З цих умов внутрішнього життя витікають такі душевні стани як аскетизм, сила душі, чистота душі та милосердя. Як підкреслює Джеймс, людина, що зреклася приватного життя може дійти до такого ступеню ентузіазму, що стане омертвляти свою плоть. Стан святості змушує духовну сутність життя піти далеко в глиб нашого «я» і не дає їй заплямуватися зіткненням з зовнішнім світом. У людей відомого душевного складу ця потреба в чистоті духу доходить до аскетизму, і всі слабкості плоті тоді переслідуються тоді з невблаганною строгістю. Що ж до останнього стану, то за словами Джеймса, милосердя і братерська любов є плодами святості і завжди вважалися теологією основними чеснотами. Братерська любов є логічним наслідком впевненості в дружній присутності бога в нашому житті: думка про те, що всі люди браття, витікає з нашого уявлення про бога як про отця всіх людей [5].

Підсумовуючи з усією  можливою повнотою істотні риси релігійного  життя Джеймс висуває наступні формулювання її вірувань: по-перше, видимий світ являється лише частиною іншого, духовного світу, в якому він черпає свій головний смисл; по-друге, істинною ціллю нашого життя є гармонія з цим вищим світом; по-третє, молитва чи внутрішнє спілкування з духом цього світу – бог це чи закон – є процес, що реально протікає, в якому проявляється духовна енергія, і який породжує відомі психічні і навіть матеріальні наслідки в феноменальному світі. Крім того, релігія містить в собі певні психологічні риси, наприклад, релігія надає життю нову принадність та породжує впевненість у спасінні. Коли людина володіє релігійним досвідом, її духовні сили зростають, нове життя відкривається перед нею, і досвід цей здається їй межею, де поєднуються сили двох різних світів. Останні границі нашої сутності, на думку Джеймса, перебувають в зовсім іншій області буття, ніж почуттєвий і досяжний світ.

Цю область можна  назвати містичною чи надприродною. В своїй більшості наші духовні прагнення зароджуються саме в цій області. Тому слід визнати, наголошує Джеймс, що ми належимо до цієї області в набагато більшому ступені, ніж до видимого світу. Наше свідоме «я», за його словами, є лише продовженням біль широко за об’ємом «я», котре є лише більш широким та більш богоподібним вираженням нашого буденного «я». Проте цей невидимий світ не  лише ідеальний, він також має вплив на видимий світ і впливає на нього. Спілкування з цим невидимим світом є реальний процес з реальними результатами. Тому, немає достатніх філософських підстав для того, аби остаточно відкинути можливість реальності невидимого чи містичного світу.

Містичні переживання, за Джеймсом, є деякого роду проявом вторгнення сублімінального в область свідомого життя. За його словами, враження від цих явищ є такого роду, що деяка ідеальна сила, котра з одного боку є частиною «я» індивіда, а з іншої «не-я», проявляється в них, збуджує центр нашої духовної енергії і породжує те душевне відновлення, котре недосяжне ніяким іншим шляхом. Отже Джеймс схиляється до думки, що в процесі містичного досвіду деяка вища сила має безпосередній вплив та той природний світ, до якого належить увесь наш інший досвід.

Джеймс має цілком прагматичну точку зору на релігію, тому для нього важливим є саме результат того впливу, що релігія, а зокрема містичні переживання мають на досвід життя конкретної людини. А отже, перш за все найважливіший інтерес питання про існування бога полягає в приватних наслідках його існування, що неодмінно стосуються людини. Як висловлювався сам американський філософ: «Мені здається цілком неймовірним припущення, що існування бога не вносить ніяких конкретних особистих змін в наш досвід» [5].