Антропологічні погляди У. Джеймса

Поняття бога, як ми бачимо зовсім не є для Джеймса початком координат, на якому він зміг би створити картину світоустрою. Для нього взагалі жодне поняття не може бути відправним пунктом, оскільки все, від чого може відштовхуватися свідомість, що пізнає – це досвід і лише досвід. Отже як окремий індивід, так і людство на кожному етапі свого розвитку створювало собі божество, котре найкраще б відповідало його інтересам. Джеймс вважає, що людині не вигідно відмовлятися від поняття бога, оскільки така відмова потребує радикального перегляду всього світогляду, усіх способів побудови картини світу. Більш того, на думку американського філософа, така відмова є неможливою, оскільки людина як особистість є перш за все результатом тисячолітнього розвитку культури, зректися якого без повного розпаду особистості неможливо.

Коли в нашому визначенні релігії  ми говоримо про спілкування особистості з тим, що вона називає божеством, то слово «божество» ми повинні розуміти широко, не обмежуючи його неодмінно конкретним образом. Джеймс не висуває жодних аргументів за чи проти існування бога, а лише намагається дати відповідь на питання: якби бог існував, то яким би він був? Американський філософ вважає, що ми не повинні називати богом будь-який об’єкт нашої поваги лише тому, що однією з властивостей божества – вселяти нам повагу. Богу повинні бути властиві, крім того, інші, характерні і при тому внутрішні риси. Преш за все, на думку Джеймса, бога необхідно розуміти як основну силу у всесвіті, а по-друге, його необхідно уявляти у формі духовної особистості. Філософ пропонує визначити бога як силу, що лежить зовні нас, визнає нас і є дійсно справедливою [3, c. 81].

На думку американського філософа, ми можемо пізнати природу бога лише пізнавши його творіння та наша вирішальна думка про нього може бути встановлено лише тоді, коли всі істини прийдуть в гармонійне відношення одна з одною. Джеймс звертається до питання доцільності в природі, як одного з тих, що свідчать на користь існування благої вищої сили. З цієї точки зору, ми помічаємо, що багато фактів мають такий вигляд, точно вони були свідомо призначені один для одного (як то пристосованість дзьобу і язика дятла до видобування личинок  з кори дерев, або наприклад, будова нашого ока пристосована до поширення світла, так що його промені збираються у чіткий малюнок). Наші предки, зауважує Джеймс, з надзвичайною єдністю відчували силу даного аргументу. Традиційно вважається, що подібне взаємне пристосування речей, різних за своїм походженням, доводить наявність цілі, промислу; і промислитель завжди розглядався як божество, що любить людей, але не з тих пір, коли взяла гору теорія Дарвіна [6, c. 57].

Дарвін також звернув увагу  на численні пристосування, котрі, якщо розглядати їх під кутом доцільності, свідчать скоріше про злого, ніж  благого, промислителя. Отже, це залежить від точки зору. Для личинки, що живе під корою дерева, відмінна пристосованість організму дятла витягати її, мабуть, повинна була б послужити доказом існування промислителя-диявола.

Проте, зауважує Джеймс, «в наш час  теологи настільки змінили свої методи мислення, що вони вже приймають факти, вказані Дарвіном, проте все-таки тлумачать їх в сенсі божественного промислу» [6, c. 58]. Питання зазвичай ставилося у вигляді дилеми між теологічним і механічним поясненням природи: або – або, або промисел, або механізм. Теологам залишалося лише подібним чином розширити плани бога. Можна сказати, що ціль бога не просто створити людей і врятувати їх, а зробити так, щоб це здійснилося лише за допомогою дії колосального механізму природи. Без дивних законів природи і її протидіючих сил, вважає Джеймс, створення людини і вдосконалення її було б надзвичайно пустою і простою справою для бога, щоб він міг поставити її собі за ціль. Проте, зауважує Джеймс, з такої точки зору плани промислителя зробилися настільки обширними, що ми ледь можемо осягнути лик світового духу, плани якого повною мірою розкриваються в тій дивній суміші добра і зла, яку ми знаходимо в конкретних фактах нашого дійсного світу. Тому, вважає американський мислитель, питання про існування доцільності в світі є пустим, а поняття «промислу» в якості раціоналістичного принципу, що знаходиться над речами або за ними, не має ніякої цінності, і лише звернення до фактів дійсності може дати нам хоча б приблизно правильні відповіді.

Автора «Прагматизму» вдовольняє лише релігійно зафарбований ідеалізм, головним чином тому, що він відповідає приписуваному Джеймсом людині бажанню бачити у всесвіті деяке розумне моральне начало, дещо  споріднене з нею самою як духовною істотою.  Філософ розуміє, що наука не дає підстав для подібного погляду на світ. Але ця обставина свідчить не за, а проти науки. Джеймс  вважає, що якщо розум не задовольняє наші інтимні спонукання і вимоги, то ми можемо відмовитися від його послуг і звернутися до волі. Він висуває свій принцип «волі до віри», котрий визнає право людини на ірраціональну віру.

Спираючись на своє дослідження  психології, а також, вслід за своїм батьком, схиляючись до релігії особистого бога, американський мислитель показує, що найбільш сильні мотиви істинної віри – суб’єктивні. Укоріненість віри в підсвідомості, те, що вона існує паралельно або навіть незалежно від догматів офіційної релігії і моралі, ніяким чином не знецінює релігійних переживань. Розум – це стихія загального. Люди користуються однією й тією ж логікою, вивчають одні й ті ж теорії. Джерело ж індивідуалізації, а стало бути, й творчості, свободи волі, самоствердження – ірраціональна частина психіки [15, c. 396].

   Джеймс заявляє, що ми  маємо право вірити на свій  власний ризик в будь-яку гіпотезу, яка достатньо жива, аби вплинути  на нашу волю. Джеймс пропонує  називати гіпотезою все те, що  може бути для нас предметом  віри. Ми можемо робити вибір на користь тієї чи іншої гіпотези. Вирішальне значення належить не тому, з чого виходить гіпотеза, але тому, до чого вона приводить. Для емпірика неважливе джерело будь-якої даної гіпотези: все одно, прийшов він до неї правильним чи неправильним шляхом, може бути, вона підказана йому почуттями чи викликана випадком: в його очах гіпотеза істинна, коли загальна тенденція його мислення продовжує її підтверджувати [3, c. 18]. Якщо релігійні гіпотези, що стосуються всесвіту, взагалі припустимі, то активна віра в них окремих осіб, котра вільно проявляється в житті, виявляється найкращим способом перевірити їх на досвіді і єдиним засобом довести їх істинність чи помилковість [5].

Ідея плюралізму гіпотез  і думок у філософії Джеймса  пов’язана з плюралістичною онтологією. На його погляд, майже неможливо вказати елементи дійсності, цілком вільні від впливу суб’єктивних особливостей сприйняття, смаків і переваг людини. Джеймс вважає, що справжню основу істини завжди складає наша імпульсивна віра, а наша виражена словами філософія – це лише ряд формул, в які віра убирається. На думку філософа, залежно від нашої віри навіть сам бог, можливо, стає більш живим і реальним. Безпосереднє, інтуїтивне переконання таїться в глибині нашого духу, а логічні аргументи являються лише його поверховим виявленням. Інстинкт наказує і веде, розум – покірно слідує за ним [5]. Якщо яке-небудь вірування дає людині щастя, вона майже неминуче приймає його. Це вірування повинно бути істинним; отже, воно істинне, - ось одне із звичайних, правильних чи неправильних, «безпосередніх висновків» релігійної логіки посередніх людей. Вільне суперництво різних вірувань і відкрите  застосування їх в житті – ось найбільш сприятливі умови, за яких можуть взяти гору найстійкіші з цих вірувань. На думку Джеймса, релігійне шумування завжди є симптомом інтелектуальної бадьорості суспільства; наші вірування можуть бути шкідливими лише тоді, коли вони забувають про те, що вони – гіпотези, і висувають претензії на раціональність і авторитетність.

Отже, за Джеймсом, віра –  це впевненість в тому, що з теоретичної  точки зору ще може викликати сумніви; а оскільки мірилом віри виступає готовність діяти, то можна сказати, що віра – це готовність діяти заради цілі, вдале досягнення якої не гарантоване нам заздалегідь [3, c. 62]. Оцінювати цей принцип необхідно враховуючи ту обставину, що для Джеймса будь-яка віра має активний характер. вона не лише вдовольняє певну психологічну емоційну потребу, але, як і у Пірса, виражає готовність діяти тим чи іншим способом, тобто має пряме практичне значення. Тому і важливість власне релігійної віри, за Джеймсом, полягає в тому, що наявність чи відсутність її у людини визначають всю лінію її поведінки у житті. «Оскільки, - заявляє Джеймс, - віра вимірюється дією, той, хто забороняє нам вірити в істинність релігії, необхідно забороняє нам і діяти так, як ми діяли б, якби вірили в її істинність. Весь захист релігійної віри обертається навколо дії» [14]. З точки зору Джеймса, навіть не настільки важливо, чи існує насправді бог чи ні. Важливо, щоб люди вірили в його існування, оскільки саме ця віра справляє благодійний вплив на їх життєве самопочуття і моральну поведінку.

Джеймс зауважує, що Кант запропонував цікаву доктрину, що відноситься до таких предметів віри, як бог, ціль творення, душа, її свобода і загробне життя. Згідно його теорії їх не можна вважати предметами знання. Для того, аби наші уявлення дали нам дійсне знання, вони неодмінно повинні мати чуттєвий зміст. Такі слова, як «душа», «бог», «безсмертя», не містять в собі ніякого наскільки-небудь чіткого чуттєвого змісту, звідки витікає, що з точки зору теоретичного пізнання ці слова позбавлені всілякого значення. І в той же час, як не дивно, в практичному відношенні вони мають цілком певний сенс. Ми можемо чинити так, якби бог існував; можемо відчувати так, якби насправді були вільними; розглядати природу так, якби вона була цілком доцільна; можемо думати про наше майбутнє так, якби ми були безсмертні. І ми бачимо, що ці ідеї можуть дійсно змінити все наше моральне життя. Таким чином, з практичної точки зору, тобто з точки зору нашого діяння – наша віра в існування непізнаваних об’єктів є повним еквівалентом нашого пізнання. Предмет нашої віри деколи набуває для нас такої реальності, що під його впливом змінюється все наше життя, не дивлячись на те, що сам предмет, його певні риси ухиляються від нашого пізнання.

Саме віра виступає у  Джеймса своєрідним «цементом» суспільства. На його думку будь-який соціальний організм, будь він великим чи маленьким, зберігає свою організацію тому, що кожен член виконує свій обов’язок з надією на те, що інші члени будуть робити те ж саме. Кожного разу, як будь-який бажаний результат досягається шляхом співробітництва  багатьох окремих осіб, він являється простим наслідком їх попередньої віри один в одного [3, c. 23].

Все психологічне і філософське  вчення Джеймса будується на уявленні про людину, як практично діючу  істоту. Проте, необхідно зауважити, що дії людини ґрунтуються не на знанні, а на вірі. В «Бесідах з вчителями про психологію» Джеймс говорить: «Пам’ятайте той факт, що людина – чим би ще вона не була – преш за все практична істота і що її дух даний їй в якості засобу для пристосування до життя в цьому світі» [14]. Поняття дії як керівний принцип всієї філософії Джеймса нерозривно  пов’язане з його запереченням детермінізму і вірою в свободу волі. Джеймс розуміє, що ніякого переконливого обґрунтування її наявності у людини немає і бути не може. Однак він заявляє, що якщо воля дійсно вільна, то переконання в її свободі не може нав’язуватися людині з необхідністю, воно також повинно прийматися вільно. «Одним словом, якщо ми вільні, першим проявом нашої свободи повинно бути внутрішнє визнання того, що ми вільні» [15].

Для Джеймса не принципово, чи існує абсолютна свобода волі людини, проте принципово, що існує свобода вибору людиною із плюралізму можливостей вибудовування того чи іншого способу життя. Визнання свободи волі відкриває Джеймсу можливість побудувати своєрідну плюралістичну метафізику, основним принципом якої являється поняття про вільну індивідуальну дію. Він наполегливо підкреслює думку про активне формування нашого світу із «початкового хаосу відчуттів». Згідно Джеймсу, відчуття приходять до нас невідомо звідки і їх початковий хаос являється даним матеріалом, з якого ми своїми свідомими вольовими зусиллями виділяємо форми і об’єкти того світу, в якому ми живемо, подібно до того як скульптор висікає статую, відокремлюючи окремі частки непотрібного йому матеріалу.

Результатом такої вільної  діяльності людини є поява новизни у світі. Вона з’являється саме тому, що хтось був зацікавлений в її появі. Проте це така новизна, котра незакономірна і непередбачувана, бо випадковість є фундаментальною рисою плюралістичного всесвіту. Саме цю непередбачуваність сам Джеймс вважав недоліком плюралізму. З точки зору прагматизму формування дійсності продовжується безперервно і залишає певні можливості для творчої діяльності людини. Переконання, ідеї і принципи набувають вагомості у якості фактора, що визначає характер дій людини. Різні ідеї є причиною розвитку досвіду по різним шляхам, а множинність ідей і думок робить можливим плюралізм напрямів в розвитку досвіду. Отже, найважливішою особистою проблемою людини для Джеймса виступає проблема дії, спрямованої на виживання та пристосування до середовища в самому широкому смислі слова, що реалізується в процесі постійного висунення особистих цілей і пошуку засобів їх досягнення та втілення.

Але не тільки характер і  зміст наявної дійсності залежать від нас і являються результатом вольової активності суб’єкта, але й майбутнє світу також визначається нами. Не дивлячись на те, що Джеймс вірив, що дії людини можуть зменшити рівень страждань і помірно покращити якість життя, він не був мрійливим утопістом. Він шукав оптимальні образи майбутнього, але не наполягав на тому, що ми коли-небудь досягнемо ідеального стану або назавжди позбавимо життя людини від його невизначеності, страждань чи зла [27, c. 32].

Ідея «волі до віри»  передбачає активність людини і свободу  її волі не лише в абстрактному смислі, але преш за все в практичному: якщо всесвіт «плюралістичний» і жодна теорія не може передбачити, що нас чекає за горизонтом осяжного майбутнього, оскільки те, що там буде, залежить від того, що є зараз, то людина в такому випадку виступає як світоутворююча сила, бо майбутнє залежить і від неї також. Тоді, не так важливо, що окрема людина в більшості випадків може вплинути на перебіг подій лише в дуже незначному ступені, важливим є те, що вона може впливати. Як підтвердження цієї ідеї можна привести наступні слова Джеймса: «Не бійтесь життя, вірте, що життя заслуговує того, щоб жити, і завдяки вашій вірі це дійсно буде так» [3, c. 36].

Отже, людина в такому філософському контексті набуває  статусу особливого самостійного активного центру в «плюралістичному всесвіті»; і таким чином, в його плюралістичному всесвіті стільки ж центрів самоорганізації, скільки самоусвідомлюючих воль. Окрім того, принцип «волі до віри» дозволяє людині здійснювати вибір, спираючись на емпіричні та емоційні основи, коли не спрацьовує раціоналістичний метод. Отже, прагматизм як метод проголошує примат емпіризму над раціоналізмом. Оскільки,  прагматизм спрямований на досвід, факти, дію, то в його рамках істина визначається та потребує постійного підтвердження на практиці, і перш за все ототожнюється з успішністю чи користю.