Антропологічні погляди У. Джеймса

Відповідно метафізика Джеймса основується на ідеї плюралістичної багатомірності дійсності. Філософ характеризує плюралістичний всесвіт як єдність змішаних, нанизаних одна на одну частин безперервного потоку життя. Загальною ж рисою моністичних концепцій є заперечення всіляких відмінностей і опозицій в єдиній основі світу. Зокрема, так відмінності в цінності речей і вчинків, що спостерігаються в досвіді і істотні з практичної точки зору, не знаходять відображення в моністичній онтології, в силу чого здаються нереальними. Серед найважливіших опозицій такого роду філософ називає протилежність добра і зла [21].

Тому, як ще одну превагу на користь  своєї плюралістичної теорії Джеймс також пропонує свою спробу вирішення  проблеми виправдання існування зла у світі. При моністичному і пантеїстичному світогляді зло, як і все інше у світі, має свою основу у бога; проблема полягає в питанні, як це можливо, якщо бог є абсолютно добрим.

Передчасним було б стверджувати, що взагалі немає ніякого спекулятивного виходу з цього важкого становища; але повноправно можна сказати, що ясного і зручного виходу все ж нема, і що ми знайдемо зрозумілий вихід з цього парадоксу тільки тоді, коли повністю відмовимося від моністичного світорозуміння і припустимо, що світ споконвічно існує не як абсолютна єдність, але як агрегат чи з’єднання вищих і нижчих речей і принципів. Тоді не буде невідворотної необхідності визнавати зло істотним елементом світобудови; і для нас таким чином відкривається надія на те, що зло коли-небудь буде вигнане із всесвіту [5].

Виходячи з нашої точки зору на укоріненість зла у світі, ми приймаємо  оптимістичний чи песимістичний  світогляд. Зачатки песимізму лежать, вважає Джеймс, в корні всілякої чисто позитивної, агностичної чи натуралістичної філософії.  Також філософ називає песимізм релігійною хворобою; в тій формі, «до якої ви найбільш схильні, він є лише релігійним запитом, на який немає нормальної релігійної відповіді» [3, c. 33].

 На чию ж сторону повинен  пристати прагматизм? У. Джеймс  пропонує інший варіант. Між оптимізмом та песимізмом знаходиться третій світогляд, що має назву меліоризм. Меліоризм не вважає спасіння світу ні неминучим, ні неможливим. Він розглядає його як можливість, що стає більш ймовірною, по мірі того як примножуються реальні умови спасіння. Вірячи в те, що світ може змінитися на краще, ми не впадаємо у відчай, а діємо. І він стає кращим. Очевидно, що прагматизм схиляється на сторону меліоризму. За словами американського філософа, прагматизм навіть можна назвати релігійним, якщо ви лише припустите, що релігія може бути плюралістичною і меліористичною. У Джеймса плюралізм нерозривно пов’язаний зі всесвітом, що покращується. Відповідно, американський філософ бачить людину як творче начало; плюралізм дає нам надію на подолання зла, а меліоризм відкриває перед нами реальні можливості покращення світу; і тепер все залежить від людини, головним завданням якої є діяти відповідно до цих установок. А це означає, що людина не просто активна по відношенню до світу, а саме вона є його істинним творцем.

Філософ переконаний, що послідовний монізм веде до фаталізму, заперечення свободи волі і неможливості моральних оцінок. «Моральні міркування, - пише Джеймс, - можуть привести нас до постулату незвідності один з одним окремих фактів світу» [6, c. 55]. Таким чином, найважливіший аргумент філософа на користь плюралізму ґрунтується на моральних міркуваннях. Цей же висновок підтверджує англійський дослідник прагматизму А. Дж. Айер: «Для Джеймса характерним є те, що в значній мірі корні його протесу проти гегельянства (як відомо Джеймс палко критикував деякі положення цього вчення) мали емоційну і моральну природу. Емоційно атмосфера гегельянства здавалася йому задушливою…В моральному відношенні він знаходив обурливою гегельянську теорію про те, що страждання і зло нереальні, чи в будь-якому випадку недостатньо реальні, щоб про них турбуватися» [26]. З точки зору Джеймса, плюралістичний світогляд більше відповідає моральній і драматичній насиченості життя. Плюралістична трактовка реальності дозволяє приймати до уваги численні суттєві з практичної точки зору факти і опозиції.

Філософію часто визначали як дослідження  єдності світу. Але як же обстоїть справа з різномаїттям у речах? Джеймс пропонує звернути увагу на потреби нашого розуму, і ми побачимо, що потреба в єдності є лише однією з багатьох. Ціль прагнень нашого розуму – це не єдність, не різноманіття, взяті окремо, а цільність. В силу раціоналістичної традиції ми звикли сприймати світ як єдине, інакше як би він міг взагалі бути світом? Єдність речей завжди розглядалась як дещо, так би мовити, більш добре, більш прекрасне, ніж їх різноманітність. Джеймс зауважує, що зазвичай емпірики такі ж вперті моністи, як і раціоналісти. Різниця лиш в тому, що емпіриків єдність не осліплює для інших речей, не вбиває в них допитливості і інтересу до конкретних фактів.

Як ми бачимо, люди схильні до створення  раціоналістичної картини світу. Проте всі спроби вичерпним чином визначити і сформулювати смисл буття чи запропонувати загальну схему дійсності Джеймс розцінював як невдалі, передчасні узагальнення. На його думку, жодна концепція не бере до уваги усіх аспектів реальності. Характерні для моністичної філософії спроби виявити в різноманітному і незакінченому досвіді, в природі чи історії єдину логіку, гармонію чи ціль не приводять до успіху: «Філософ вимагає або все або нічого. Якщо світ не може бути раціональним так, як я це розумію, тобто в смислі безумовного підкорення мені, я відмовляюся визнавати його раціональним взагалі. Він – втілене безладдя, хаос…» [3, c. 172].

З іншої сторони, чим більше приймаються до уваги факти, тим менш корисними для практичних цілей здаються відсторонені схеми і концепції: «За допомогою абсолютного ви не можете спуститися в світ конкретної дійсності. Виходячи зі свого поняття про його природу, ви не зумієте зробити жодного наскільки-небудь значного і важливого для вашого життя конкретного висновку» [6, c. 83] Хоча прагматизм відвертається від абстракцій, це не слід розуміти так, ніби він їх ігнорує. Прагматизм наголошує на їх значній службовій ролі, підкреслюючи в той же час, що ми не в змозі жити в чистому світі абстракцій. Згідно влучного порівняння Джеймса, «ми ніби риби, проводимо життя у світі почуттєвого досвіду. Потребуючи кисню абстракцій, ми час від часу піднімаємося з водної стихії, щоб зачерпнути декілька ковтків повітря, проте жити довго в повітряній стихії ми не можемо» [25, c. 246]. Абстракції нам необхідні як інструменти, знаряддя, вони нам слугують для того, щоб за їх допомогою зануритися в потік досвіду і краще орієнтуватися у світі фактичної дійсності.

В якості альтернативи монізму  У. Джеймс висуває гіпотезу відносної  систематичної єдності світу. Філософ підкреслює, що між окремими типами речей існують незліченні типи зв’язків, і якщо взяти різноманіття, утворюване одним яким-небудь із цих типів, то ми отримаємо деяку систему, що об’єднує між собою всі ці речі.

Проте якою ж є практична цінність єдності світу для нас? Перш за все, світ єдиний, як єдиний об’єкт дискурсивного мислення і мовлення. Якби різноманіття світу було настільки великим, що не допускало б рішучого поєднання його частин, то наш розум ніяк не міг би мислити його як ціле. Але насправді ми думаємо, що осягаємо світ в цілому за допомогою відсторонених термінів «світ» чи «всесвіт» [6, c. 68]. Навіть якщо ми припустимо єдність речей у цьому сенсі, ми так само можемо на всю сукупність речей просто «наклеїти» моністичний ярлик «Всесвіт»,  проте яка з цього користь? Адже залишається ще під питанням, чи становлять собою речі єдність в якому-небудь іншому, більш цінному для нас, сенсі? Наприклад, чи являють вони собою деяку безперервність? Іншими словами, чи пов’язані між собою частини світу? Простір і час є носіями безперервності, і завдяки їм частини світу зв’язані між собою. Практичне значення для нас цих форм з’єднання незмірне. На них заснована вся рухома сторона нашого життя.

Але в речах існує  ще багато інших форм практичної безперервності. Зусилля людства спрямовані на те, щоб день у день все більше об’єднувати світ згідно певним систематичним шляхам. З цієї систематичної точки зору прагматична цінність єдності світу полягає в тому, що всі ці певні мережі зв’язків фактично і практично існують.

Радикальний емпіризм однаково прихильний до єдності і роз’єднаності. Він не знаходить підстав для  того, щоб що-небудь з них вважати  ілюзією. Кожному з них він відводить сферу, в якій вони могли б слугувати пояснювальними принципами. Єдність  і множинність в цьому випадку абсолютно рівноправні. Так само можна сказати про простір, що він відокремлює речі одну від одної, як і те, що він їх об’єднує; але деколи нам особливо важлива одна з цих функцій, інколи – інша.

Центральне місце в концепції радикального емпіризму займає поняття чистого досвіду. Чистий досвід визначається як недиференційований потік відчуттів і протиставляється досвіду усвідомленому, структурованому під впливом розуму. У Джеймса «досвід» втрачає значення нижчого ступеню пізнання, прийняте в раціоналістичній філософії, і стає синонімом «життя», всього, що людина переживає, таким чином включає в себе і релігійну віру, перетворюючи всю філософію на вчення про людину, у вчення, наріжний камінь якого – ідея, що стверджує могутність її волі. Сам термін «раціональність» припиняє іменувати привілейовану область психічного та інтерпретується повсякденно – як економія, ефективність мислення чи дії [15, c. 397].

 Джеймс умовно зображує  чистий досвід в якості єдиної  світової субстанції або універсальної «речовини», що об’єднує суб’єкт і об’єкт, речі і думки про них, об’єкти і відношення. Проте, він вважає, що неможливо судити про те, чи представляє собою досвід в цілому універсальну єдність, оскільки він є незавершеним і постійно розширюється за рахунок нових фрагментів, що доповнюють існуючу картину світу. Радикальний емпіризм Джеймс характеризує як «мозаїчну», плюралістичну філософію. Елементи зображеної філософом картини досвіду нагадують частки мозаїки, позбавлені спільної основи і з’єднані один з одним за рахунок безперервних переходів. Досвід в цілому має невизначені, рухомі межі і постійно розширюється завдяки приєднанню нових фрагментів. Безліч сполучень і з’єднань фрагментів досвіду, наприклад, відношення місця і часу, мають зовнішній і випадковий характер, що не залежить від внутрішньої природи речей. 

На думку Джеймса, недоліком  попередньої емпіричної картини  світу була відсутність зв’язків між частинами, тому в своїх роботах  він звертає особливу увагу на відношення, котрі також вважає компонентами досвіду. Відношення включають в себе як поєднання, так і роз’єднання предметів. З усіх відношень з’єднання найбільш цікавими філософ називає перехід від одного фрагменту досвіду до іншого в рамках однієї індивідуальної свідомості. На думку Джеймса, ці відношення дозволяють безпосередньо пізнавати безперервність досвіду. Безперервність являється важливою характеристикою досвіду і означає, по-перше, відсутність переживання розриву і, по-друге, певне почуття послідовності. «Я дотримуюсь, писав Джеймс, - того незаперечного уявлення, що кожний момент досвіду в результаті переходу завжди наповнює собою інший, наступний і всі переходи, сполучні і роз’єднуючи, продовжують плетіння спільної тканини» [4, c. 392]. Джеймс наголошує на тому, що одним з найгостріших інтелектуальних бажань людини є бажання послідовності. Іншими словами картина світу повинна бути зв’язною, в ній не повинно бути елементів, що прямо суперечать один одному. Як наслідок, можна припустити, що прагматизм , як метод націлений не на пізнання дійсності як такої, а скоріше на «наведення мостів» між окремими фактами, речами, особистостями, між індивідом і суспільством, і врешті решт між окремими суспільствами.

У. Джеймс підкреслював, що хоча прагматизм безумовно повинен пристати на сторону плюралізму, проте він не підтримував крайніх його проявів. На думку філософа прагматизм повинен однаково відкинути як абсолютний монізм так і абсолютний плюралізм. Світ єдиний рівно настільки, наскільки його частини з’єднані між собою якою-небудь певною формою зв’язку.

Прагматизм не має апріорних  упереджень щодо релігії. Якщо виявиться, що релігійні ідеї мають цінність для реального життя, то, з точки  зору прагматизму, вони будуть істинними в міру своєї придатності для цього. Рішучим критерієм цінності вірування є не його походження, а вся сума його результатів. Що ж стосується питання про те, чи можна їм присвоювати більшу міру істинності, то його рішення буде цілком залежати від їх співвідношення з іншими істинами. Згідно принципів прагматизму, гіпотеза про бога істинна, якщо вона слугує задовільно в самому широкому смислі слова. Але якими б не були інші труднощі цієї гіпотези, досвід показує, що вона дійсно слугує нам, і задача полягає лише в перетворенні її, так, щоб її можна було гармонійно поєднувати з усіма іншими робочими істинами. Таким чином, для Джеймса не принципово чи існує насправді деякий абсолют, важливо аби людина вірила в його існування, оскільки така віра має цілющій вплив на її життя.

Джеймс вважає, що прагматична точка зору на релігію глибша за інші. Вона ніби огортає релігію в плоть і душу, робить її ясною і зрозумілою, як повинна бути зрозумілою кожна реальна річ; робить з неї настільки ж конкретне й визначене царство фактів, як взагалі все, що входить до прагматичного світогляду.

Центром, навколо якого обертається  релігійне життя, являється турбота  людини про свою особисту участь. За словами Джеймса, релігія є одним  з найбільших розділів історії людського егоїзму. Боги, яким поклоняються культурні люди, як і боги дикунів, однаково  прихильно вислуховують звернені до них особисті заклики й благання. Релігійна думка завжди отримує своє вираження в термінах особистого життя. Джеймс зауважує, що вісь реальності проходить виключно через егоїстичні центри, котрі нанизані на неї як чотки. Описувати світ, виключаючи з нього різноманітні почуття особистої участі і різні духовні стани, як це робить чиста наука, значить «подати надруковане меню замість ситного обіду». Релігія не робить таких помилок. Нехай релігія людини егоїстична, нехай ті приватні області реальності, котрих вона торкається дуже вузькі; все ж вона набагато менше бідна змістом і менше відсторонена, ніж наука, котра пишається тим, що зовсім не рахується з приватним і індивідуальним.

Саме з точки зору потреб особистості у Джеймса обґрунтовується ідея про можливу присутність бога в світі. Люди потребують його, хочуть кому-небудь молитися, бути впевненими в стабільності світу – і вони створюють ідею бога. Ідея, в свою чергу, визначає їх моральні преваги і вчинки. Так ідея породжує реальність, котра необхідна людині, відповідно, сама ідея – у підсумку, на практиці – виявляється істинною [15, c. 398]. Джеймс зауважує, «що незалежно від того чи існує бог чи ні, якби все-таки він існував, він був би найбільш адекватним з усіх можливих об’єктів, котрий наш людський розум міг би уявити собі у якості основи всесвіту» [3, c. 77].