Шпаргалка по "Политологии"

   Нематеріальне багатство  суспільства — це ті його  елементи, що перш за все визначають  якість робочої сили — науково-технічний,  освітній, культурний потенціал.

   Таким чином, у широкому  розумінні національне багатство  включає в себе як матеріальне,  так і нематеріальне багатство  країни.

   Основними елементами матеріальної  форми національного багатства  насамперед є: виробничий капітал,  у структурі якого виділяють  основний і оборотний капітал;  основний капітал сфери нематеріального  виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні  і спортивні об’єкти, житлові  будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного  капіталу); майно домашніх господарств  (індивідуальне житло, засоби  праці і предмети тривалого  використання — автомобілі, меблі,  побутова техніка тощо), а також  запаси і резерви споживчих  благ.

   До складу національного  багатства відносять і природні  ресурси країни, котрі залучені  до господарського обороту (земля,  надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані,  а тим більше потенційні, до  складу національного багатства  не входять.

   Розрізняють відтворювані  і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У той самий час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

   Основними елементами нематеріальної  форми національного багатства  є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення  науково-технічної думки, інформаційні  ресурси, інтелектуальний рівень  та ін.).

   Якщо країна втрачає своє  інтелектуальне багатство внаслідок  еміграції провідних учених і  спеціалістів, як це нині спостерігається  і в Україні, і в інших  країнах СНД, вона безповоротно  втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромадженні більшого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршанні якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

   Національне багатство включає  в себе також ті елементи, які  перебувають у інших країнах,  але належать уряду, організаціям  та окремим особам.

   Масштаби, структура та якісний  рівень національного багатства  не залишаються незмінними. У  процесі відтворення воно не  тільки постійно зростає, а  й безперервно оновлюється. Тому  для нарощування національного  багатства великого значення  набуває раціональне використання  виробничого потенціалу, від якого  залежать темпи зростання валового  внутрішнього продукту і відповідно  добробуту нації, фізичний і  духовний стан людини.

   Важливу роль у зростанні  національного багатства відіграють  природні ресурси. Винищення природних  багатств України призводить  до втрати їх значної частини,  якою вже ніколи не скористаються  прийдешні покоління.

   Величина національного  багатства, як правило, зростає  в нормальних мирних умовах  і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Під час Другої  світової війни СРСР втратив  третину національного багатства.  Зменшується обсяг національного  багатства і в умовах економічної  кризи, яка поглиблюється в  Україні. Статистика національного  багатства потребує його спеціального  аналізу — обсягу, структури,  динамки національного багатства.  Але, на жаль, статистичні щорічники  не дають поки що належної  інформації.

   Національне багатство виступає  як важливий показник економічної  могутності країни та джерело  її соціально-економічного прогресу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25. Підприємництво в аграрній сфері.

Виробничі відносини у СГ мають  особливості якісного, принципового характеру. Тому їх виділяють в окрему сферу аграрних відносин. Головною особливістю є те, що земля є  основним засобом в-ва, виступає і предметом праці, і засобом в-ва, і умовою праці. Факторами СГ виробництва є люди, земельні угіддя, рослини, тварини, технічні засоби в-ва. підприємництво в цій сфері має досить ризиковий характер, в наслідок чого ним займається держава, в основному. Це зумовлюється дією кліматичних умво, структурою грунту, біологічними чиниками – все це впливає на сизонний характер і продуктивність праці. Сезоний характер в-ва сприяє використаню спеціальної техніки, фінансуваню і формуваню доходів сг підприємств. Остаточний розмір доходів формується вкінці року після реалазіції продукції, що не є вигідним для підприємців. Цпеціалізація в-ва зумовлена насамперед географічними і природними факторами. Значана частка виробленої продукуії споживається всередені господарств. Залежність результатів від погодних умов вимагає створення страхових фондів на випадок стехійного лиха. Субєкти аграрних віддносин: держава, сг підприємства, КСП, індивідуальні виробники.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

27.Суспільний продукт і його структура.

Суспільний продукт є результатом  продуктивного функціонування всієї  економіки суспільства, усіх його ланок  і сторін. За системи товарного  виробництва кожен продукт виступає як товар, що має певну натуральну і вартісну форму, а за взаємодії  з ринком — ще й ринкову вартість.

Натуральна форма суспільного  продукту дає можливість розглядати його структуру за матеріально-речовим  характером. За видами матеріальних благ і послуг можна оцінити рівень суспільного поділу праці і диференціації  суспільного продукту. Поділ праці  веде до того, що кількість видів  продукції розширюється. Сьогодні кількість  видів продукції вимірюється  десятками мільйонів і швидко зростає. Але за всієї різноманітності  продукти як корисні блага діляться на дві великі групи: речі і послуги.

Для того щоб бути благом корисним, продукт необов’язково повинен  набувати форми речі, матеріального  блага. Корисними є і послуги, що мають нематеріальний характер. Це послуги освіти, медицини, культури, сфери попиту і т. д. Виробничі  потреби задовольняються науковими, інформаційними, транспортними та іншими послугами. Зараз обсяг і якість послуг — один з важливих показників економічного і соціального прогресу.

Особисті і виробничі послуги  — невід’ємна частина суспільного  продукту. У зв’язку з цим суспільне  виробництво поділяється на дві  великі сфери: сферу виробництва  матеріальних благ, тобто сферу матеріального  виробництва, і сферу послуг, тобто  сферу нематеріального виробництва.

Проте першоосновою суспільного продукту є речові блага і продукти харчування, одяг, житло, верстати, комбайни тощо.

За всієї різноманітності вироблені  матеріальні продукти і послуги  поділяються на два види залежно  від того, які потреби людей  вони задовольняють: на предмети споживання, що задовольняють особисті потреби  людей, і на засоби виробництва, які  задовольняють виробничі потреби  людей. Відповідно, як обґрунтував К. Маркс, виробництво ділиться на два  великих підрозділи: І — виробництво  засобів виробництва і ІІ —  виробництво предметів споживання, включаючи споживчі послуги.

Оскільки виробництво базується  на глибокому поділі праці, то при  аналізі результатів виробництва  варто обчислювати проміжний продукт і кінцевий продукт.

Кінцевими продуктами є матеріальні  блага і послуги, які виробляються для кінцевого використання, а  не для подальшої обробки чи переробки або перепродажу.

Більшість продуктів (сировина, матеріали, комплектуючі машин) проходять кілька виробничих циклів протягом року, перш ніж потрапляють до кінцевого  споживача. У результаті окремі частини  і компоненти більшості продуктів  купуються і продаються декілька разів.

Проміжні продукти — це матеріальні  блага і послуги, які використовуються для подальшої обробки, переробки чи для перепродажу.

 

31. Економічне  зростання

Економічне зростання — це регулярне, стійке розширення масштабів діяльності певної господарської системи, яке  виявляється у збільшенні розмірів використаної праці і виробленого  продукту — товарів і послуг. При розгляді економічного зростання  основною стає проблема кількісного  та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури.

Економічне зростання визначається двома взаємозв'язаними способами: як збільшення обсягу реального ВВП  протягом певного часу або як збільшення за той самий період обсягу реального  ВВП на душу населення. Важливими  є обидва способи. Наприклад, якщо є  потреба визначити воєнно-політичний потенціал, тоді прийнятніший перший спосіб. Але при зіставленні життєвого рівня населення в окремих країнах і регіонах перевага надається другому способу.

Будь-яким із цих способів економічне зростання вимірюється річними  темпами зростання у відсотках.

Чинники, що визначають темпи та якість економічного зростання, доцільно поділити на такі групи:

• інноваційні, що визначають оновлення  технологій і продукції, використання інноваційного потенціалу країни, вибір  пріоритетних напрямів науково-технічного прогресу;

• інвестиційні, пов'язані з інвестиційною  активністю, ефективністю капітальних  вкладень, оновленням основних виробничих фондів та їх використанням, ресурсними обмеженнями з боку інвестиційного комплексу, а також із структурною  мобільністю економіки, її спроможністю реагувати на зміни в обсягах  і структурі суспільних потреб у  поточному і майбутніх періодах.

Із становленням машинного типу виробництва провідну роль у забезпеченні економічного зростання почали відігравати  інтенсивні чинники, серед яких основними  є підвищення продуктивності праці  і фондовіддачі, зменшення матеріаломісткості. Екстенсивні чинники — розширення експлуатації найманої праці за відносно незмінної технічної бази виробництва  в основному пішли у минуле. Втім, у реальному житті перевага віддається якомусь одному інтенсивному чиннику (наприклад, зростанню продуктивності праці) за одночасного зменшення  ролі інших. Тому ефективність виробництва  у той або інший період завжди визначається конкретним поєднанням зазначених чинників.

У ХУШ — середині ХІХ ст. переважав  капіталомісткий шлях розвитку виробництва. Економічне зростання відбувалося  за рахунок збільшення виробництва  засобів виробництва, переміщення  основних капіталовитрат (надлишків виробництва) від живої до уречевленої праці і відносного зниження частки витрат живої праці, збільшення частки основного капіталу на одного робітника, інакше кажучи, за рахунок підвищення органічної будови капіталу. Характер економічного зростання почав змінюватися у наступний період, коли відбувся перехід до масового виробництва, заснованого на конвеєрних лініях, широкому поширенні стандартизації компонентів і матеріалів. За такого технологічного способу виробництва, заснованого на спеціалізації вже не так працівників, як самих засобів праці, машин, склалась і певна соціально-економічна мотивація праці людей. Основу економічного зростання становили своєрідна технологізація мотивів трудової діяльності, цілковита і всебічна залежність робочої сили, людини від засобів праці.

Здатність економіки повністю реалізувати  свій виробничий потенціал обмежується  чинниками попиту і розподілу. Це означає, що приріст виробничого  потенціалу реалізується тоді, коли сукупні  видатки збільшуються темпами, достатніми для підтримання повної зайнятості, і коли додаткові ресурси ефективно  використовуються для того, щоб забезпечити  максимально можливе збільшення випуску продукції та послуг.

До чинників, які можуть призвести  до уповільнення економічного зростання, належать окремі законодавчі акти про  соціальні питання, безпеку праці, охорону навколишнього середовища тощо. Серед інших чинників, що негативно  впливають на економічне зростання, можна назвати недобросовісне ставлення  до праці і господарську злочинність, припинення роботи під час трудових конфліктів, несприятливі погодні умови, що знижують ефективність сільськогосподарського виробництва.

Аналіз господарської практики показує, що економічне зростання у  країнах з розвиненою ринковою економікою відбувається не так за рахунок збільшення витрат праці, як внаслідок підвищення її продуктивності. Це підвищення досягається  завдяки чинникам, пов'язаним передусім  із науково-технічним прогресом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

34. Змішана економічна система

Ринкова система господарювання порівняно  з командно-адміністративною виявилася  гнучкішою та мобільнішою — і  не в останню чергу завдяки  державному регулюванню економіки. Вона здатна пристосовуватися до внутрішніх і зовнішніх умов функціонування, які безперервно змінюються. Еволюція ринкової економічної системи переконливо  довела, що ринок і регулювання  не є антитезами, вони здатні до взаємодії  і взаємодоповнення. Регульований капіталізм другої половини ХХ ст. можна класифікувати як змішану економічну систему, основні політекономічні характеристики якої такі:

• функціонування економіки на засадах  плюралізму форм власності — приватної, колективної, державної та розмаїття  форм господарювання — оренди, акціонування, кооперації, партнерства;

• розвиток державного підприємництва і формування державного сектору економіки;

• макроекономічне прогнозування, планування і програмування розвитку економіки загалом та її окремих галузей;

• розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі формування державного бюджету та державних  фінансів, здійснення податкової політики і соціального регулювання;

• модифікація ринкового ціноутворення  внаслідок запровадження внутрішньофірмових (трансфертних) цін і державного регулювання цін на ресурси і продукти;