Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють інститути представницької  і безпосередньо демократії. У  практиці радянського будівництва  вважали, що основною і провідною є представницька форма демократії, яка пов’язувалась насамперед з діяльністю системи рад народних депутатів, що існувала в колишньому СРСР, в тому числі в УРСР.

      Сучасне ж конституційне оформлення народовладдя свідчить про позитивні зрушення в суспільному житті України після проголошення її незалежності і державного суверенітету у 1990 році. Сьогодні можна констатувати, що настав етап корінних змін у пріоритетах реалізації народовладдя на терені України на користь саме безпосереднього здійснення народом приналежної йому державної влади, що в кінцевому результаті має сприяти справжньому і реальному широкому залученню громадян до управління державними справами і створює умови для зменшення відчуженості громадян від влади, яке фактично до певної міри завжди існує за умов будь-якого суспільства, навіть найбільш демократичного.

      Проголошуючи  народ носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні (ст. 5 Конституції  України), Конституція України надала безпосередньому волевиявленню  пріоритетного значення, що стало об’єктивним відображенням суспільно-політичної практики незалежної України. таким чином, влада народу може розглядатися як провідна правова категорія, ключове поняття сучасного конституціоналізму. В юридичному сенсі це передовсім виявляється в тому, що установча влада українського народу є первинною щодо усіх гілок державної влади, які похідні від народного суверенітету. /Тодыка Ю.И. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина: Уч. Пособие. – Харьков, 1998. – С. 99-100/.

      Вищими  формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори і референдуми, на основі яких забезпечується формування інтересів у суспільстві, узгодження і координування цих  інтересів, прояв волі народу як через  формування представницьких органів держави та органів самоврядування і прийняття ними відповідних рішень, насамперед  у формі законів, так і через прийняття рішень безпосередньо громадянами.

      Природно, що основне конституційне регулювання  прямого народовладдя міститься  у спеціальному, окремо виділеному ІІІ розділі Конституції України “Вибори. Референдум”. Закономірно, що третій розділ чинної Конституції України присвячений безпосередньому народовладдю, зокрема, його пріоритетним формам – виборам і референдумам, є наступним після розділів першого і другого Конституції України, де визначаються загальні засади конституційного ладу України і правовий статус особи, права, свободи та обов’язки людини й громадянина.

      Проте і дані розділи містять чимало положень, що є складовими механізму  безпосереднього здійснення влади народом. Крім згаданих норм Конституції, це стосується, насамперед, системи політичних прав і свобод людини й громадянина: права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України); права направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40 Конституції України); права і свободи на об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод для задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36 конституції України); права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації (ст. 39 Конституції України).

      У наступних ІV, V, VІ, ХХІ розділах Конституції України визначаються повноваження органів держаної влади і місцевого самоврядування щодо призначення виборів та референдумів в Україні, ініціювання референдуму, здійснення суб’єктивного пасивного виборчого права громадян України, формування Центральної виборчої комісії, судового захисту виборчих прав громадян України тощо, які також входять до механізму реалізації прямого народовладдя.

      Окрім провідних форм реалізації безпосереднього  народовладдя – виборів, референдумів, Конституцією України надається  можливість здійснення народного волевиявлення  і через інші форми безпосередньої демократії, зокрема дорадчі опитування народні обговорення тощо.

      Зазначимо, що належний рівень правового регулювання  механізму реалізації прямого народовладдя в Україні передбачає комплекс регулювання  суспільних відносин насамперед на конституційному, а також на власне законодавчому  рівні як системою конституційних законів, так і законів, так і законодавчими актами інших галузей права та законодавства.

      Теорія  народовладдя в науці національного  конституційного права зараз  переживає період становлення. Цілком очевидно, що нова Конституція України  створила основи механізму функціонування безпосереднього народовладдя в Україні відповідно до нових політичних, економічних тощо відносин життя суспільства й держави, задала орієнтири перспективного розвитку системи народовладдя в Україні.

      У сучасній науковій юридичній літературі немає єдності щодо розуміння безпосередньої демократії. Найбільш загальновідомими у попередні часи було визначення, що давав В.Ф. Коток, який під безпосередньою демократією розумів ініціативу й самодіяльність народних мас в управління державою, їхнє пряме волевиявлення при розробці і прийнятті рішень, а також пряму участь у реалізації цих рішень, здійсненні народного контролю. /Коток В.Ф. Проблемы развития непосредственной демократии в Советском государстве: Автореф. Дис. – М., 1965. – С. 3/.

      На  думку М.П. Фарберова, «Пряме народовладдя означає пряме волевиявлення народних мас при розробці й прийняття рішень, а також їх пряма участь у впровадженні цих рішень у життя, здійснені народного контролю”. /Фарберов Н.П. Демократия развитого социалистического общества. – М., 1975. – С. 19./

      Г.Х  Шахназаров розуміє під безпосередньою демократією порядок, при якому  рішення приймаються на основі прямого  і конкретного волевиявлення  всіх громадян. /Шахназаров Г.Х. Социалистическая демократия. – М., 1974 – С. 137/.

      Досить  часто в науці конституційного  права вживаються загальні визначення безпосередньої демократії, такі як пряма  участь народних мас у вирішенні  справ держави і суспільства.

      М.Ф. Чудаков визначав, що “безпосередня  демократія – це суспільні відносини, в межах яких здійснюється широкий комплекс участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, в результаті чого воля громадянина (колективу) безпосередньо, тобто без обов’язкової допомоги обраних (призначених) в державні органи представників впливає на формування державної політики і її здійснення, а також створює представницьку систему і вирішально впливає на її функціонування”. /Чудаков М.Ф. правовые проблемы участия личности в осуществлении непосредственной демократии в СССР: Дис. … канд. юрид. наук. – Харьков, 1982. – С.35./.

      З точки зору сучасних російських вчених Ю.А. Дмитрієва, В.В. Комарової, “безпосередня  демократія становить собою суспільні  відносини, що виникають у процесі  роз’яснення певних питань державного та суспільного життя суб’єктами державної влади, правомочними виражати їх суверенітет шляхом безпосереднього власного волевиявлення, яке підлягає у загальному виконанні (в маштабах питання, що вирішується) і не потребує будь-якого затвердження”. /Комарова В.В., Дмитриев Ю.А. Референдум в системе народовластия. – М., 1995. – С. 28./.

      Отже, характерними рисами безпосередньої демократії обов’язково мають виступати:

• Пряме волевиявлення народу, тобто участь громадян у прийнятті рішень, здійсненні влади від його імені;
• Прийняття рішень обов’язкового, імперативного характеру.

          Найбільш адекватним сучасному розвиткові суспільних відносин могло б виступати наступне визначення безпосередньої демократі. Пряме народовладдя – це система форм безпосереднього  вільного волевиявлення народу як носія  суверенітету і єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень з передбачених Конституцією та законами України питань 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВИСНОВКИ

     Демократія  має свої історичні обличчя і  сьогодні, на початку ХХІ століття, коли Україна знову спромагається  піднятися як незалежна держава, вона же ніяк не може втілювати свою самостійність у тій демократичній  формі, які вона виборювала на початку століття. Сьогодні вона розбудовує соціальну, правову державу, формує відкрите громадське суспільство, реформує економічні відносини у напрямку ринкових, створює політичну націю. Особливу роль у цьому процесі відіграють вибори, які є формою прямого народовладдя. При цьому під час виборів та політична боротьба , що перманентно і дещо приховано точиться фактично між представниками різних соціальних угрупувань, виплескує назовні. І чим чіткіше постають у виборах ріні політичні напрямки, рухи, об‘єднання, тим виразніше й вагоміше свій підсумковий вердикт, “виголошують виборці, або ж електорат”.

     У демократичному політико-державотворчому  процесі інститут виборів реалізує функції: залучення широких народних мас до безпосередньої участі в політиці, формування вищих і місцевих органів влади, надання владних повноважень виборчим органам і особам; легітимації і стабілізації відповідної політичної системи; активного взаємозв‘язку між громадським суспільством і державою; конкуренції між політичними силами, яка веде до оновлення політичної еліти, представництва інтересів соціальних груп.

    Отже  вибори і референдум – є одним  з головних суспільно-політичних інститутів, що реалізують суверенні права й  волю народу щодо держави. 
 
 
 
 
 
 

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії  Верховної Ради України 28.06.1996 р. –  К.: Комітет виборців України, 1996.
2. Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 18.10.2001 року.
3. Закон України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14.01.1998 року.
4. Закон України “Про вибори Президента України” від 05.03.1999 року.
5. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 03.07.1991 року з подальшими змінами.
6. Закон України “Про Центральну виборчу комісію” від 17.12.1997 року.
7. Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 року.
8. Закон України “Про політичні партії в Україні” від 05.04.2001 року.
9. Закон України “Про громадянство України” від 18.01.2001 року.
10. Закон України “Про інформацію” від 02.10.1992 року.
11. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992 року.
12. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.1993 року.
13. Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи. К., 1995 р.
14. Пархоменко В. Проблеми місцевого самоврядування в Україні 1990-х років. – Ін-т демократії ім. П. Орлика. – 1999 р., 252 с.
15. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Підручник. – К., Вища школа. 264 с.
16. Конституція України – Основний закон суспільства, держави, людини: Науково-методичні рекомендації. Кол. авторів, керівник – проф. І.Ф. Надольний. – К., Вид-во УАДУ. 1998 р. – 224 с.
17. Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм. К., 1993.р. – 143 с.
18. Конституційне право України. Підручник. Під ред. В.Ф. Погорілко. К., 1999 р. – 735 с.
19. Рябов С. Політичні вибори: словник – довідник. К., 1998 р., 48 с.
20. Петров М. Вибори до органів політичної влади. Світова економіка та міжнародні відносини. М., 1995. № 4.
21. Вишняков О. Закони про вибори у нас і у світі. Рос. Федерація. М., 1999. - № 18. – С. 14 – 16.
22. Автономов А. Суцільний контроль на виборах: бути чи не бути. Влада. – 1996 р. № 2. С. 66 – 67.
23. Диманіс М. Німеччина: підсумки виборів. Світова економіка та міжнародні відносини. М., 1999. - № 10. – С. 88-93.
24. Вибори до Державної думи: правові проблеми. Сб. стат. та ініціат. проект закона. Ін-т законодавства та порівняльного правознавства при Уряді РФ. М., 2001 р.
25. Дроздов Е. Вибори у Франції по вертикалі та горизонталі. РФ. М., 1995. - № 23. – С. 60 – 62.
26. Кашлев Ю. Президентські вибори у Польщі. Міжн. життя. М., 1996. - № 1. – С. 54 – 62.
27. Петров М. Вибори органів представницької влади. Світова економіка та міжн. відносини. М., 1995. № 4.
28. Холодковський Г.К. Як обирають парламент у країнах Європи, Америки, Азії. М., 1997. – 278 с.