Основні напрями демократизації суспільного життя в Україні

     Найбільшою  проблемою запровадження належної адміністративної відповідальності за порушення виборчого законодавства – внесення до матеріальної частини Кодексу України про адміністративні правопорушення повного переліку всіх можливих порушень законодавства про вибори. Це не є чимось особливим. Так робиться в законодавстві практично всіх демократичних країн. Так врегульовані правовідносини практично в усіх інших ділянках суспільного життя в Україні, (крім виборів) – правопорядок на вулицях, регулювання дорожнього руху, тощо.

     Друга не менш важлива проблема – спрощення процедури накладення адміністративних санкцій, надання права ініціювати справи про адміністративні покарання учасникам виборчого процесу. Йдеться зокрема, про офіційних спостерігачів – в частині порушень безпосередньо під час голосування й підрахунку голосів. Загалом, без цих змін в процедурній частині Кодексу України про адміністративні правопорушення навіть найбільш широкий перелік санкцій за порушення виборчого законодавства в Адмінкодексі залишаться “мертвими”, недіючими нормами. /О. Барабаш. Дотримання виборчого законодавства в Україні: правові механізми, проблеми, перспективи. Право України. № 5, 2002 рік/.

     Кримінальна відповідальність за порушення Закону про вибори регулюється сьогодні ст. ст. 157-159 Кримінального Кодексу  України, введеному в дію з 1 вересня 2001 року. Аналогічні за змістом статті (№№ 127-129) існували в попередньому Кримінальному кодексі з дня його прийняття у 1960 році, причому з січня 1993 року – майже ідентичні за текстом нині чинним статтям Кримінально Кодексу. Вони сьогодні передбачають кримінальну відповідальність від штрафу у 8.500 гривень до аж 12 років ув’язнення за такі порушення виборчого законодавства – перешкоджання шляхом насильства і погроз здійсненню виборчого права, підлог виборчих документів, порушення таємниці голосування.

     Випадків  притягнення до кримінальної відповідальності і засудження, в усякому разі –  за порушення законів на виборах  національного рівня, не було за всі  роки спостереження. Головна причина  не відсутність відповідних порушень (скоріше всього вони мали місце, і неодноразово), а – відповідна процедура порушення кримінальних справ. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, у справах такого роду обов’язковим є попереднє слідство, право проводити яке і порушувати кримінальну справу мають лише прокурори. Загальна позиція органів прокуратури до останнього часу – не втручатися у виборчий процес, вважаючи правове регулювання його перебігу виключно прерогативою виборчих комісій. Всі відомі звернення до прокуратури щодо проведення слідства та порушення кримінальної справи за відповідне порушення законодавства про вибори в усіх випадках завершуються формальною відповіддю про відсутність підстав для порушення кримінальної справи. /О. Барабаш. Дотримання виборчого законодавства в Україні: правові механізми, проблеми, перспективи. Право України. № 5, 2002 рік/.

     Кримінальна відповідальність є найтяжчою з  усіх видів юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства. Тому видаються виправданими і вузьке коло підстав для її застосування, і складність процедури порушення справи, і винятковість фактів застосування. Гіпотетичне ужорсточення законодавства в цій частині виглядає недоцільним і безперспективним. Проблема ж належного законодавства у виборчому процесі (коли для цього є підстави) є, скоріше, політико-правовою ніж законодавчою.

     Оскарження  порушень виборчого законодавства  у виборчих комісіях передбачалося  всіма попередніми законами про  вибори (1989 р., 1993 р., 1997 р.,). В усіх виборах  цей вид боротьби з порушеннями  законодавства був фактично основним.

     За  даними члена ЦВК В Алсуф’єва  на парламентських виборах 2002 року виборчі  комісії розглянули понад 10 тисяч  заяв, скарг, звернень учасників виборчого  процесу, в т.ч. – тільки ЦВК розглянула понад 5 тисяч заяв, скарг, звернень. Водночас слід визнати, що до останнього часу цей спосіб запобігання порушенням виборчого законодавства був одним із найменш ефективним. /О. Барабаш. Дотримання виборчого законодавства в Україні: правові механізми, проблеми, перспективи. Право України. № 5, 2002 рік/.

     Основна проблема ефективності дій виборчих комісій з припинення порушень виборчого  законодавства – вкрай обмежені (якщо не сказати – практично  відсутні) повноваження щодо накладення конкретних санкцій до порушення  закону. До адміністративної відповідальності жодна комісія, в т.ч. – ЦВК, притягнути нікого не може, до кримінальною теж. Інші заходи (зняття з реєстрації, визнання виборів недійсними) носили винятковий характер, і застосувати їх наважувалися лише у кількох випадках. Тому вся величезна множина щоденних ситуацій у виборчому процесі залишається без дієвого регулювання виборчими комісіями.

     Формально оскарження рішень виборчих комісій  у суді передбачалося всіма попередніми  законами про вибори (1989 р., 1993 р., 1997 р.). проте, на виборах 1990 р., і 1994 р. судового розгляду виборчих спорів практично не було. Причина – у законах про вибори 1989 р і 1993 р. звернення до суду передбачалося лише … ”у випадках передбачених законом”. А таких випадків виборчий закон фактично не містив.

     Ситуація кардинально змінилася у 1998 році. Закон про вибори 1997 року значно розширив судову компетенцію у виборчих правовідносинах. А рішенням Конституційного Суду від 26 лютого 1998 року (у справі про вибори) судова компетенція розширена до максимальних меж, визначених ст. ст. 55, 124 Конституції України (зокрема, Конституційний Суд визнав неконституційним обмеження прав громадян звертатися до суду лише “у випадку, визначеному законом”). Проте, оскільки не було внесено відповідних змін до Цивільного процесуального кодексу України, судова практика на виборах 1998 року дала неоднозначні результати.

     Головною  поточною проблемою у сфері судового розгляду виборчих справ є чітке  окреслення у законі компетенції  суду і меж судових рішень у  виборчих справах. Зокрема, у рішеннях Верховного Суду зі скасування рішень нижчих судів неодноразово підкреслювалося, що визнання виборів недійсними або, навпаки, скасування рішення про визнання виборів недійсними, реєстрація кандидата обраним або, навпаки, скасування такого рішення, - не є компетенцією суду. Це виключна компетенція виборчої комісії. Суд може лише скасувати рішення виборчої комісії, якщо воно прийняте з порушенням закону, але не приймати самостійного рішення у виборчому процесі. Проте, ці межі компетенції суду, межі судового рішення мають бути зафіксовані у Законі, зокрема – у Цивільному процесуальному кодексі. Інакше не уникнути нових правових конфліктів у наступних виборах у зв’язку із розглядом виборчих справ.

     Крім  того, вимагає детальної регламентації  принципово нова судова процедура – визнання факту порушення виборчого законодавства. Напевно, може бути застосована у цих випадках судова процедура “за аналогією” Але цей шлях очевидно небезпечний новими судово-правовими конфліктами.

     Наведені  висновки дають змогу ефективність застосування нинідіючого законодавства під час проведення виборчих компаній. Тут можна зазначити лише одне, що законодавство про вибори, хоча і є більш досконалим, ніж діючі у минулому закони, але все-таки у ньому відсутні відносини, які виникають у зв’язку із здійсненням безпосередньої демократії. У зв’язку із цим виникає необхідність до наступних виборів внести зміни до діючого законодавства або прийняти новий закон про вибори народних депутатів України і про вибори до місцевих рад.

            Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить референдумові, як найбільш органічній і природній формі народовладдя.

      Прийнято  вважати, що перший в історії людства  референдум був проведений у Швейцарії ще у 1439 р. Нині інститут референдуму законодавче закріплений в конституціях та інших нормативно-правових актах багатьох країн: Швейцарії, Франції, ФРН, США, Данії, Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії т. ін.

      В теорії конституційного права (як національного, так і зарубіжного) визначення референдуму  не завжди однакове. Найчастіше референдум ототожнюють з опитуванням громадської думки, з плебісцитом. Іноді референдумом називають будь-яке голосування виборців незалежно від його наслідків.

      Справді, за своєю суттю референдум, як і  інші форми народовладдя — вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення, тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у вигляді результатів голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум як нормотворчу форму народовладдя.

      Відповідно  до ст. чинного Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" референдум — це спосіб прийняття громадянами шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

      Роль  референдумів в регулюванні суспільних відносин визначається з огляду на їхні основні соціальні функції.

      По-перше, референдум є одним із основних інструментів реалізації права народного суверенітету і легітимізації владних рішень. Легітимізація рішень здійснюється як шляхом прийняття закону або рішення під час референдуму, так і шляхом підтвердження рішень органів державної влади з питань, що належать до виняткової компетенції референдумів через надання вищої юридичної сили в обох випадках законам та рішенням. Певний рівень легітимізації прийнятих рішень витримується і при проведенні консультативних референдумів, оскільки, за законом, їхні результати розглядаються і враховуються державними органами при прийнятті рішень.

      По-друге, референдум є однією з основних форм реалізації права національного суверенітету, оскільки, за умов виконання певної конституційної процедури щодо всеукраїнського референдуму і виконання вимог закону щодо місцевих референдумів, громадяни України, представники певної нації і народності нашої країни можуть ініціювати проведення того чи іншого референдуму з питань, пов'язаних з конституційним чи законодавчим регулюванням їхніх національних прав і свобод.

      По-третє, референдум є одним із способів формування громадської думки.

      По-четверте, за умов демократичного суспільства референдум може бути використаний народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян.

      Запровадження в Україні порядку проведення референдумів за народною ініціативою створює правові гарантії здійснення прямого народовладдя.

      Виясненню специфічних особливостей референдумів, а також визначенню їх ролі при регуляції суспільних відносин сприяє аналіз видів референдумів.

      Враховуючи  світовий і національний політичний досвід та теоретичні здобутки науки конституційного права, Конституція, а також Закон "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", передбачають наступні види референдумів. За територіальною ознакою референдуми поділяються на:

      1) всеукраїнський;

      2) місцевий, причому останній має два підвиди:

      а) референдум, що провадиться у межах  Автономної Республіки Крим;

      б) референдум, що провадиться у межах  інших адміністративно-територіальних одиниць.

      Всеукраїнський  референдум призначається Верховною Радою або Президентом відповідно до їх повноважень. Згідно із ст. 73—85 Конституції виключно Верховна Рада призначає всеукраїнський референдум з питання про зміну території України, Президент, згідно з ч. 6 ст. 106 Конституції, призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції відповідно до ст. 156 цієї Конституції і проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

      Місцеві референдуми призначають відповідні ради з питань, що належать до їх компетенції.

      Наступна  класифікація видів референдумів пов'язана з предметом референдуму. Теоретично предмет референдуму — це питання, вирішення якого відбувається шляхом народного голосування. В даному разі залежно від предмету розрізняють наступні референдуми:

      1) обов'язкові;

      2) факультативні.

      Обов'язкові мають місце у випадках, коли з  певних питань рішення не може бути прийняте іншим шляхом, окрім народного  голосування, причому законом завжди чітко окреслено коло цих питань. 1 грудня 1991 року в Україні відбувся перший всеукраїнський референдум, який був обов'язковим в питанні про проголошення незалежності України, виходячи з положень Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми щодо реалізації права Народу України на самовизначення. Згідно із ст. 73 Конституції, нині виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Після прийняття Конституції предмет обов'язкового референдуму значно розширений. Відповідно до положень ст. 156 Конституції, обов'язкового затвердження всеукраїнським референдумом потребує законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори, Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України".