Социология религии

         В «Елементарних  формах релігійного життя» Дюркгейм на прикладі суспільства австралійських аборигенів пояснює спосіб, за допомогою якого релігія забезпечує соціальну солідарність як «механічну солідарність». Він вважав, що в розвинутому, соціально-диференційованому суспільстві релігія здатна забезпечувати відчуття захищеності, надійності, усвідомленості існування, втрата яких призводить до аномії, розпаду системи цінностей, а внаслідок цього — до самогубства. [5] 

         Е. Дюркгейм виокремлював дві функції релігії в соціумі:

1) консолідуючу  – підтримує соціальну згуртованість в суспільстві, родині;

2) стимулюючу  – породжує ідеали, що забезпечують  соціальну динаміку суспільства. [17, с. 13]

         Дюркгейм приходить  до висновку, що основна ціль релігії  – підняття людини над самою собою  і перенесення її у вищу форму буття порівняно з тимбуттям, в якому сьогодні  вона перебуває.  [16, с. 217]

На відміну  від М. Вебера, Дюркгейм співставляє  поняття релігійної і суспільної свідомості. Всі форми суспільної свідомості, на думку Дюркгейма, мають  релігійне походження. [9, с. 32]

         «Фактично, основні елементи, з яких складаються релігійні сили, запозичені зі свідомості. Зазвичай видається, що вони набувають людського характеру лише тоді, коли осмислюються стосовно людини; але навіть найбільш безособові й анонімні виявляються нічим іншим, як об'єктивованими почуттями.» [8, с. 391] 

         Праці Дюркгейма  і Вебера були визначальними в  галузі соціології релігії. Надалі вона розвивалася за траєкторією, наміченою  ними. Ця траєкторія базувалася на таких  засадах:

   — релігія є чинником стабільності суспільства, що забезпечується завдяки комунікативній функції (Дюркгейм);

   — релігія є чинником соціальних змін, у чому виявляється її змістоутворююча  функція (Вебер);

   — релігія як чинник конфліктів у суспільстві (Маркс), що відкриває простір для реалізації ілюзорно-компенсаторної, ідеологічної, світоглядної функції. [5] 
 
 
 
 

3.1. Еволюційні та  організаційні форми  релігії за Р. Беллом.

         Приблизно з 60х рр. в соціології спостерігалося відродження  інтересу до еволюційних ідей. В  значній мірі це було пов'язано з розширенням об'єму порівняльних досліджень. У соціології релігії неоеволюціонізм отримав підтримку з боку Парсонса. Ми розглянемо цей напрямок на прикладі підходу, який розробив Р. Белла, відомий американський соціолог. Еволюційну теарію релігії Белла розробив під впливом структурного функціоналізму Т. Парсонса.

         Р. Белла - прихильник функціоналізму. Визначивши релігію як сукупність символічних форм, співвідношення людини з кінцевими умовами існування, Белла звертає свою увагу на те, що не існує такої  
"сукупності символічних форм", яка виконувала б функції релігії для всіх людей.  
              Белла звертається в пошуках вимірювання для класифікації релігійних систем до еволюційного виміру. Він визначає еволюцію на будь-якому системному рівні як процес зростаючої диференціації і все більшого ускладнення, що дозволяє організму, соціальній системі або якій-небуть іншій організованій цілісності удосконалювати здатність пристосування до середовища, в результаті чого це ціле (система) набуває найбільшу автономію у відношенні до свого оточення. Це розуміння еволюції близьке до того, яке Спенсер висловив у формулі зростаючої диференціації та зростаючої інтеграції.

         Белла запропонував п`ятиетапну класифікацію, в основу якої він поклав одну основну ознаку - ступінь диференціації системи релігійних символів. [4, с.101]

         Ось, що по цьому приводу  пише сам Р. Белла «Одним із вимірів  для класифікації релігійних систем, яке останнім часом знайшло нове втілення після періоду забуття, є еволюційне вимір. Мною була запропонована п`ятиетапна класифікація, в основу якої я поклав рівень диференціації системи релігійних символів. При цьому я зовсім не стверджую, що розвиток саме через п'ять етапів неминучий або що більш ранні етапи не можуть співіснувати з більш пізніми в рамках одного і того ж суспільства. Також не закриваю я очі і на велику різноманітність типів, яка виявляється на будь-якому з рівнів складності. Навпаки, я підкреслюю труднощі, особливо, які стосуються здатності досягти в процесі розвитку вищих етапів диференціації.

         Виділеним мною  етапам я дав наступні найменування: примітивний, архаїчний, історичний, етап ранніх сучасних релігій і сучасний етап ». [2, с.268]

         Отже, відповідно до концепції Белла, розвиток релігійних форм  полягає (або зводиться до) в диференціації системи релігійних символів. Це п'ять етапів:

         Примітивні релігії. До них належать тотемізм, анімізм, табу, землеробський культ, фетишизм та магія. Характерні їх риси — деперсоніфікованість богів (віра в духів, в надістотні сили, а не особу); відсутність посередника між надприродним та людиною, релігійних установ (релігія має дифузний, народний характер, все плем'я бере участь у релігійному ритуалі); обмеженість місцерозселенням роду, племені (саме тип релігійного ритуалу є чинником племінної інтеграції, ідентифікації людини зі своїм кланом).

         Архаїчні релігії. На цьому рівні виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство).

         Їх характеризують: персоніфікація богів та перехід від зооморфізму (зображення богів у вигляді тварин) до антропоморфізму (богів уявляють схожими на людей не тільки зовнішньо, а й за поведінкою — наприклад, боги давньогрецького пантеону сваряться, кохають, воюють); поява посередника між богами та людьми (шамани), професіоналізація та ієрархізація служителів культу; поява релігійних установ (храми рабовласницьких держав були осередками не тільки релігійного, а й політичного, культурного життя); космологізм (підпорядкованість богів, людей вищій космічній силі), віра в карму (Індія), віра в дао (Китай), віра в рок (слов'яни); політеїзм (багатобожжя), поява державних, національних форм релігії та її обмеженість державними кордонами.

         Історичні релігії. На цьому рівні відбувається ускладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Характерними рисами стають: монотеїзм (віра в єдиного Бога); набуття світових рис (ці релігії поширені в багатьох країнах світу, наприклад, іслам є державною релігією в 28 країнах); універсальність (не пов'язані з певною соціальною чи національною групою (брахманізм, культ Діоніса, іудаїзм), відкриті для всіх людей без будь-яких обмежень за національністю, статтю, професією та ін.); наявність ідеї спасіння душі (різні релігії проповідують досягнення цього різними шляхами: іслам — через виконання релігійного ритуалу, буддизм — через духовне самовдосконалення, християнство — через виконання заповідей).

         Ранні сучасні релігії. До них належать конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Визнають секуляризацію суспільства (відмежування релігії від суспільства) та приватизацію релігії (релігія переміщується з публічної сфери в приватну), науковий атеїзм як альтернативу релігійному світосприйняттю.

         Сучасні релігії. Цей рівень представляють модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські секти — мормони, свідки Єгови; неосхідні культи — рух Харе Крішна, дзен(чань)-буддизм; науково-релігійні об'єднання — церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні об'єднання), а й модифіковані варіанти традиційних релігій; секуляризація свідомості (у свідомості людини релігія втрачає домінуючу роль та набуває атрибутивного, ситуативного значення); індивідуалізація релігії (у сучасному суспільстві релігійність людини стає її приватною справою, вона має право сама обирати, у що і як вірити, до якої релігійної організації належати).

         Ці рівні релігійності, на думку Р. Белла, не тільки послідовно змінюють один одного, а й можуть одночасно існувати. Так, наприклад, у сучасному релігійному світогляді інколи традиційні релігійні форми замінюють примітивні (магія, фетишизм тощо).  [5] 

3.2. Соціальні функції  та роль релігії  в суспільстві.

         Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю, Це й реальне життя, дії людей — культ, богослужіння, церковна організація, а головне, це вагомий елемент суспільства,  форми і принципи організації суспільного життя, що тією чи іншою мірою грунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія — це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов'язані із відношенням її до Абсолютного.

         Релігія як суспільний феномен виконує різні суспільні  функції, задовольняючи тим самим  різного роду потреби окремих  індивідів, груп, націй. Однак найважливішим є те, що в різних суспільствах різні релігії виконують неоднакові функції, тобто неможливо застосувати універсальний функціоналізм до всіх релігій. [17, с.26]

         Релігія в одних  випадках може діяти як чинник стабілізації, а в інших, як чинник, що викликає конфлікти та потрясіння.

         «Скільки раз релігія  була причиною довготривалих воєн, нещасть і кровопролить. Хіба не зіткнення між світовими релігіями  стало нині причиною міжнародних  конфліктів і тероризму? І, справді, християнський світ, змагаючись за священні землі, не раз піднімав зброю проти мусульман, турків та іудеїв, знищивши мільйони іновірців. Католики в Іспанії привселюдно застосовували тортури й спалювали іудеїв і протестантів. А протестанти, у свою чергу, в інших країнах вели боротьбу проти католиків і навіть страчували католицьких «єретиків». Індуїсти й мусульмани дотепер борються між собою за володіння священними землями та релігійними святинями. Хіба суперечка за володіння храмовою горою в Єрусалимі, яка триває й донині, не є загрозою мирному існуванню багатьох країн? До цього слід ще додати, що в минулих століттях світські (секуляризовані) ідеологи в багатьох східних і західних країнах нав`язували свої системи зі справжнім релігійним фанатизмом і месіанським абсолютизмом, знищуючи при цьому людей, не згодних з цими системами, і руйнуючи економічні механізми, що не вкладалися в догматичні рамки цих ідеологій. Спираючись на такі фактичні свідчення, противники релігії кажуть, що треба домагатися не посилення впливу релігії, а його зменшення.

         Інші люди з ними не згодні, оскільки вони випробували  на собі порожнечу атеїзму, вульгарного  матеріалізму, секуляризму, бачили їхню неспроможність стати міцними основами для мотивації моральних учинків, для моральності на рівні індивідуальної поведінки і суспільства в цілому. Вони інтуїтивно відчувають, що релігія, маючи особливий духовний вимір, могла б слугувати такою підставою, пробуджуючи в людях віру, надію й сміливість, активізуючи зацікавленість у суспільних справах, альтруїзм і моральність, так необхідні для зміцнення соціальних зв`язків у родині й суспільстві.» [7, с. 255] 

         Розглядаючи функції  релігії з соціологічної точки  зору слід мати на увазі їх дію в соціумі, вплив на соціальну структуру, зв`язки, суспільнівідносини тощо. До соціальних функцій інституту релігії належать: світоглядна, компенсаторна, комунікативна, легітимізуючи, ідеологічна, та інтегративна функції.

         1)Світоглядна функція. Релігія включає в себе певне світобачення, вміщає в собі пояснення світу, місця людини в ньому, природи людини тощо а також світовідчуття (емоційне відображення зовнішнього світу та самопочуття людини). Релігійний світогляд реалізується у поведінці та стосунках віруючих між собою, в релігійних і нерелігійних структурах. 

         Мета релігійного світогляду -- дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини того, для чого вона живе, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві негаразди.

         Релігійний світогляд  викладений у святих книгах, релігійних переказах, працях отців церкви тощо. Центральним положенням релігійного світогляду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільства, людського буття, свідомості й пізнання – Бог. [23]

         2)Компенсаторна функція полягає в здатності релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо, а також в здатності релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілкуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя. [19, с. 396]  Тобто, на рівні індивідуальної психології ця функція виявляється як ілюзорне вирішення об'єктивного протиріччя в суспільстві, як утіха від безсилля людини в реальному житті.