Социология религии

         Тому предметом  вивчення соціології релігії є лише доступна спостереженню поведінка  людини в широкому сенсі слова, у  тому числі її діяльність (вчинки, відмова  від дій, твердження або мовчання тощо), а також чинники, охоплені цією діяльністю (середовище проживання, клімат та ін.) [18]

         Предмет соціології релігії постійно розвивається, збільшується за обсягом, змінюється за структурою. Головним у аспекті предмету соціології релігії є вироблення понять і теорій соціологічної науки про релігію.

Так, Д. Угринович предметом вивчення соціології релігії вважає соціальні умови, що зумовили виникнення релігії, а також  місце і роль релігії у функціонуванні та розвитку тієї чи іншої системи.

         На думку науковця-соціолога І. Яблукова, предметом є соціальні закономірності виникнення релігії, її розвиток та функціонування, соціальна структура і взаємодія між її елементами, місце та роль у соціальній системі тощо. [17, с. 16-17] 

1.3 Об`єкт соціології  релігії

         Релігія – явище  дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в  суспільстві цілком закономірно  й існує разом з ним. Релігія  є однією з найдревніших форм суспільної свідомості.

         Релігія як соціальне  явище має свої організаційні  форми, головною ознакою яких є культова діяльність і яким властиві специфічні відносини, структура, групова свідомість, система орієнтирів, контролю та ін.

         Найпоширенішою організаційною формою релігії є церква. Церква - це об'єднання віруючих на основі спільних догматичних уявлень, обрядів, канонів. У церкві діє певна система норм, цінностей, санкцій, за допомогою яких здійснюється контроль за поведінкою віруючих. З точки зору об`єкту соціологія релігії розглядає церкву в контексті соціального інституту.

         Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв'язок з розвитком суспільства – певної самовідтворюючої  системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Слово походить від лат. Religio – і означає зв'язок. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань.

Феномен релігії вивчається в двох напрямках: теоретичному та історичному.

         Історичне релігієзнавство -  вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та релігій вірувань в їхньому взаємозв'язку , акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів. А теоретичне – вивчає філософські, теологічні, психологічні, соціальні ракурси релігії. Соціологія релігії досліджує релігію в теоретичному аспекті. [18]

         Отже, об'єктом соціології релігії як наукової дисципліни є  релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце в духовному  житті суспільства. 

2.1. Класик соціології  релігії О.Конт.

         Початок формування соціології релігії як наукової дисципліни припадає приблизно на середину XIX ст. Її виникнення зумовили процеси в європейському суспільстві, започатковані епохою Просвітництва й антифеодальними буржуазними революціями. Одним з найважливіших її джерел була соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту французькими енциклопедистами XVIII ст. (Гельвецій, Гольбах, Дідро). Ця критика сприяла пробудженню інтересу до соціальної зумовленості релігії та її ролі у житті суспільства. Відповідно релігію стали виокремлювати із сукупності суспільних інститутів як особливий феномен, щодо якого інші суспільні реалії розглядали як світські (секулярні).

         Одна з особливостей соціального розвитку західного  суспільства полягала у зростаючій складності та диференційованості суспільних інститутів. У зв'язку з цим постало питання про місце релігії серед інших соціальних інститутів та її взаємини з ними. Якщо радикальні критики вбачали в релігії тільки соціально-негативний чинник, то соціальну науку цікавило, що насправді відбувається у житті суспільства під впливом релігійної віри.

         Такому спрямуванню  наукового інтересу сприяли результати досліджень історії, філології, антропології, етнології.

         Першим цю проблематику порушив французький філософ О. Конт, який вважав, що в дослідженні соціального життя важливо з'ясувати засади соціального порядку, а відповідно й соціальну роль релігії.

         Згідно з його вченням про соціальну динаміку, заснованим на еволюційних засадах, суспільство долає три стадії розвитку, аналогічні періодам людського життя, — дитинство, юність і зрілість. На першій — «теологічній» стадії — людина марно намагається досягнути «безумовного пізнання внутрішньої суті» явищ і причин їх виникнення. Її релігійна свідомість представлена трьома типами — фетишистським, політеїстичним та монотеїстичним. Останній тип свідчить про перехід від теологічного до «спекулятивного» мислення, що домінує на «філософській», метафізичній стадії. На третій стадії людина, спостерігаючи явища, намагається встановити між ними закономірні зв'язки. Це стадія панування науки. [5] 

         Конт зробив спробу розглядати релігію саме з позиції  наукового мислення, не посилаючись  на теологію. Його наукові межі не відкидали  релігію, а були покликані віднайти раціональний зміст у релігійних уявленнях та міфах, дати людині «розумну релігію».  Тобто, він запропонував світський, раціоналістичний варіант «позитивної релігії» — культ людства як єдиної «Великої Сутності», величезного соціального організму.

         Класик сучасної французької соціології Р. Арон назвав О. Конта «соціологом єдності людства», а релігі. Великої Сутності – «возвели чуванням кращого в людині, перетвореного на принцип єдності всіх людей». [17, с. 11]

         Для соціології релігії, на думку О. Конта, найважливішими є  два аспекти:

         1. Релігія, яка  на першій стадії була невід'ємним  елементом людського суспільства,  згодом поступово витісняється  науковим знанням. Ця думка  була покладена в основу концепції  секуляризації, витіснення релігії  з різноманітних сфер життя  суспільства і занепаду її впливу.

         2. Кожна стадія  розвитку пов'язана з певними  соціальними структурами, відносинами  у сфері влади. Пануванню теологічних  ідей, яке охоплює людську історію  від її початку до XII ст., відповідає  домінуюча роль духовенства та  військових, які з точки зору позитивізму є непродуктивними соціальними верствами. На філософській стадії панівні позиції починає захоплювати бюрократія, передусім юристи. Останньою історичною формою теологічного порядку був, за Контом, адекватний християнському монотеїзму феодальний режим. Якщо на цій стадії релігійні вірування були зв'язуючою силою, основою соціального порядку, то із занепадом релігії постала загроза розпаду соціальних зв'язків. Соціальна споруда затребувала нових опор. На позитивній стадії, що утвердилася в XIX ст., провідну роль почали відігравати інженери, вчені. Завдання консолідації суспільства на сучасному етапі передбачають позитивний синтез наукового знання. Цього домагається соціологія, поєднуючи ідеї порядку і прогресу. [5]

         Згідно з позицією Конта, суть релігії – це служіння благу людства та єдності. Релігія охоплює всі прагнення людської природи: діяльність, любов і думку, керує політикою, філософією, мораллю.

         О. Конт не створив  соціологію релігії як наукову дисципліну, а підготував ґрунт для неї.

         А також він започаткував соціологічний підхід до бачення  релігії, тобто за цим підходом релігія  вважалася необхідним компонентом  суспільства. [19, с. 394] 
 
 
 
 
 

2.2.Погляди М. Вебера та Е. Дюркгейма на феномен релігії

         Великий вклад у  становлення соціології релігії зробив Макс Вебер. На його думку, відповісти на проблемне питання « Що таке релігія?» соціолог може лише після того, як осмислить цей феномен на основі наукових досягнень та емпіричних досліджень в усіх сферах соціуму. Праці Вебера становлять дивовижний за широтою охоплення й сміливості аналізу сплав історичного пошуку та соціологічної рефлексії.

         Для М. Вебера  релігія  як предмет соціологічного дослідження  є соціологічною поведінкою людини, яке включає в себе відношення одних людей до інших, до явищ і перебуває в межах досвіду, що доступний спостереженню. У відповідь на те, що надприродне лежить за межами сфери людського сприйняття. А тому не може бути предметом науки, об`єкт соціологічного дослідження не саме надлюдське, а те, що виникає із віри в нього. Соціологія релігії – наука не про «священне» і не про ставлення людини до «священного»,  а наука про людину та її поведінку, тобто, про її відношення і до того, що вона вважає «священним». М. Вебер провів чітку грань між соціологічним визначенням поняття «релігії» і визначенням цього поняття, що лежить в просторі теології, філософії, між тим більш предметного, що бачить в релігії соціолог і те, що бачить теолог чи філософ. І це вагомо, адже інакше не бути соціології релігії як галузі наукового знання. [17, с. 15]

         Він відділяє релігійні  погляди індивідів від соціального  грунту, соціальних відносин. Індивідуальні  релігійні почуття, на його думку, визначаються лише індивідуальною самосвідомістю. Цінність релігії Вебер вбачає в  «артикуляції найглибших мотивів індивідуальної людської діяльності» [3, с. 603]

         Вебер високо оцінював соціальну та політичну роль релігії  як самостійної сили, незалежної від  політичної структури соціуму. Також  у своїх працях Вебер розглядає  питання співвідношення релігії, зокрема  протестантської, з буржуазним соціальним устроєм, роль релігії у зародженні і розвитку капіталізму в Германії.

         Суспільство потребує релігію, оскільки вона є соціальним фактором і будівельним матеріалом будь-якого соціуму. Серед соціальних функцій релігії Вебер виділяє консолідуючу та інтеграційну функції, оскільки саме вони мають здатність згуртовувати суспільство, запобігати соціальним конфліктам і революційним потрясінням. [17, с.16] 

         Дюркгейма справедливо  вважають одним з основоположників соціології релігії (основна праця — «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система Австралії», 1912). Він прагнув відкрити спільну для всіх релігій структуру, абстрагувався від вищих форм релігії, оскільки вбачав у ній інститут, нерозривно пов'язаний людським існуванням в його соціальному аспекті. Йому важливо було встановити найпростіші структури, які складають релігію в її різноманітних історичних варіантах. Остаточна мета цього пошуку полягала в тому, щоб зрозуміти сучасну людину. У своїх дослідженнях, в яких переважали емпіричні, етнографічні елементи, Дюркгейм зосередився на трьох взаємопов'язаних темах.

         1. Загальна теорія  суспільства, в якій релігії  як інтегруючому соціальне життя  чиннику належить центральне  місце. 

         2. Спеціальна теорія  суспільства — соціологія релігії,  — в межах якої він намагався пояснити появу релігійних уявлень.

         3. Етнологія релігії  — теорія, що пояснює власне  релігію австралійських аборигенів. [4] 

         Надзвичайно важливими  для соціологічної теорії стали  визначення змісту і функцій релігії  в суспільстві, а також теза про релігію як чинник соціальної інтеграції. Дюркгейм виходив з того, що релігія поширена в усіх суспільствах і є універсальним соціальним феноменом, виконує важливу суспільну функцію. Тому соціологічний аналіз її необхідний для розуміння суспільства загалом. Соціологію релігії, за Дюркгеймом, цікавить не те, що відрізняє одну релігію від іншої, а передусім притаманні усім релігіям структурно-функціональні характеристики. Через те соціологія в дослідженні релігії використовує здебільшого порівняльний метод, що дає змогу в численних варіаціях релігійного феномену виділити його універсальні аспекти.

         Якщо зміст релігійних вірувань з кожною епохою змінюється, то функції релігії зберігаються.

         Головний компонент  релігії, за Дюркгеймом, не її догмати, а практична релігійна діяльність, що виражається у колективному здійсненні та відправлені обрядів. Виражаючи певні суспільні потреби, релігія й виконує необхідні суспільні функції . [5] 

         «Тож, власне, немає  релігій, які були б фальшивими. Всі  по-своєму справжні: всі відповідають, хоча кожна в свій спосіб, певним умовам людського існування. Безперечно, можна їх розкласти за якимось ієрархічним порядком. Одні можна поставити вище за інші в тому розумінні, що вони відіграють більш високі розумові функції, що вони багатші на ідеї та почуття, мають у собі більше концепцій, менше чуттєвості та образності, і що відзначаються більш вишуканим характером систематизації. Та хоч би якими складними та ідеалістичними були насправді відповідні релігії, цього замало для того, щоб їх можна було розкласти згідно з їхніми окремими родами. Всі вони є рівнозначними релігіями, як усі живі істоти рівнозначно належать до живих, починаючи від найжалюгіднішої пластиди й закінчуючи людиною.»  [8, с.7]