Предмет философии

Діти, народжуючись, не відразу освоюють культуру свого суспільства. Виростити з дітей «правильних» дорослих — насущна потреба суспільства. Родина виконує посередницькі функції у процесі соціалізації, зв'язуючи індивіда з «великим» світом. По усьому світі на сім’ю покладається відповідальність по захисту, змісту й іншій підтримці дітей, слабких, старих і інших утриманців. Родина є важливим механізмом, що допомагає індивіду навчитися зав'язувати близькі та постійні контакти з іншими людьми. Здорові відносини в родині сприяють розвитку таких почуттів, як дружба, любов, захищеність, самоцінність, а також загального відчуття благополуччя.

Родина дає індивіду статуси, що орієнтують його на безліч міжособистісних взаємин, включаючи відносини з батьками (батько — дитина), із братами й сестрами, з родичами (тітками, дядьками, кузенами, бабусями й дідусями); орієнтують його на приналежність до його основних груп, включаючи расову, етнічну, релігійну, класову, національну приналежність і приналежність до конкретного співтовариства людей. Незважаючи на те, що в результаті соціальних змін багато економічних функцій, функції догляду за дітьми, їхнього виховання і навчання перейшли від родини до інших суспільних інститутів, родина продовжує залишатися соціальним осередком, що несе основну відповідальність за продовження роду, соціалізацію дітей та інші функції.

Функціоналісти роблять упор на задачі, виконувані родиною, що служать інтересам суспільства в цілому. Прихильники теорії конфлікту розглядають родину як соціальну структуру, у якій одні люди виграють за рахунок інших. Ф. Енгельс бачив у родині класове суспільство в мініатюрі, де один клас (чоловіків) гнітив інший клас (жінок). Він утверджував, що шлюб історично був першою формою класового антагонізму, де добробут однієї групи ґрунтувався на приниженому й пригнобленому положенні іншої групи.

Соціолог Рендалл Коллінз вважає, що історично чоловіки є «сексуальними агресорами». Він пояснює домінуюче положення чоловіків їхньою більшою фізичною силою, ростом і агресивністю. Жінки виявилися в положенні жертв через свій менший ріст і здатність виношувати та народжувати дітей, що робить їх більш уразливими. Чоловіки побудували суспільство таким чином, щоб затвердити жінок як свою сексуальну власність. Чоловіки заявляють свої виняткові сексуальні права на жінок точно так само, як визначають доступ до економічної власності. Шлюб стає соціально обумовленим контрактом на сексуальну власність.

Сучасна ситуація в корені інша. Жінки стали потенційно вільними у виборі сексуальних відносин. Коллінз висуває гіпотезу: у міру того, як економічні можливості жінок зростали і вони стали поступово звільнятися від фінансової залежності від чоловіків, у них з'явилася можливість стати і сексуально незалежними. Тепер сексуальні «контракти» стали орієнтуватися на шлюбні відносини в меншому ступені, ніж на товариські відносини і сексуальне задоволення.

Психоаналітик Зиґмунд Фрейд і соціолог Георг Зіммель застосували до проблем родини конфліктологічний підхід. Вони утверджували, що близькі взаємини неминуче містять у собі не тільки любов, але й протиборство. Родина будується на основі діалектики двох протиборчих потреб: суперництва за незалежність, владу та привілеї й одночасно співучасті в долі один одного.

2. Освіта і наука.

Навчання є фундаментальним процесом у нашому житті. Воно дозволяє індивіду адаптуватися до навколишньої дійсності, використовуючи досвід попередніх поколінь. Соціологи розуміють під навчанням відносно постійну зміну в людському поводженні чи здібностях, що є наслідком досвіду. Суспільство може брати на себе задачу передавати визначені погляди, знання та навички своїм членам шляхом формального навчання — того, що соціологи називають освітою.

Освіта — один з аспектів багатобічного процесу соціалізації, за допомогою якого індивід здобуває моделі поводження, необхідні йому для ефективної участі у житті суспільства. Вона являє собою процес, у якому одні індивіди мають статус учителя, а інші — учня, виконуючи відповідні цим статусам ролі.

Школи з'явилися кілька тисячоріч тому назад для підготовки невеликого числа обраних для обмеженого кола керівної та професійної діяльності. Однак у XIX ст. безкоштовні середні школи стали основним засобом, за допомогою якого члени суспільства одержували елементарні знання та навички з читання, писання й рахування (арифметики). Школи мають істотне функціональне значення для виживання та збереження сучасних суспільств. У багатьох примітивних і аграрних суспільствах школи відсутні. Соціалізація молоді здійснюється у них тим же «природним» шляхом, якої батьки навчають дітей ходити чи говорити. Дорослі люди в сучасних суспільствах не можуть дозволити собі виховувати дітей за власною подобою. Дуже часто навички батьків застарівають, і вони зіштовхуються з тим, що професія, якій вони навчалися, більше не потрібна. Знання й уміння, необхідні у сучасному житті, не можна одержати автоматично і «природно», для цього потрібна спеціальна освітня структура.

Представники функціоналізму вважають, що система освіти призначена для засвоєння переважаючих у суспільстві цінностей та формування єдиної національної свідомості. Учні довідуються, що значить належати до тієї чи іншої нації, грамотно володіти рідною мовою, мати загальну спадщину і діяти відповідно до встановлених стандартів і правил. Діяльність шкіл спрямована також на те, щоб інтегрувати бідних і незаможних у структуру пануючих інститутів. Конфліктологи вважають, що освітня діяльність, яка переслідує ці мети, служить інтересам елітних класів і груп.

Усі суспільства надають індивідам, незалежно від їхніх якостей і можливостей, визначені статуси. Інші статуси досягаються шляхом власного вибору та конкуренції. Сучасні суспільства повинні робити добір молоді для посад і професій, що вимагають особливих талантів. Інститут освіти, як правило, виконує цю функцію, виступаючи посередником у доборі індивідів для певних типів професійної діяльності. Видаючи дипломи, свідчення і посвідчення, він визначає, хто саме з молодих людей одержить доступ до влади, престижного положення й статусу. Для багатьох школи виконують роль «ескалаторів», що дозволяють здатним і обдарованим людям піднятися по соціальних сходинах. Але конфліктологи заперечують це твердження й гадають, що школи служать для того, щоб нащадки елітарних батьків, маючи «потрібні» посвідчення, могли гарантовано одержати кращі місця. Вони розглядають школи як посередників, що відтворюють і легітимізують існуючий соціальний порядок і, таким чином, діють на благо одним індивідам і групам та на шкоду іншим. З погляду конфліктологів у школах існує прихований процес навчання; він складається з комплексу нечітко виражених цінностей, позицій і моделей поводження, що поволі виховують дітей відповідно до уявлень домінуючих інститутів. Учителя формують і заохочують якості, що втілюють норми середнього класу — працьовитість, відповідальність, сумлінність, надійність, старанність, самоконтроль, ефективність. Діти вчаться бути спокійними, пунктуальними, терплячими, поважними до вчителів, сприйнятливими до вимог групи.

Конфліктологи згодні з функціоналістами в тім, що школи виступають у ролі посередників для залучення меншостей з людей, що знаходяться на нижніх ступінях суспільства, у домінуючу культуру. Однак вони не бачать у цій функції нічого позитивного. Соціолог Рендалл Коллінз утверджує, що система освіти служить інтересам пануючої групи, знижуючи напруженість, створювану малими етнічними групами. Обов'язкове навчання стирає етнічні розходження і передає національним меншостям і людям, що знаходяться на нижніх ступінях соціальної ієрархії, цінності й спосіб життя пануючої групи.

Коллінз скептично відноситься до твердження функціоналістів, що школи виконують роль ескалаторів. Він показує, що школярам явно бракує технічних знань і велику їхню частину вони здобувають на робочому місці. Хоча для багатьох професійних занять потрібна додаткова освіта, Коллінз вважає, що це досягається не технічними вимогами даної роботи. Рівень кваліфікації, необхідний друкаркам, секретарям, продавцям, учителям, робочим на конвеєрі та багатьом іншим, не набагато відрізняється від того, котрий існував у попереднім поколінні. Коллінз називає ці тенденції креденціалізмом — явищем, коли працівник повинний мати диплом чи посвідчення заради нього самого, а не для того, щоб підтвердити навички й уміння, необхідні для виконання конкретної роботи.

Якщо колись університетський диплом дійсно надавав людині елітарний професійний статус з відповідним цьому статусу винагородою, то сьогодні він дає статус середнього класу з відповідною йому оплатою праці. Незважаючи на те що населення стає освіченішим, відносне положення різних груп у системі стратифікації практично не змінюється.

З. НАУКА  ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Наука – це історично розвинута форма людської духовної діяльності, спрямована на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності. Наука – складне багатогранне суспільне явище: поза суспільством наука не може ні виникнути, ні розвиватися, але й суспільство на високій ступіні розвитку не мислиме без науки. Соціальне значення науки полягає в тім, щоб полегшити життя та працю людей, збільшити розумну владу суспільства над природою, сприяти удосконалюванню суспільних відносин, гармонізації людської особистості. Наука — це й сфера людської діяльності, основною функцією якої є вироблення та систематизація загальнозначущих знань про дійсність. У даний час практично немає жодної сфери людської діяльності, у якій можна було б обійтися без використання наукового знання. Життя сучасного суспільства значною мірою залежить від успіхів науки.

Предметом соціології науки є вивчення складного комплексу людських відносин, що складаються як у рамках самої наукової діяльності (організація роботи і стиль керівництва науковим колективом, особливості комунікацій у науці тощо.), так і між наукою й іншими областями громадського життя.

Оформлення науки як соціального інституту відбулося в XVII — на початку XVIII ст., коли в Європі були утворені перші наукові співтовариства й академії та почалося видання наукових журналів. На рубежі XIX— XX ст. виникає новий спосіб організації науки — великі наукові інститути й лабораторії з могутньою технічною базою, що наблизило наукову діяльність до форм індустріальної праці. У даний час такий спосіб організації приходить у ряді випадків у протиріччя із сучасними потребами науки. Новим напрямкам досліджень усе складніше завоювати собі місце в рамках старих колективів і організаційних форм, що устоялися. У результаті старі інститути поступово розбухають, перетворюються у скупчення численних підрозділів, перестають бути продуктивно керованими.

Хоча сучасна наука неможлива без централізації, надмірна централізація породжує небезпеку її бюрократизації. Процес інтеграції наук приводить до того, що вже зараз рішення більшості великих проблем залежить від участі у роботі фахівців самого різного профілю, а це вимагає пошуку нових організаційних форм. Наука як соціальний інститут стає найважливішим чинником соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства, вимагає зростаючих витрат, у силу чого політика в області науки перетворюється в одну з провідних сфер соціального управління.

На думку американського соціолога Р. Мертона, наукове знання можна визначити як емпірично підтверджені й логічно погоджені твердження, що виражають існування тих чи інших регулярностей (внаслідок чого їх можна пророкувати, передбачати). Інституціональна мета науки покладається в розширенні достовірного знання. Уся структура технічних і моральних норм науки похідна від цієї мети та цих методів і спрямована на її реалізацію.

Роботи Р.Мертона послужили поштовхом для широких досліджень питань інституціоналізації наукової діяльності. Процес інституціоналізації уявляє собою виникнення та збереження формальних структур, що поєднують членів наукового співтовариства. З одного боку, повна чи абсолютна інституціоналізація будь-якої науки чи її галузі неможлива. З іншого боку, при повній відсутності інституціоналізації наукова діяльність утрачає свій соціальний характер. Тому варто говорити про ступінь інституціоналізації.

Для високого рівня професійної інституціоналізації характерне утвердження наукової спільності, поява періодичних видань, вироблення етичних норм поводження вчених, контакти між ученими певної наукової області, значна соціально-організаційна інтегрованість. Ознакою відсутності професійної інституціоналізації в даній науковій області може служити ситуація, коли працюючі у ній дослідники ледь визнають один одного як колег. Інша крайність – абсолютна професійна інституціоналізація — ситуація, коли дане наукове середовище має вигляд чи ледве не релігійної секти. Обидві ці крайності несприятливі для успіху дослідницької роботи.

В інституціоналізованих галузях наукової діяльності досить ясно визначене місце вченого у даному професійному співтоваристві. Відомо, на яких зборах він буде присутній, які журнали стане регулярно переглядати, з ким в основному буде контактувати. Характерною рисою наукових областей з високим ступенем інституціоналізації є те, що рецензенти журналів можуть застосовувати послідовні й погоджені стандарти оцінок Там же, де між ученими немає ідейної спільності, критерії оцінок будуть значно варіюватися в залежності від рецензента. У цих випадках для об'єктивних оцінок необхідні додаткові фільтруючі механізми, такі, наприклад, як особисті відгуки найбільш авторитетних колег. Інституціональний характер здобуває й сама роль вченого у науці. Дослідники виділяють різні типи ролей вченого в рамках наукової діяльності. Наприклад, тип предметно-дисциплінарної ролі (фізик, біолог, соціолог), тип організаційної ролі (науковий співробітник, інженер-дослідник), тип академічної ролі (експериментатор, теоретик).

У Росії наука завжди була залежна від держави. Історично склалася суперечлива та багато у чому згубна для її розвитку ситуація. З одного боку, випливаючи власним інтересам, держава фінансувало і підтримувало наукові установи і вчених. З іншого боку, державні структури починали значні зусилля для того, щоб не допустити автономії науки і її права самостійно визначати стандарти і норми, напрямки і проблематику своєї діяльності.