Предмет философии

Предмет  філософії.

1.1.                      Філософська культура і світогляд.

1.2.                      Основне питання, аспекти і функції філософії.

1.3.                      Філософія  і  наука.

1.4.                      Філософія  природи, суспільства, культури.

           Історичний  огляд розвитку  філософських знань.

2.1. Зародження  і розвиток  стародавньої  філософії.

2.2. Головні проблеми  європейської філософії Нового часу.

2.3. Філософія  німецької класики  та  діалектичного  матеріалізму.

2.4. Сучасні спрямування  філософської думки : особливості, головні риси.

  Вузлові  проблеми  філософської онтології.

3.1. Категорія  й  видова різноманітність  буття.

3.2. Категорії обумовленості  і  закони  розвитку  буття  світу.

3.3. Своєрідність  соціокультурного  буття  людини.

3.4. Цінність людського  буття  й  глобальні проблеми  сучасного  людства.

1.    Предмет  філософії.

Філософія,  як специфічне знання й особливе  відношення до світу, являє собою не лише систему  своєрідних знань, не схожих  за своїми  модальністю і статусом ні на які інші, але й  виступає як особлива  форма  спільного усвідомлення світу людьми , як  цілісний світогляд. Слід одразу звернути увагу на особливості філософського мислення, бо ж вона –перш за все є культурою мислення ( а тому її називають «квінтесенцією культури» ): по-перше, -- воно здійснюється на межі узагальнень (це зовсім не те ж саме, що називають абстрактністю думок : вони всі є абстракціями, але на різному ступені узагальнення) ; по-друге,-- філософська думка  завжди сумірна людині думка, а тому вона є оцінюючою, а не відстороненою. Отже філософські знання – об’єктно-суб’єктні.

1.1 Філософська культура і світогляд.

Світ, у якому перебуває людина, надзвичайно  складний, а тому вимагає системно-цілісного охоплення й осягнення. Без особливих можливостей узагальнення, якими володіє розум людини, це було б недосяжним. Цілісне  узагальнене уявлення про світ виникло задовго до філософії у формі світогляду. Він спирається на практичне й теоретичне освоєння світу, але реальним його епіцентром є духовно-практичне осягнення. Саме у ньому зосереджується сумірне людині  ставлення до світу.

Світогляд – це найзагальніший спосіб моделювання “світу” як певної зовнішньої і внутрішньої людської реальності, в якій охоплюються уявлення, погляди, ціннісні орієнтацїї, переконання стосовно дійсності і власного місця людини в ній, стосовно зв’язку людини з зовнішнім світом. Незалежно від присутності наукових знань світогляд організує світ, систематизує і символізує його, утворює особливі (надзвичайні, сакральні, потойбічні) реальності.

Світогляд має три складові: а) світовідчуття, б) світорозуміння, в) світосприйняття. У своєму розвитку він чітко проходить три стадії, три історичні типи:

1) міфологічний :     світ як наївна споглядальна реальність з фантастичними залежностями чуттєвих і надчуттєвих елементів, з неймовірною силою узагальнень, з необхідністю ритуально-обрядових улагоджень людського життя з духами світу. Світ раціонально не диференційований, розмитий, але з точки  зору організації  життя родових спільнот досить логічний, визначений. Людина мислить себе  часткою природи, але природа мислиться не  як натуральність, а як духовно-предметна умова буття роду. Саме як природа.

2) релігійний :    світ мислиться раціонально значно більше диференційованим і систематизованим. Потойбічність набагато антропоморфніша (людино-подібніша): духи займають підлегле положення, а домінуючою силою виступають боги чи єдиний Бог. Культ богів породив культові обрядові дії, храмову організацію, що згодом переросла  в соціальний інститут церкви. Світ мислиться як єдиний живий Космос, духовний Універсум.

3) філософський :   світ уявляється в першу чергу завдяки раціонально-логічним моделям,  “картинам світу“. Головним  мислячим  персонажем стає   натомість  мудреця “філософ”. Мислення  спрямовується  до проекції майбуття, а не до ретроспекції (повертання у минуле). Природне сприймається як самодостатнє буття, незалежне у своїх функціях від людини.

Світогляд не варто ототожнювати з міфологією, релігією чи філософією. Вони – лише

“ядра” світогляду. Кожний наступний світогляд має значно менше, але й набагато щільніше ядро від попереднього. Особливістю філософського світогляду є те, що це – теоретичне ядро світогляду. Філософія – теорія  духовно-практичного осягнення світу.

1.2.   Основне питання, аспекти і функції  філософії.

Отже світогляд (навіть філософський) – поняття  загальнокультурне. Універсальним для всієї культури питанням є питання про відношення людини і світу. Яким чином людина отримує сенс світу і як вона наділяє світ своїм сенсом? Оскільки філософію цікавить мислений аспект, бо ж вона – культура мислення (п’ятої сутності – квінтесенції, найважливішої для людини), то загальнокультурне питання трансформується до відношення мислення і буття.

Проблеми буття світу і самого світу  не співпадають. Що світ є – це одне, але що є

світом? – це зовсім інше. А найцікавіше для філософії: як відноситься думка про щось у світі до буття цього чогось? І не важливо, чи це щось почуттєво осягається (ознака матеріального світу) чи воно почуттєво недоступне, але ж якось осягається (ознака ідеального світу). Отож не  випадково категорія буття стала центральною для філософії і зовсім не вживаною для природознавства. Висхідною проблемою буття  є проблема субстанціальності, тобто самостійного початку Буття. Що є таким, яке вже нічим іншим не визначається, лише самим собою обумовлюється? Саме звідси зародилися два основні напрямки філософії: матеріалізм та ідеалізм. Перший визнає самостійним початком буття матеріальну субстанцію. Другий – ідеальну (духовну) субстанцію. В межах ідеалізму розрізняють “об’єктивний” і “суб’єктивний” ідеалізм. “Об’єктивний” у якості субстанції приймає незалежний від людського суб’єкта духовний початок буття, певний духовний Абсолют. Суб’єктивний ідеалізм у якості субстанції покладає ідеальні можливості людини.

Інший бік основного питання філософії – це питання про відповідність думки про предмет  предметному змістові, реальності буття. Тобто, це питання про можливість мислення пізнавати сутності буття. Філософська позиція, яка не визнає такої можливості, отримала назву  агностицизм. Її представники вважають, що у кращому випадку людське мислення здібне до відображення явищ, але не сутностей.

Так чи інакше залежать від вирішення основного питання й інші філософські позиції :

-     монізм – визнання  лише однієї субстанції (першо-начала буття).

-     дуалізм – визнання двох рівноправних субстанцій (матерії та духу).

-     плюралізм – визнання множини самостійних початків буття.

-     апріоризм – визнання вроджених (закладених до всякого власного досвіду) здібностей мислення:  формальних  або й змістовних.

-     емпіризм – визнання єдино надійним джерелом пізнання чуттєвого досвіду.

Філософія розглядає буття світу під різним кутом зору, з акцентуванням на певному моменті відношення мислення до буття. Це і називається аспектами філософії, серед яких найчастіше виділяють:

1). онтологічний – акцент ставиться на змістовності буття (онтос – буття) і включає різноманітні вчення: натурфілософію (про природу), антропологію (про людину), соціальну філософію(суспільне буття) тощо.

2). логічний – акцент на самій культурі мислення про буття і пізнання світу. Сьогодні існує багато відносно відокремлених від філософії розділів логіки: “формальна”, математична, логістика тощо. Та мова не про них, а про логіку самої філософії. Її поняття, судження, умовисновки, систему категорій, засобів перевірки на істинність тощо.

3). гносеологічний – акцентується на мисленому відтворенні об’єктивної реальності за допомогою суб’єктивних образів (знання), на пізнавальному спрямуванні філософських

знань (гносис – знання). Особливе значення тут має методологія.

4). аксіологічний – акцент ставиться на ціннісних вимірах знання: моралі, естетиці, релігійній вірі, практичній значимості.

5). гуманістичний – акцент на дослідженні місця і значення самої людини, найсуттєвіших питань її життя.

До основних  функцій філософії беззаперечно відносять дві: світоглядну (адже філософія є теоретичним ядром духовно-практичного, тобто світоглядного, осягнення світу) та методологічну, пов’язану з її пізнавальними можливостями, з теоретичною глибиною мислення. Кожна з цих функцій включає певну множину підфункцій. Але є й такі функції у філософії, які не охоплюються цими двома. Серед них часто виділяють гуманістично-критичну, культуротворчу, праксеологічну (практична роль і призначення).

1.3.    Філософія і наука.

При всій своїй теоретичній глибині філософія значно відрізняється від того, що називають наукою. Перш за все, своєю умосяжністю, відсутністю власної емпіричної бази. Проте вона має й певні переваги перед частковими науковими галузями. Головна її перевага – цілісне охоплення універсуму, пошук загальних зв’язків, законів буття, їх людського  сенсу. Наука принципово не сумісна з мистецтвом, релігією, міфопоетикою. Вона може їх досліджувати, але препаруючи, втрачаючи їх сокровенні риси й арсенал. Наука підкидає мозаїку концептуальності, філософія ж намагається давати концептуальну цілісність. Наука безмірно інерційна, схематична (абстрагована від життєвої цілісності й конкретики), у зв’язку з чим губить верхні шари світогляду, задовольняючись “науковими картинами світу”. Отже, науковість взагалі не є атрибутивною для філософії, але завдяки теоретичності, рефлексивній раціональності філософія перетворилась на загальну методологію, забезпечує вибір актуальностей, сенсові прориви до нових горизонтів пізнання.

Як і наука, філософія вищою цінністю визнає істину, та все ж вона не є: універсальною наукою, наукою наук (царицею їх), наукою про науки (науковченням), не є вона й уже зайвою сьогодні “колискою” наук. З дерева філософії відбрунькувались не лише плідні гілки наук, саме воно обросло ліанами, омелою, під ним бур’яни, кущики, трава.

Специфічним є сам предмет філософії. Її цікавить сумірний людині сенс всезагальних

зв’язків світу. Тобто – закони буття ! Адже поза людиною буття не знаходить виразу, не здійснюється промовисто (це – німа все-загальність природи, самої по собі взятої). Ізольовані від людини “об’єкти” не цікавлять філософію. Вони – “річ у собі”, а не для нас.

Філософія не накопичує фактів, а лише ідеї, досвід мислення. Не шукає вона й експериментальних  підтверджень кожному висловлюванню, покладаючись на логіку системних зв’язків. Не користується вона й суворими (однозначними, вимірюваними кількісно, точними) методами. Філософія спирається на весь попередній досвід наукових узагальнень, але одразу і завжди має справу з загальним і лише з ним. Ось тому вона інтегрує, концентрує, субординує й координує всі і всілякі знання; стимулює їхнє добування, застосування, спрямовує процес і обробляє та світоглядно контролює результат. Філософія краще самих наук визначає місце, роль та масштаб кожної окремої науки серед інших наук. На відміну від наук філософія не створює дистанції з іншими формами духовно-практичного освоєння світу.

Філософія – одна з форм суспільної свідомості, що являє собою систему ідей, уявлень і поглядів на світ як буття; розкриває природу і сутність світу, місце людини у ньому і її можливості пізнання; сенсово моделює загальну структуру і стан світу, найзагальніші закони взаємозв’язку і розвитку універсуму. Таке її загальне визначення. З точки зору цілісного охоплення (моделювання за допомогою понять і ейдосів) світу філософія є найконкретніше, а не абстрактне знання. Ось тому вона не може бути будь-коли витисненою наукою. Вона не схожа на короля Ліра, який роздав свої володіння донькам, а потім шукав у кожної з них притулку. Філософія не може тулитися до якоїсь з наук, до якоїсь однієї функції, одного тільки аспекту чи набору проблематики. Щедро ділиться філософія з усіма  сферами культури, які мають потребу у культурі мислення, але при цьому ніколи не втрачає власного предмету, власних володінь при всіх змінах у предметі історично.

  1.4.         Філософія природи, суспільства, культури. 

Як ми вже знаємо, філософія має справу з загальним для всього буття. Але вона може зосереджувати увагу на певних сферах і рівнях буття світу. Першою формою філософського мислення у всіх стародавніх цивілізаціях була натурфілософія. Звичайно, природа мислилась у повноті космічного Універсуму, в якому все було живим і одушевленим. Змінюються уявлення про зв’язки людини і природи, але поза цими зв’язками філософія не розглядає природу. Не бачить і суспільство чи культуру. Існує соціологія як загальна теорія суспільства, існує культурологія як теорія культури. Навіщо, здавалося б, ще й соціальна філософія, філософія культури? Для розгляду у цілісному контексті універсальних зв’язків цих широких сфер буття. Тоді й розкривається те, чого науковий підхід просто не здатний помітити. Особливості, місце і роль суспільного буття в універсальній взаємодії природи і людини, наприклад. Соціологія і культурологія цікавляться духовним життям людини чи суспільства, але як воно не схоже в цих науках. Від обох відрізняється погляд психології.