Предмет философии

2.  Історичний огляд розвитку філософських знань.

Філософія, як і всяке знання, історично мінлива та водночас і здібна зберігати попередні досягнення, накопичувати досвід знань і мислення, будувати більш адекватні самій реальності її моделі. Розглянемо коли, де і як виникла філософія, які головні етапи розвитку проходила, які проблеми вузлові вирішувала. Коротко познайомимося з найвидатнішими мислителями. .Для більш детального ознайомлення з історією філософії Нового часу, німецькою класикою, сучасними її спрямуваннями скористайтеся наочно-графічними схемками (подаються у додатках до методичної розробки семінарських занять).

2.1.         Зародження і розвиток стародавньої філософії.

.Причини  і  умови  виникнення  філософії. Основними серед них є рівень діяльності, а отже й зміни світогляду при переході людства до ранніх цивілізацій, вичленовування раціонально-рефлексивних можливостей від міфопоетичного світогляду і взаємодія з ним. Живий цілісний світ у стародавньому філософствуванні спирається на Буття як його принцип. Природне і людське буття (“фюзис” і “техне”) тепер чітко розрізняються.

Універсалізація господарської діяльності відбулася в трьох  регіонах  ранньої цивілізації. Саме там і виникли класичні філософії. Єдність релігії, мистецтва, науки в філософському світогляді цих регіонів забезпечили паралелізм в уявленнях й ідеях еллінської, китайської та індійської філософії. Звичайно, при цьому зберігалася значна ментальна відмінність у головних світоглядних питаннях.

Натурфілософський  космологізм – перший напрям античної філософії. Мілетська школа Іонії: природні стихії як першопочатки буття світу. Геракліт Темний з іонійського міста Ефес. Світ як становлення. “Все тече”. Вогонь як субстанція світу. Діалектика протиріч. Емпедокл з міста Акрагант: емпірична еклектика буття. Вчення про чотири елементи і дві космічні сили світу.

Метафізика буття (онтологізм) – другий напрям античного мислення. Єдність буття і його числовий вираз у піфагорійців. Вчення про гармонію Універсуму. Школа елеатів з міста Елеї. Вчення про єдине, нерухоме і надчуттєве буття у Парменіда. Апорії Зенона. Атомісти – роздроблення буття до неподільних часточок. Атоми та порожнеча. Само-відхилення атомів.

“Афінська  школа” – вищі  класичні  досягнення  філософії. Софісти: зміна предмету філософії від космології до антропології. “Людина – міра речей”. Анаксагор – засновник афінської школи як особливого напряму і рівня філософствування. Вчення про “насіння речей” і світовий розум (нус, ноос). Сократ і сократичні школи: етичний раціоналізм. Платон і “Академія”: вчення  про світ  ідей і Благо. Аристотель і “перипатетики”: матерія  і форма. Універсальне охоплення філософських проблем: фізика і метафізика буття, поетика, етика, логіка, політика. Вихід до науки: “Трактат про тварин”.

Моральна  філософія  еллінізму – четвертий напрям античної філософської мудрості. Епікуреїзм. “Сад Епікура” та етика блаженства. Стоїцизм. Внутрішнє зосередження людини та етика доброчинства. Скептицизм. Сумнів в істинності суджень та етика незворушності (атараксія).

Неоплатонізм: система ідеального Універсуму. Останній могутній вибух античного інтелекту. Головні ідеї “Енеад” Плотіна: ієрархія Єдиного буття, принцип еманації та античний пантеїзм.

СЕРЕДНЬОВІЧНА  ФІЛОСОФІЯ.   ФІЛОСОФІЯ  ЕПОХИ  ВІДРОДЖЕННЯ.

(для самостійного вивчення).

Становлення й головні періоди розвитку середньовічної і ренесансної філософії: проблематика, головні cпрямування, представники, їхні ідеї і твори у кожному з періодів. Генезис співвідношення віри і розуму: від раціональної теології до раціональної антропології.

Патристичний період  раннього  середньовіччя.

a)           Апологетика: світоглядно-філософський  переворот. Захист  віровчення.

b)          Класичні патристичні досягнення на Сході (“три світоча кападокійської церкви”) та Заході (Амвросій, Ієронім, Августин).

c)           Кодифікація  релігійно-наукових  знань. Еріугена

Схоластика в  західній  Європі  в  період  зрілого  Середньовіччя: 

а) Рання  – спірка  віри  і  розуму, проблема  “універсалій”.

b) Зріла – від  теорії “подвійної  істини” до  гармонії  віри  і  розуму.

c) Пізня – волюнтаризм  супроти  раціональної  теології, номіналістичний  пріоритет  думки. “Бритва  Оккама”. Подвійна  істина  супроти  гармонії  розуму  з  вірою.

Етапи  розвитку  філософії  Відродження.

Гуманістичний: переважання  етичної  проблематики, антропоцентризм.

Пантеїстичний: проблема людини і світу. Філософія Миколи Кузанця. Флорентійська платонівська академія: Фічино, Піко делла Мірандола.

Натурфілософський: вчення Коперніка, Бруно, Телезіо, Кампанелли, Монтеня.

2.2.   Головні проблеми  європейської філософії Нового часу.

Природоцентризм і пізнавальна проблематика стають засадами філософствування Нового часу, а Ф. Бекон – його засновником. Це було продовженням лінії ренесансної натурфілософії, але з надзвичайною інтенсифікацією наукових відкриттів і настановою на експериментальне природознавство. Була створена теоретична механіка. “Новий органон” став програмою великого відновлення наук. Природа проголошена пробним каменем філософії, а емпіризм її провідним принципом. Склалися дві протилежні течії в філософії: раціоналізм (Декарт, Спіноза, Ляйбніц) і сенсуалізм (Гоббс, Локк) в теорії пізнання. Проблема суб’єкта та об’єкта: “вроджені ідеї” і “tabula rasa”, спірка про субстанцію. Вперше в філософії розробляється теорія методу, але кожна течія акцентує на своєму: індуктивно-емпіричному або раціонально-дедуктивному методі.

Політологічна і правова філософія Т. Гоббса і Дж. Локка спрямована на виробку нового юридичного світогляду, європейського лібералізму.

Англійський скептицизм і французький матеріалізм XVIII ст. значно відходять від класики ХV11 ст.: перший надто захопився суб’єктивністю, її апріорністю, а другий – механістичністю природного світу, його завершеністю.

Філософія доби Просвітництва у Франції і Німеччині цікава своїм здоровим глуздом, гуманістичними пошуками, соціокультурною проблематикою й пафосом. Проте класичної системності, філософської цілісності вона не досягала. Просвітництво лишило людству значну кількість імен прославлених європейських мислителів: Монтеск’є, Вольтер, Руссо, Дідро, Кондільяк, Кондорсе, Віко, Лессінг, Гердер, Шиллер, Гете.

2.3.         Філософія  німецької  класики  та  діалектичного  матеріалізму.

Теоретична  революція  в  німецькій  філософії досягла класичних вершин.

Зрушення в застиглій механістичній картині світу на засадах діяльного суб’єкта здійснив  І. Кант – засновник німецької класичної філософії, який розробив філософію трансцендентального суб’єкта, в якій принципово розрізнив “річ у собі” і явлений світ. Апріорізм, агностицизм, дуалізм кантівської теорії пізнання й філософії “практичного розуму”. Етика обов’язку. Від кантівського суб’єкта до субстанції “Я”, ототожнюючи “Я” і “не-Я”, думку і буття, рухалось науковчення Фіхте і пантеїстична філософія тотожності, мистецтва, “свободи” Шеллінга. Панлогізм спекулятивної філософії Гегеля: ілюзія понятійності предметного буття та побудова грандіозної системи внаслідок розгортання Абсолютної Ідеї. Діалектика логіки, природи і духу. Феноменологія духу. Суперечність методу і системи Гегеля привела до матеріалізму Фейєрбаха.

Діалектичний  матеріалізм  К. Маркса  та  його  послідовників.

Вплив антропологічного матеріалізму й атеїзму Л. Фейєрбаха на становлення філософії Маркса і Енгельса. Ідеальне як перетворене матеріальне. Практика – центральна категорія діалектичного матеріалізму. Діалектика – душа марксизму. Матеріалістичне розуміння історії і відкриття особливостей та закономірностей соціального світу як “третього” між матеріальним й ідеальним. Перетворюючи світ – людина творить себе, перетворюючи себе – людина, на вищому рівні, творить світ. Намагання знайти засоби подолання соціальної відчуженості привело Маркса і Енгельса до створення соціальної утопії майбутнього суспільства на засадах комуністичної власності.

2.4.         Сучасні спрямування  філософської думки : особливості, головні риси

Еволюція антропології у “нову онтологію”: прагматичні тенденції єднання буття і людини на засадах суб’єктивності, але на підставі самоцінності результатів, а не суб’єкта діяльності. Неокантіанський поділ наук на науки про природу й дух. Ціннісне буття і аксіологія М. Шелера. Шляхи подолання “безперсональності” буття першою торувала “Філософія життя”. Парадоксальною виглядає натуралізація людського буття: органічне супроти механічного, вітальне супроти раціонального. Значний вплив на філософію життя мала волюнтативна філософія А. Шопенгауера.

a)      Засновником філософії життя вважається Фрідріх Ніцше – розробник концепції надлюдини з її “волею до влади”. Організмічний натуралізм і неіндивідуальна душа культури – також внесок Ніцше. Спираючись на дуалізм діонісійського та аполлонійського початків вітальних сил, він розробляє імморалістську етику сили, робить універсальну переоцінку цінностей. Художня символіка філософії Ніцше також надала йому авторитету.

b)      В.Дільтей основні зусилля зосередив на концепції “переживання” і розуміючої психології, зробив внесок у герменевтику як метод пізнання живої реальності.

c)      Георг Зіммель: “інтуїтивне  осягнення  життя”. Конфліктність стосунків й ірраціональність долі (соціологія конфлікту).

d)     Анрі  Бергсон: “життєве творче поривання”. Космологічне розуміння життя.

e)      Освальд Шпенглер: “життєві цикли культури”. Відомий знаменитою книгою ”Сутінки Європи”.

Феноменологія. “Феномен” як явище, що осягається в чуттєвому досвіді – це позиція Гуссерля – класика філософії ХХ ст., що виходив з єдності наукової та світоглядної філософії задля подолання кризи європейських наук і людності. Подоланням однобічності натуралізму і психологізму стало вчення про процес чисто інтенціонального життя суб’єкта. Логіка супроти психології, інтуїція супроти індукції: засади споглядання сутностей (ейдосів).

Фундаментальна онтологія і екзистенціалізм. Персоналістська феноменологія існування (екзистенції) супроти сутності (есенції) намагалась органічно включити розмаїття внутрішнього світу людини в буття, культивувала погляд з середини (“Dasein”), інтимізувала буття. Екзистенція розуміється як свобода та внутрішня відповідальність суб’єкта. Це антисцієнтичне вчення, що хоче подолати зовнішні об’єктивації. Абсурд і філософія заколоту, буття як ніщо, межові ситуації буття – ось далеко не повний перелік їхніх проблем. Фундаментальна онтологія – це перш за все заслуга Хайдеггера. “Свідомість буття у світі” хвилює К. Ясперса. Французький екзистенціалізм прославився філософами-письменниками (Сартр, Камю.).

Вчення про три світи і дві натури Г. Сковороди – можна вважати початком оригінального мислення українців. Пізніше дуже значним виявився вплив німецьких мислителів на українську філософію першої половини ХІХ ст. Значним здобутком українського мислення стали “Філософія серця” П Д.. Юркевича та філософія мови О.Потебні. Екзистенційні мотиви та соціальні ідеї філософії Шевченка, Драгоманова, Лесі Українки й І. Франка. Філософія “Молодої України” й “інтегрального націоналізму”. Світоглядна проблематика української філософії радянських часів була поза конкуренцією.

Особливості  російської  філософії  “срібного  віку”. Від ідей слов’янофільства та почвеництва прямий шлях до філософії “всеєдності” В. Соловйова й П. Флоренського. Антропокосмізм також був конкретизацією філософії всеєдності: М. Федоров, К. Ціолковський, В. Вернадський, О. Чижевський, М. Холодний. Релігійно-персоналістський екзистенціалізм представлений іменами М. Бердяєва, С. Франка, Л. Шестова. “Філософія серця” Бориса Вишеславцева – чудова етична концепція.

Заснування “аналітизму” в позитивістській філософії (справка):

Англійська (кембріджська) школа. Ідеї Фреге, Рассела, Вітгенштейна, Уайтхеда. Світ як сукупність фактів у логічному просторі. Логічні значення супроти світоглядних понять. Початок розробки апарату математичної логіки як мови науки. “Логічний позитивізм”.

Львівсько-варшавська (Казимира Твардовського) та Віденська (М. Шлік, Р. Карнап, Г. Райхенбах) школи. Чуттєва безпосередність знань й атомарні логічні висловлювання. Алгоритми. Принцип верифікації. Неможливість повної формалізації (Гьодель) і конвенціоналізм. Філософія як логіка і методологія пізнання.

Постпозитивізм. Необхідність врахування соціокультурних характеристик (неораціоналізм). “Критичний раціоналізм” К. Поппера: принцип фальсифікації у зростанні знань завдяки науковій критиці і дискусії. Гіпотетико-дедуктивний метод. “Нова філософія науки”: Т. Кун (ідея парадигми та наукових революцій), І. Лакатос (методологія науково-дослідницьких програм), П. Фейєрабенд (наука як процес розмноження теорій).

Французький структуралізм і постмодернізм. Соціальні феномени у якості знакових структур і заснування “дискурсивних практик”. Жак Дерріда: позиція “деструктивізму”. Естетизація логіки. Жан Ліотар: вчення про новий тип культури (“постмодерн”) на засадах мовних ігор і операціональності. Консенсуальність знань і етнокультур.” “Розмовляюча свідомість” у контексті Хаосмосу (дискретності, нестабільності, випадковості й анархії).

3.  Вузлові  проблеми  філософської онтології