Предмет философии

Філософію може зацікавити безліч тем, явищ, проблем минувшини й сьогодення. Але є серед філософських проблем і такі, що служать у якості інваріантного ядра чи остова для всіх епох її розвитку. Саме такі проблеми ми й будемо називати вузловими. Розглянемо їх лише в одному аспекті – онтологічному. Розглянемо з урахуванням сучасної ситуації, в якій перебуває людська цивілізація.

3.1.              Категорія та видова різноманітність буття.

Поняття буття у філософії. Ще від елеатів постала проблема єдиного і множинного буття. Зв’язок категорій одиничне  і  загальне характеризує буття будь-яких окремих речей і явищ. Особливе – це міра висвітлення загального в одиничному виразі. Чуттєво буття невизначене. Буття і небуття взаємно перехідні категорїї. Буття як становлення (“все  тече”) не суперечить абсолютності, “непорушності” його. “Буття лише мислиме” – ця теза Парменіда вірна у тому відношенні, що лише сенсова модель, а не сам по собі чуттєвий образ, здібна відтворювати загальне й одиничне (особливість) в окремих речах, явищах чи подіях. Буття людини у світі – це надзвичайне буття. Лише в ньому найповніше відтворюються зв’язки світу (Універсуму ). І не лише завдяки мисленню, але й практично.

Структура буття та місце в ній людини подані в наочно-графічній схемі. Людино-вимірна визначеність буття й привела філософів до розгляду антропології як онтології, до розуміння “самотворності“ людського буття. Найзагальніші  способи (зі своїми засобами ) людського буття у світі – діяльність і спілкування. Вони значно різняться в залежності від форми відношення до предметного світу, від практичного або духовно-практичного його осягнення. Основна відмінність їх – різниця між предметним перетворенням і спогляданням.

Матеріальне  й  ідеальне  буття. Чуттєво-матеріальне предметне буття виявляє себе у двох формах: природній і соціальній. Ідеальне буття людини також подвійне: індивідуальне й об’єктивоване (означене). Діалектика взаємозв’язку ідеального та матеріального буття не може осягатися поза її суб’єктивним чинником. “Матерія” як буття знаходить вираз лише у людському мисленні, де вона стає вузловим поняттям, категорією.

Не можна плутати матеріальні речі та матерію: вони відмінні так, як світ і буття світу. Над поняттям матерії і складнощами його розуміння слід серйозно поміркувати. Головні атрибути матерії: несотворимість і незнищуваність, структурна невичерпність, детермінованість всіх явищ і процесів, відображення. Зверніть увагу: названі загальні властивості матерії стосуються її буття, та аж ніяк не чуттєвих речей. Речі недовговічні, а матерія вічна; сталеві речі, наприклад, покриваються з часом іржею, а їх буття завжди “чисте”. Отже, матерія – це й особливий вираз і форма динамічного буття світу.

Активність, простір і час універсуму. Саморухомість елементів світу – це їх невід’ємна властивість, тому рух – це спосіб буття матерії, її головний атрибут, а категорія перетворення – динамічна характеристика взаємозв’язків матеріальних об’єктів. Рух є всяка зміна взагалі: у будь-якій сфері й формі. Мінливість не відкидає збереження в рухові, але спостерігається відносність спокою і абсолютність активності у всіх формах руху різних матеріальних систем і на всіх структурних рівнях самоорганізації буття світу. Вчення про форми руху матерії не зводиться до п’ятичленного розподілу форм (механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна). Проте воно досить евристичне. Виділяють два види рухомої матерії: речовину і поле.

Завдяки вченню про форми руху матерії була побудована система універсуму та її наукова картина світу, сучасна класифікація наук (дивись наочно-графічну схему). Системність характеризується завдяки парним категоріям визначеності - “ціле” та “часткове”. Єдине цілісне буття і множина його частин знаходить вираз у категоріях система, структура, елемент. Структурний підхід сьогодні досить поширений не лише у мисленні. Від Л. Берталанфі бере початок і спеціальна теорія систем.

Простір  і  час. Конечне  і  безкінечне. Протяжність, структурність і співіснування елементів у всіх системах (тобто простір) характеризується взаємозв’язком з тривалістю і послідовністю у розгортанні змін і перетворень (час), забезпечуючи єдність матерії, руху, часу і простору. Час і простір людського буття має й своєрідні властивості.

Безкінечність конечного і конечність безкінечного (що  і  як зберігається у цих перетвореннях) логічно відтворюється в категоріях  форма  і  зміст, явище  і  сутність. Розвиток являє собою спрямовану зміну змісту і форм.

3.2.     Категорії обумовленості  і  закони  розвитку  буття  світу.

Детермінованість, як атрибут матеріального й ідеального буття, ствердила логічний принцип  детермінізму як форму виразу єдності світу, взаємної обумовленості явищ, подій і процесів. Найпоширенішою детермінацією є причинність (каузальність). Каузальні зв’язки відбиваються в категоріях причина  і  наслідок, але мають сенс лише при співставленні з універсальною взаємодією. Окремо взяті, вони не мають онтологічного значення. Детермінізму протистоїть позиція індетермінізму (абсолютизації свободи від зовнішніх умов). Пов’язані з ними позиції фаталізму й телеології. Свобода ж – це особливе поле (зазор) між космосом і стихією буття..

Категорії “необхідне” і “випадкове”, “можливе” і “дійсне” також є категоріями обумовленості. Необхідність є вища межа можливостей здійснення. Випадковість – це абстрактна можливість здійснення. Діалектика можливого і дійсного розгортається на лінії минуле-сучасне-майбутнє. Вірогідність здійснення можливого знаходить числовий вираз в категорії “ймовірне”. Тісно пов’язана з цією діалектикою необхідність і свобода, свобода вибору людини.

Зв’язок категорій обумовленості показаний графічно (див. додатки до семінарських занять).

Закони  розвитку і взаємодії. Поняття закону відбиває стійке, ідентичне, інваріантне, ”надійне” між явищами чи у явищі: повторюваний, необхідний, загальний, суттєвий зв’язок. Закони розвитку і взаємодії (закони діалектики) – всезагальні: не існує у світі нічого такого, що не підкорялося б цим законам. Вони загальні всьому. І об’єктивні, тобто від волі будь-кого незалежні.

Єдність законів діалектики обумовлена єдністю самого буття світу (все, що є у світі, тому є, було і буде, що є все інше, чим воно обумовлене і з чим пов’язане). Отже мова йде не про три різні основні закони діалектики, а про один закон, який розкриває розвиток і взаємозв’язок будь-яких явищ з трьох боків: джерела, механізму та характеру.

Закон  протиріччя розкриває внутрішню єдність і суперечність протилежностей у будь-якому предметі чи явищі з боку джерела. Протиріччям ми називаємо таке відношення протилежностей, в якому вони взаємно покладають і взаємно заперечують одна одну в тому ж самому часі й на одній і тій же підставі. Протиріччя і є джерелом всякого саморозвитку, першоджерелом вічного життя.

Закон  кількісно-якісного  перетворення вказує на структурну невичерпність універсуму з боку механізму розвитку. Головними категоріями для розуміння закону є “кількість”, ”якість”, ”міра”, ”стрибок”. Закон можна сформулювати так: зміна якості певних об’єктів відбувається тоді, коли накопичення кількісних змін сягає відповідної межі (міри) і здійснюється стрибок (момент переходу від попередньої якості до нової). В новій якості – нова кількість. Тобто є й зворотнє перетворення якості у кількість. Саме цей закон забезпечує також можливість людської творчості.

Закон синтезу (“заперечення заперечення”) у процесі розвитку характеризує взаємозв’язок послідовних етапів розгортання певних явищ, зв’язок між старою якістю певного явища чи системи і новою. Він вказує на характер розвитку: поступальність, повторюваність, циклічність, зняття (певне збереження, успадкування попередніх станів).

У спрямованому русі суспільства своєрідно діють універсальні форми розвитку: еволюція (поступальність), революція (якісний стрибок), коеволюція (сумісний розвиток паралельних систем), інволюція (поступове згортання або втрата якостей окремих підсистем, спрощення їх будови чи функцій).

3.3.              Своєрідність соціокультурного  буття  людини.

Місце суспільного буття в універсальній взаємодії природи і людини визначає особливості предмету соціальної філософії. Поняття суспільства як взаємодії людей у складній системі спілкування і засобів комунікації вимагає будь-які категорії суспільного буття визначати крізь призму людських стосунків.

“Власність”, ”владність”, ”техніка” – все це, перш за все, людські стосунки з приводу предметів володіння, правління, засобів праці та способів її, а не сам по собі предмет, не його фізична природа.

Соціум – це особлива система, що включає різноманітні елементи суспільного (спільнот, спільностей) та культурного буття, безпосередні й інституалізовані стосунки людей. Принцип структурування суспільного буття також задається особливостями предмету соціальної філософії, яка, на відміну від соціології, зберігає зв’язок соціуму з універсумом, сферами природного і духовного буття. Поняття суспільне  життя зберігає зв’язок із попередньою для соціальної форми руху матерії біологічною формою (“біос” – життя). Його можна розглядати у синхронному (одночасному просторовому вимірі) або ж діахронному (у вимірі розвитку в часі) аспекті. У першому випадку ми будемо мати справу з будовою суспільства, елементи якої характеризуються як “сфери суспільного життя”. Їхня типологія подається в наочно-графічній схемі предмету соціальної філософії. Коротко позначимо основні моменти проблематики кожної зі сфер.

1. Матеріальне буття людини  і  сфера  економічного  життя  суспільства: Людина й природа. Натуралізація людини і олюднення природи. Людина як геологічна сила й екологічна проблема сьогодні як її результат.

Що  і  як  виробляє людина? Поняття способу виробництва. Суперечність виробничих стосунків і продуктивних сил як джерело економічного розвитку суспільства. Власність – центральна категорія економічного життя суспільства. Проблема розподілу власності у суспільстві. (Дивись окрему схему).

2. Соціально-політична  сфера суспільного життя: Поняття політичної організації суспільства. Держава як політичний інститут. Владність – центральна категорія політико-правового життя суспільства. Влада і держава. Форми державного устрою і державного правління.

3. Соціальне життя суспільства : Соціальна стратифікація: головні елементи “класової” структури суспільства. Соціально-фаховий поділ суспільства. Національний склад і демографічна структура суспільства. Родина, інститут сім’ї. Соціальний статус – центральна категорія консолідованого суспільного життя. Наднаціональні соціальні утворення в умовах глобалізаціі суспільного буття.

4. Духовне життя суспільства. Суспільна свідомість – центральна категорія духовного життя. Структура суспільної свідомості: суспільна психологія й ідеологія, масова свідомість, індивідуальна та суспільна, буденна й теоретична. Суспільна думка. Форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, екологічна. Теоретичні форми суспільної свідомості: наука, філософія.

У діахронному аспекті головними моментами проблематики виступають такі: Джерела, мета і рушійні сили суспільного розвитку. Потреби й інтереси людей як рушійні сили розвитку суспільства. Мета – засоби – процес – результат. Цілеспрямованість і цілевідповідність. Чи виправдовує мета будь-які засоби? Суб’єкт історії. Поняття “народ”. Особа і народні маси. Можливості особи у суспільстві. Історичні особи і культ особи. Роль національної еліти. Пріоритет інтересів: спільності чи особи? Права людини. Формаційний та цивілізаційний підходи до розвитку людства. Поняття і сенс прогресу. Питання про історичний прогрес, його чинники, критерії (речовий і людський, особистісний), про роль насильства як повитухи суспільного прогресу. Науково-технічний і соціальний прогрес.

Історія, культура, цивілізація. Культурно-цивілізаційний вимір історичного буття людини значно відрізняється від формаційного, бо ж є суттєва відмінність культури і цивілізації як у минулому, так і сьогодні. Цивілізація – це регламент культури (у культурі – твориться, у цивілізації – використовується). Небезпека індивідуальному буттю у розрідженому  повітрі  цивілізації  поза  щільних  нашарувань  культури очевидна, бо чим  вищий  рівень  культури, тим  менша  питома  вага  членів  суспільства, які  її  розуміють. Культура і особа уявляють певну єдність: культура - “об’єктивоване”, а особа – індивідуалізоване ідеальне буття людини. Особистісний і предметний сенс культури розрізняється лише відносно. Культура – інобуття людського духу, представленого у знаках, а тому символічне й саме буття особи у культурі. Культура – ціннісне відношення людини до себе й інших за законами духовності (істини, добра, краси). Цінності культури – це особистісне значення об’єктивованого ідеального буття. Окрема людина може не любити музику чи живопис, але культурна цінність їхня від того не зменшиться (при всій зміні актуальності).

Особа як категорія філософії. Поняття персональності, індивідуальності характеризують особу як вільну особистість з цінністю її свободи. Особа – сутність людського буття та індивідуальна міра його універсальності. Структура особистісного буття включає два потенціали особи: “можу” (здібності) і “хочу” (потреби) та їхній взаємозв’язок. “Я” – єдність задатків, здібностей і потреб – ядро структури особистості. Гідність пов’язана з потребою і здібністю себе (свого Я) на лінії самореалізації. Але важлива при цьому міра (масштаб) самореалізації особи, внутрішня досконалість людини. Відповідальність завжди була стратегічною цінністю особи.

3.4. Цінність людського буття й глобальні проблеми сучасного людства.