Зв’язок родинного і шкільного виховання у педагогічному досвіді В.О.Сухомлинського

Відповідну  роль у педагогічному навчанні батьків  відіграє їх самоосвіта – читання науково-популярної літератури з питань сімейної педагогіки, тематичні радіо- і телепередачі.

Школа і сім’я - два суспільних інститути, на яких покладено обов’язок виховувати особистість. Визнаючи школу провідною ланкою у розвитку особистості, треба зазначити, що без єдності зусиль з сім'єю, ефективність цього процесу буде низькою. Здійснюючи родинне виховання, батьки створюють умови для повноцінного становлення та розвитку особистості, забезпечують дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, формують активне, зацікавлене ставлення до оточуючого середовища. З сім’ї починається дорога й до школи. У шкільному віці основою родинного виховання є формування в дітей гуманістичної моралі, естетичної культури, готовності до праці, до захисту рідної землі, патріотичних почуттів. Адже розвиток особистості – це „процес становлення особистості, удосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання. Він має різні форми та відбувається на основі взаємодії дитини з середовищем. А позитивний влив середовища (у нашому випадку це сімейне і шкільне ) на формування особистості здійснюється лише в тому випадку, коли вона здатна сприймати його як орієнтир у своїй життєдіяльності[6, с. 31].

Сьогодення  вплинуло на зміст взаємодії батьків  з дітьми. Ринкові відносини, вільний  вибір галузі діяльності сприяють посиленню  потреби особистості в додатковій освіті та професійному самовизначенні. З огляду на це загострюється увага та зацікавленість батьків до шкільної діяльності дітей.      

 Значення  батьківського авторитету, роль  педагогічного колективу та всієї  системи освіти є найважливішою  необхідністю у навчально-виховному  процесі сучасної початкової  школи. Щоб змінити на краще стан моральності нашого суспільства, необхідно пам’ятати, що вихованість наших учнів результат копіткої щоденної роботи, а також тих реальних міжлюдських стосунків, в які включається дитина з перших днів свого життя й активним учасником яких вона залишається усі наступні роки.

     Оптимізація взаємодії школи та сім’ї – необхідна умова успішного виховання і навчання дітей. Там, де вчителі й батьки виступають єдиним фронтом, там звичайно краще поставлена навчально-виховна робота школи та правильно організовано виховання дітей у сім’ї.

       Проблема взаємодії школи та сім’ї, на наш погляд, належить до найскладніших і найважчих. Оскільки взаємозалежність педагогічних явищ і процесів у наші дні дедалі ускладнюється, завдання, які висуває життя перед школою, стають настільки складними, що без високої педагогічної культури всього суспільства і, насамперед, сім'ї зусилля вчителів, якими б значними вони не були, виявляються недостатньо ефективними. Аналогічні проблеми стоять і перед сім'єю. Тому що всі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання, вкорінюються і у сім'ю особливо на тлі сучасних суспільно-економічних контрастів. Формування правильних взаємин і розвиток особистості залежить, насамперед, від того, якими людьми постають перед дитиною мати й батько, як пізнаються людські стосунки і суспільне оточення.

Розділ 2. Зв’язок  родинного і шкільного виховання  у педагогічному досвіді В.О.Сухомлинського.

2.1. Видатний український педагог В.О.Сухомлинський.

Василь Олександрович  Сухомлинський (1918-1970) - видатний український педагог, публіцист, письменник, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки.

У 1935 р. В.О.Сухомлинський  розпочав педагогічну діяльність. Працював учителем у Василівській школі Онуфріївського району, учителем і завучем в Онуфріївській середній школі. З 1947 року по 1970 рік - директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР. Автор багатьох книг, брошур і статей, художніх творів для дітей та низки педагогічних праць, зокрема: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Розробляв питання теорії і методики виховання у шкільному колективі та родині, всебічного розвитку особистості учнів, педагогічної майстерності[17, с. 38].

 Педагогічна творчість В.О.Сухомлинського багатогранна й невичерпно багата. Василь Олександрович увійшов в історію радянської і світової культури як видатний педагог і письменник, як патріот і поборник найгуманніших ідей у вихованні, як політичний трибун і громадський діяч, безмежно відданий своєму народові.

У центрі виховного процесу Сухомлинський поставив особистість. Основою його концепції є повага й довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Він розумів, що лише одним вивченням моральних істин не можна розвивати відповідні якості дитини. Тому в системі виховання забезпечив органічну єдність моральних знань та моральної практики. Він вважав, що вирішити завдання морального виховання можна лише тоді, коли в учнів будуть сформовані елементарні звички моральної культури, які відображають ставлення до речей і через речі до людей, що сприяє створенню уявлень дитини про добро та зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість, щастя, гідність. Розкрив закономірності виховання моральних звичок, серед яких: переростання звичок у традиції, емоційна оцінка, переживання власних вчинків, взаємовідповідність морального принципу і вчинку, до якого вихователь спонукає вихованця [4, с. 54].

Розробляючи систему гуманістичного виховання, Сухомлинський показав велике значення й ефективність методу створення спеціальних педагогічних ситуацій, виховна суть яких зумовлена конкретною практичною діяльністю вихованця у реальних життєвих умовах, коли необхідно зробити моральний вибір, виявити власні людські якості [3, с. 6].

Проголосивши  творення добра дитиною найважливішою  ідеєю своєї педагогічної концепції, Василь Олександрович багато в чому випередив своїх американських колег, які нині головним завданням школи вважають залучення учнів до таких цінностей, як турбота, повага, довіра і відповідальність, у яких вони бачать і цілі, й умови, й методи виховання [16, с. 98].

В.О.Сухомлинський  розробив педагогічну технологію ідеї «школи самореалізації особистості» та впровадив у практику діяльності Павлиської школи. Головною метою виховання він вважав всебічний розвиток особистості, який можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей. Обстоював необхідність розумового виховання дитини, потрібного не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Тому слід спонукати дитину до самостійної пізнавальної діяльності, самоосвіти, формуючи з малих літ допитливість, прагнення до навчання, яке має бути, за Сухомлинським, радісною працею. Його творчі знахідки щодо навчання: «школа під відкритим небом», уроки мислення на природі, кімната думки, культ книги, свято казки та ін., апробовані в практичній діяльності Павлиської школи, стали надбанням учительства [31, с. 2-4].

Педагог завдання школи вбачав у тому, щоб почуття прекрасного, краса, створені за багатовікову історію, стали надбанням кожного людського серця, перетворилися на естетичну культуру особистості[7, с. 18].

 «Школа, — писав Сухомлинський, — це насамперед учитель. Особистість учителя — наріжний камінь виховання» [25, с. 5]. До особи вчителя він ставив підвищені вимоги, вважаючи цю професію людинознавством. Пріоритетними напрямами професійно-педагогічної діяльності визначав: досконале знання свого предмета, глибоку любов до нього в поєднанні з любов'ю до дитини, уміння управляти її розумом і почуттями, спонукати до виявлення благородних почуттів; виховувати в дітях доброту, людяність, сердечність, доброзичливість, готовність прийти на допомогу, чутливість до всього живого і красивого; виховувати в юнаків благородство, чистоту морально-емоційних взаємин у сім'ї, ставлення до матері як до найдорожчої людини, почуття шанобливості перед красою дівчини; берегти й розвивати в дитини почуття людської гідності, оберігати її від поблажливості; систематично вивчати, досліджувати природний, анатомо-фізіологічний аспект психічних явищ, духовного світу дитини[30, с. 178].

Василь Олександрович  відкрив нову сторінку в розвитку вітчизняної педагогіки і вніс значний  вклад у розвинення проблеми шкільно – родинного виховання. Він вважав, що проблема шкільно-родинного виховання – одна з найжиттєвіших проблем, над якою повинні працювати педагоги та батьки в теоретичному і практичному плані, « шкільно-сімейне виховання не тільки дає змогу добре виховати молоде покоління, а й одночасно є дуже важливою умовою вдосконалювання морального обличчя сім’ї, батька й матері. Без виховання дітей, без активної участі батька та матері в житті школи, без постійного духовного спілкування і взаємного духовного збагачення дорослих і дітей неможлива сама сім’я, як первинний осередок суспільства, неможлива школа, як найважливіший навчально – виховний заклад і неможливий моральний прогрес суспільства» [28, с. 13].

2.2. Роль сім’ї у виховній системі В.О.Сухомлинського.

Василь Олександрович постійно цікавився проблемами сімейного виховання, умовами й особливостями виховання дітей у різних сім'ях, вивчав позитивний досвід, підмічав найістотніші та найбільш типові вади й недоліки сімейного виховання, шукав причини цих недоліків. Він проводив велику виховну й освітню роботу з батьками, дорослими, навчав їх мистецтва сімейного і громадського виховання, гостро критикував обивательство, неуцтво, примітивізм. У Павлиській школі було створено чітку систему педагогічної освіти і пропаганди педагогічних знань серед населення, батьків і навіть старшокласників.

В.О.Сухомлинський  вважав за необхідне ввести в зміст  загальноосвітньої школи необхідний мінімум педагогічних знань, виховувати майбутніх батьків, морально готувати їх до великої відповідальної батьківської місії. Він підкреслював, що безвідповідальне ставлення молодих батьків до виховання своїх дітей дорого обходиться передусім суспільству.

Морально не підготовлені до народження й виховання дітей батьки, вважає В.О.Сухомлинський, є великим нещастям для суспільства. Останнім часом стало досить помітним таке явище, як невідповідність між фізіологічною готовністю до народження дітей і морально-психологічною зрілістю молодих батьків та усвідомленням їх батьківської місії і ролі, величезної відповідальності перед суспільством за виховання своїх дітей. Велике горе приходить тоді, пише В.О.Сухомлинський, коли такі дорослі діти приводять на світ дітей - біда і суспільству, і дітям. Частина з таких батьків не обізнана з елементарними правилами виховання дітей у сім'ї. Сімейні конфлікти, ненормальні відносини тощо призводять до розлучення молодих пар і як результат - важкі діти, трагедія для дітей і батьків. Діти, які виростають у таких неблагополучних сім'ях, як правило, стають важкими у вихованні, бо погіршуються умови їхнього морального розвитку в сім'ї, їм не вистачає батьківської турботи, тепла і ласки. «Важкі діти» - це передусім результат неправильного виховання, вад сімейного життя, несприятливого психологічного клімату і ненормальних стосунків у сім'ї.

Молоді батьки повинні розуміти, що шлюб розпочинається з готовності до великої і відповідальної соціальної ролі - виховання дітей, успіх якої залежить передусім від духовного багатства, вірності коханню, взаємної поваги і спілкування, педагогічних знань і умінь. «Своїх вихованців - юнаків і дівчат ми вчимо: моральне право на кохання має той, хто вміє відповідати за майбутнє - за своїх дітей» [23, с. 205].

В.О.Сухомлинський вважає, що потрібна школа мудрості майбутніх  батьків, що молодь треба цілеспрямовано й своєчасно готувати до цієї відповідальної громадянської місії. У своїй практичній педагогічній діяльності Василь Олександрович ішов двома шляхами: облагородження почуттів, поведінки юнаків і дівчат у системі виховної роботи в школі, а також впровадження спеціальної педагогічної освіти і виховання молоді, моральна підготовка до сімейного життя.

Василь Олександрович  був не тільки великим знавцем  батьківської педагогіки, досвідченим пропагандистом педагогічних знань, він сам був прекрасним сім'янином, батьком дітей, що дістали зразкове сімейне виховання, освіту, громадянську зрілість.

В.О.Сухомлинський  вважав, що, яким би успішним не було виховання, впливу самого авторитету батьків і  дорослих, позитивного прикладу і т. п. для формування всебічно розвиненої особистості не досить. Виховання має доповнюватися самовихованням, тобто зусиллям самої дитини або підлітка, спрямованим на самостійне вироблення потрібних ціннісних морально-вольових чи інтелектуальних рис і якостей особистості і ліквідацію негативних. І це дуже важлива справа. Адже ніякі розмови, приклади, заохочення чи покарання з боку батьків чи вихователів не допоможуть підліткові позбутися лінощів і стати працьовитою людиною, поки цих лінощів, бездіяльності не позбудеться сам учень. Скільки б ми не вмовляли дитину бути відважною, не боятися труднощів, перешкод, вона буде боягузливою доти, поки не подолає сама в собі страх, нерішучість, скованість тощо [26, с. 578-584].

 Помиляються й ті батьки, які вважають, що найцінніша риса особистості - слухняність, безумовне виконання всіх вимог старших, підкорення волі наставників тощо. Така беззастережна «слухняність», сліпа підпорядкованість можуть породжувати конформізм, слабі характери, підлабузництво, слабовільність. А гіршого, ніж безхарактерність і безвольність, немає нічого. Лише той характер сильний, в якому дозріла самостійність, власна думка, самокритичність; незалежність власних суджень і переконань, поглядів і поведінки. Намагання всім і всюди подобатись, усім догодити, не вступати в суперечки й конфлікти, пристосовуватися до всяких вимог (розумних і нерозумних) спотворить характер, почуття і волю молодої людини, сформує психологію раба[14,с. 107].

«Виховання  може бути безрезультатним, - пише В.О.Сухомлинський, - якщо молода людина з ранніх років не буде виховувати сама себе, коли виховання не буде доповнюватися самовихованням. Самовиховання розпочинається з пізнання самого себе і здатності бачити свої достоїнства, недоліки і вади, реально оцінювати свої можливості і поведінку» [30, с. 117].

 Звичайно, самовиховання потребує особливої уваги з боку батьків і педагогів. Це передусім розумні поради дітям, формування корисних звичок, постійна увага до дітей і допомога в їхній навчальній роботі, правильні настанови, посильні й розумні вимоги до їх поведінки і праці. Неправильні або спотворені уявлення про правила та норми співжиття, поведінки, навчальної діяльності зводять нанівець виховні зусилля і працю як учнів, так і педагогів.