Зв’язок родинного і шкільного виховання у педагогічному досвіді В.О.Сухомлинського

Провідну роль у родинному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

Справжнім авторитетом  користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, до сімейних обов'язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність. Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов'язки. Дитині потрібні ті й ті. Родинне виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першовихователів – батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників – дідусів і бабусь.

2.  Зародження та розвиток родинного виховання на Україні.

Коріння історії  української родини сягає в сиву давнину. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть  і зміцнювалася в ході перебігу історичного  розвитку людства. Перші ж сліди перебування людини в Україні історики датують давнім періодом кам'яної доби, раннім палеолітом (приблизно 200 000 р. до н. є.).

Питання історії родинного  виховання потрібно розглядати починаючи  ще з первіснообщинного ладу. Варто зазначити, що в цьому суспільстві все було колективним, не існувало соціальної нерівності та класів, люди жили в загальних житлах і спільно виховували дітей, які належали всьому роду.

Сім'ї і  у той час були великі, об'єднували по двадцять-тридцять душ. Така сім'я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід — це велика родина, відома в Україні ще під назвами «пепище», «служба», «хутір», яка проживала у своєму дворищі, і відокремленій оселі. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі, самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будівлями, своє поле, худобу тощо. Ліси ж, пасовиська, озера залишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам'ять приналежності до роду не губилась. Давні традиції жили у родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих[22, с. 17]. До речі, велика сім'я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім'ї. Цей процес характерний і для України, велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відділялися, хазяйнували спільно, жили разом. А порядкував хтось з найстарших, найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні і в наступних ХІV-ХVІ століттях. Поряд з великими родами з'являлися й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. різко зросла.

З поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим  було виховання дітей. Слово «виховання»  в українців, очевидно, пішло від  «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей,» поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді[32, с. 14-15].

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей — як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, у наших предків мали свої опікувальні божества Рід і Рожаницю — уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами: грому і блискавки — Перуном, сонця і світла — Даж-богом, неба — Сварогом, вогню — Хоросом. Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде покоління. Новонароджену дитину в рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки[34,с. 22].

За палеоліту основою  суспільного устрою був матріархат (від лат. матер (матріс) — мати і  грец. архі — влада), який характеризується наявністю материнського роду та рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки в суспільстві, зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від грец. патер — батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім'ї парної до моногамної (від грец. моно — один і гамос — шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка замужем тільки за одним чоловіком. Причому, на відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім'ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання.

Дослідники етнографи  вважають, що в умовах первісного суспільства виховання підростаючого покоління можна поділити на два провідні етапи: початковий (діти до 10-12 років), що проходив переважно в сім'ї, і основний, коли велася цілеспрямована підготовка підлітків, розділених по статевих ознаках. У безкласовому суспільстві всіх дітей виховували однаково, рано залучаючи їх до доступної для них діяльності. Разом з старшими і під їх керівництвом діти і підлітки отримували необхідні життєві і трудові уміння і навички. Існувала істотна відмінність у вихованні хлопчиків і дівчаток. Хлопчики брали участь разом з чоловіками в полюванні і рибній ловлі, їх вчили боротися, стріляти з лука, їздити верхи; дівчатка допомагали жінкам готувати їжу, виготовляти одяг, посуд. Родова община доручала старшим, навченим досвідом людям, знайомити молоде покоління з обрядами, традиціями і історією роду, з релігійним віруванням, виховувати у молодших повагу до старших і померлих[34, с. 148].

Як бачимо, виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому rрунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.

Варто відзначити, що з прийняттям християнства українська сім’я стала ще міцнішою й натхненнішою. Родинне виховання піднялось на вищий щабель свого розвитку. Поширились шкільництво й наука в Україні. Батьки шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, учителя й дітей до цього привчали, а фраза старогрецьких книжників про те, що «вчення – світло, а невчення – тьма», стала крилатою у кожній родині. Українці виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання.

Отже, родинне виховання, в якому зароджуються підвалини  народного вчення, стало запорукою  для розвитку освіти.

1.3. Види й методи роботи з батьками учнів.

У роботі з  батьками учнів використовують різноманітні види й методи. Наводимо основні  з них.

Відвідування  батьків удома. Допомагає встановити зв'язок з усією родиною, з'ясувати  її загальну та педагогічну культуру, умови життя учня, його місце в родині і ставлення до нього старших, ознайомитися з досвідом батьківського виховання, дати поради і домовитися про єдині вимоги до школяра. Деякі вчителі помилково вважають, що відвідувати потрібно лише родини, діти з яких створюють певні проблеми у школі. Безумовно, з батьками таких учнів слід передусім встановити тісний контакт, проте відвідувати бажано родини всіх учнів[30, с. 155].

Відвідування  родини може мати різну мету: загальне ознайомлення з умовами життя, встановлення єдиних вимог школи та родини до учня, допомога в організації режиму, обговорення з батьками відхилень у поведінці дитини і вжиття необхідних заходів щодо їх запобігання та подолання, залучення батьків до участі в роботі школи, вивчення досвіду виховання в родині та ін. Перш ніж відвідати родину, треба мати початкові відомості про неї та її зв'язки зі школою (особиста справа учня, класний журнал, бесіди з учителями, з самим учнем), відтак з'ясувати основні дані про самого учня, його успішність, поведінку, стосунки з учителями, товаришами. Не обійтися без ознайомлення з педагогічною літературою, в якій розкрито мету відвідування сім'ї. Бажано відібрати і порекомендувати батькам літературу відповідно до теми бесіди, яку проводитимуть з ними.

Успіх відвідування сім'ї залежить не лише від сумлінної підготовки, а й від поведінки вчителя. З самого початку зустрічі з батьками необхідно створити атмосферу довір'я і доброзичливості. У сім'ях, які не мають систематичного зв'язку зі школою, візит учителя розглядають як сигнал біди, батьки насторожуються, готуються до захисту дитини. Тому, завітавши в родину, слід одразу ж «зняти» будь-яку настороженість батьків. Бесіду про дітей починають з позитивних сторін їх характеру й поведінки. Залучаючи батьків до бесіди, поступово переходять до обговорення негативного в поведінці учня. Свої судження про нього слід висловлювати спокійно, тактовно, наводячи незаперечні докази й уважно слухаючи пояснення батьків, розробити спільний план дій школи та родини, домовитися про взаємне інформування про досягнуті успіхи й труднощі.

Запрошення  батьків до школи. У разі необхідності вчитель запрошує батьків окремих  учнів до школи на розмову. Під  час бесіди з ними дуже важливо  дотримуватися педагогічного такту, створити атмосферу доброзичливості, довір'я. Щоб викликати батьків на відвертість, треба розмовляти з ними про учня наодинці, переконати їх в конфіденційності розмови. Така бесіда буде корисна і для вчителя, і для батьків. [20, с. 41-42].

День відкритих  дверей для батьків у школі. Цей  вид роботи потребує єдності школи, батьків, учнів, сприяє згуртуванню шкільного колективу. Цього дня у школі проводять батьківські збори, лекції, консультації, екскурсії по школі, організовують виставки, читацькі вечори, трудового, естетичного виховання дітей у родині та ін. В одних школах день відкритих дверей для батьків проводять що семестру, в інших – щомісяця . Роботу з його підготовки очолює батьківський комітет і комісія з питань педагогічної пропаганди. Його доцільно починати з лекції, доповіді, конференції, в яких задіяні всі батьки. Відтак вони працюють диференційовано. Хоч би якою була програма, батьки повинні отримати вичерпні відомості про своїх дітей і поговорити з директором, його заступниками, учителями, класними керівниками, шкільним лікарем, органами дитячого самоврядування.

Підготовка зборів залежить від змісту та форми їх проведення. Готуючись до них, класний керівник визначає порядок денний; забезпечує явку батьків на збори. Крім добре оформлених оголошень у школі, у місцях роботи батьків, слід своєчасно надіслати спеціальні запрошення додому, їх оформляють самі учні. У заключному слові вчитель тактовно відповідає на запитання й висловлює конкретні пропозиції. Рішення, прийняті батьківськими зборами, стосуються і батьків, які з тих чи тих причин не змогли прийти на збори. Тому при зустрічі з ними вчитель повинен ознайомити їх із змістом зборів та прийнятими рішеннями[12, с. 115-117].

Подібну підготовчу роботу проводять і перед загальношкільними  батьківськими зборами, на яких обговорюють  питання, що стосуються всіх батьків: про підсумки навчально-виховної роботи з учнями за півріччя або навчальний рік, про літній відпочинок школярів тощо.

З метою пропаганди педагогічних знань серед батьків організовують бесіди та лекції на педагогічну тематику, їх проводять або для батьків учнів одного класу, або окремо для батьків учнів початкових класів, середніх і старших класів, що дає змогу враховувати вікові особливості дітей. Ці заходи ефективні лише тоді, коли спираються на конкретні факти, проілюстровані цікавими прикладами з питань сімейного виховання.

Вихованню дітей  та зацікавленню до виховання батьків  сприяють тематичні вечори і вечори запитань та відповідей, на які запрошують працівників правоохоронних органів, лікарів та інших фахівців, причепних  до проблем.

Для педагогічної пропаганди серед батьків використовують також диспут. Він найприйнятніший  за умови, що в класі або в школі  сформувався дружний батьківський колектив і кожен може відверто висловитися  стосовно обговорюваної проблеми. Диспут не лише збагачує батьків знаннями з педагогіки, більш тісним контактам з учителями, а й створює додаткові можливості для врахування індивідуальних особливостей батьків при засвоєнні ними педагогічної інформації.

Для пропагування педагогічних знань практикують  конференції, на яких батьки обмінюються досвідом сімейного виховання тощо.

В останнє  десятиліття виникли нові види виховної роботи, що передбачають активну співпрацю  з батьками під час їх проведення. Це передусім усні журнали, прес-конференції, зустрічі “за круглим столом”, батьківські ознайомлення з педагогічною літературою, перегляд фільмів на педагогічні теми, вечори сімейних традицій, виставки «Світ захоплень нашої сім'ї», прикладної, декоративної творчості, родинних альбомів, колекцій, випуск тематичних газет. Використовують також інші традиційні й нетрадиційні види пропагування педагогічних знань. До нетрадиційних належать: педагогічний десант (виступи педагогів на підприємствах); дерево родоводу (зустрічі поколінь); у сімейному колі (індивідуальні консультації, зустрічі з лікарями, психологами, юристами); родинний міст (зустрічі з батьками та обговорення проблем виховання); народна світлиця (звернення до народних традицій); день добрих справ (спільна трудова діяльність педагогів, батьків і дітей); вечір великої розмови (участь педагогів, батьків, учнів в організації відпочинку, ігри, вистави та інші (альбом-естафета «Як ми відпочиваємо» – досвід організації відпочинку в родині); дискусійний клуб; клуб «Сімейних традицій»; сімейна скринька (з досвіду родинного виховання); аукціон ідей сімейної педагогіки; батьківський ринг (вирішення педагогічних ситуацій); батьківська школа (клуб, в якому проводяться диспути, обмін досвідом, випускаються газети, бюлетені та ін.); азбука родинного виховання (обговорення проблем виховання, виступи спеціалістів); дні довіри (консультації різних фахівців); сімейні свята в класі (спільні святкування днів народження дітей, календарних, народних свят).