— амотивна
– або неусвідомлений «обмін емоціями»,
або ж один з партнерів збуджує в іншому
певні емоції.
— встановлення
відносин – усвідомлення і фіксування
свого місця в системі рольових, статусних,
ділових, міжособистісних та інших зв’язків.
— впливова
функція спрямована на зміну стану, поведінки,
ціннісно-мотиваційної сфери партнера
[ 27, с. 30 ].
На
підставі досліджень виділяють
наступні основні тісно взаємозалежні
функції батьківського спілкування:
інформаційно-пізнавальна, емоційна,
регулятивна і коригувальна.
Також
нині широко послуговуються терміном
«психологічний клімат» як психологи,
так і представники інших наук.
Одну з перших спроб розкрити
зміст поняття зробив В. Шепель.
Він вважав, що під психологічним
кліматом слід розуміти певне
емоційне забарвлення психологічних
зв’язків членів колективу, яке
виникає на основі їх близькості,
симпатії, співпадання характерів,
інтересів і схильностей . Г.
Моченов та М. Ночевник пишуть,
що психологічний клімат –
це емоційно-психологічний настрій,
який формується в родині в
процесі взаємодії її членів.
Настрій з’являється внаслідок
того, що при безпосередніх особистих
контактах всі зв’язки між
людьми набувають емоційно-психологічного
забарвлення, яке визначається
ціннісними орієнтаціями, моральними
нормами та інтересами членів
родини. На думку цих науковців,
психологічний клімат конкретних
родин формується під впливом
двох основних факторів: мікросоціальних
умов життєдіяльності родини (її
склад, рівень добробуту, соціальний
статус) та соціально-психологічного
клімату в цілому, основні елементи
якого засвоюються внаслідок
тісного контакту членів родини.
К.
Платонов вважає, що психологічний
клімат – це взаємодія фізичного
і соціального середовища особистості,
яка формує психічний стан
людини. Причому соціально-психологічний
клімат для кожного члена родини
– об’єктивна реальність, яку
він відображає, приєднуючись до
цієї групи .
Морально-психологічний
клімат – один з найістотніших
елементів загальної системи
умов існування і життєдіяльності
людини. Особливе його значення
визначається, по-перше, тим, що
психологічний клімат характеризує
найближчі, найбільш неопосередковані
умови функціонування. По-друге,
не менш актуальним є те, що
психологічний клімат характеризує
не стільки зовнішні стосовно
людини, скільки внутрішні психологічні
аспекти цього середовища. Необхідно
враховувати, нарешті, й те, що
з кліматом родини пов’язується
уявлення про найбільш значне
в структурі всього способу
життя людини.
Основні
ознаки гармонійного психологічного
клімату родини, за положеннями
Б. Карвасарського:
1) всі
члени родини спілкуються між
собою, вміють слухати і чути
одне одного. В суперечках враховується
думка кожного;
2) відповідальність
і обв’язки поділяються між
всіма членами родини;
3) члени
родини підтримують одне одного,
можуть виконувати обов’язки
іншого у випадку зміни ситуації;
4) кожен
член родини вірить у себе,
має адекватну самооцінку, довіряє
іншим;
5) члени
родини мають спільну систему
цінностей, поважають сімейні
традиції;
6) цінується
почуття гумору, приділяється увага
духовному життю, виховується
позитивне ставлення до будь-яких
подій, виділяється час для
спільних розваг;
7) коаліції
між членами родини динамічні
й мінливі;
8) члени
родини створюють умови для
особистого зростання, звертаються
за допомогою і підтримкою
до фахівців у випадку кризи
чи виникнення якихось проблем
[11, с. 140].
Отже:
сім'я - модель суспільства, що
на конкретному історичному етапі
розвитку, відображає його моральні
та духовні особливості. Спілкування
у родині виконує такі основні
функції: інформаційно-пізнавальна,
емоційна, регулятивна і коригувальна.
Гармонійні взаємини у родині
передбачають взаєморозуміння між
членами сім'ї, відповідальність,
підтримку, наявність спільної
системи цінностей та спільного
дозвілля.
2. Роль сімейного спілкування
у формуванні особистості дитини
Сім’я
була, є і завжди буде найважливішим
середовищем формування особистості
і найголовнішим інститутом виховання,
що відповідає не тільки за
соціальне відтворення, а й
за створення певного способу
його життя.
Актуальність
підвищення духовного потенціалу
сім’ї зумовлена тим, що сім’я
як соціальний інститут відповідальна
за весь комплекс відтворювання людини,
вона є для дитини тією мікромоделлю суспільства,
через яку засвоюється його духовна культура.
Сучасний
стан розвитку України характеризується
зростанням інтересу до минулого
народу, його виховних традицій,
історичних знань, до національної
духовної ідеї, без якої неможливо
зрозуміти минулий, теперішній
і майбутній економічний розвиток
світу й окремих країн, людства
чи конкретних націй.
Держава
тією чи тією мірою регулює
всі сфери діяльності суспільного
організму. Однією із ключових
проблем державотворення є виховання
молодого покоління з урахуванням
усіх складових, усіх ланок,
які виконували й виконують
організаційну та виховну функції
розвитку особистості. У реалізації
цих завдань значне місце належить
сім'ї як інституції, де дитина
народжується, формуються основи
її характеру, ставлення до
праці, моральних цінностей. Батьки
й матері є носіями суспільних
норм, традицій, моралі, які передано
з покоління в покоління і
закріплено в життєвому досвіді
дітей.
На
сьогодні сім’я і виховання
дітей у сім’ї розглядаються
в наукових дослідженнях як: соціальна,
культурологічна, географо-демографічна,
нормативно-правова, історична, педагогічна
проблема. І вивчення її з позиції
історико-педагогічного дослідження
є досить актуальним [36,с. 50].
У
різні часи до проблем сімейного
виховання зверталися філософи,
політики, письменники, вчені: представники
філософської думки стародавнього
світу, діячі епохи Відродження Я. Коменський,
Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці. Зарубіжна
класична педагогіка в особі своїх кращих
представників сприяла не лише розробці
теорії становлення інституту сімейного
виховання, а й реалізації його положень
у різних країнах світу[36,с. 51].
Основи
наукового підходу до визначення
ролі сім’ї у формуванні особистості
дитини заклав великий чеський
педагог Я. Коменський. Ще у
«Великій дидактиці» він писав:
«Формування людини найлегше
відбувається в ранньому віці.
Воно навіть тільки в цьому віці
й може відбуватися». Ідея щодо необхідності
розпочинати виховання з моменту народження
дитини, висунута Коменським, у подальшому
була підтримана іншими педагогами. Він
порівнював людину з деревом і писав: «Без
посереднього щеплення живців мудрості,
моралі і благочестя, вона не може стати
істотою розумною, мудрою. Все це легше
формується в ніжному віці… Справа надзвичайно
небезпечна, якщо людина не переймається
здоровими для життя правилами ще в колисці»[39,
с. 4].
Також
перу видатного педагога належить
перша в світі книга для
батьків - «Материнська школа». Зміст
порад і завдань у ній був
розрахований на освічену жінку-матір,
яка сама має глибоко розуміти
ідею і наукову термінологію
та володіти відповідною методикою.
Ця праця стала першою ланкою
у створенні Я. Коменським системи
виховання, розвитку, удосконалення
людини від народження і до смерті.
Велику
увагу приділяли педагоги і
педагогічній культурі сім’ї,
котрі вважали, що вона має
надзвичайно важливе значення
для всебічного розвитку дитини.
Вона виявляється в організації
спілкування, побуту, в особливостях
взаємин членів сім’ї, у змістовності
смаків, потреб, інтересів самих
батьків. «Найпростіший і легкий
та разом з тим найефективніший
спосіб виховання дітей і формування
їх зовнішньої поведінки полягає
в тому, щоб показувати їм на
наочних прикладах, як їм слід
чинити і чого вони повинні
уникати», - писав Джон Локк –
англійський філософ,просвітитель,
педагог[6, с. 3].
Високо
підніс ідею сімейного виховання
видатний швейцарський педагог
Й. Песталоцці, знаменитий соціально-педагогічний
експеримент якого цілком побудований
на ідеї сімейного виховання.
Механізм та умови його позитивного
впливу на формування дитини,
розвиток суспільного виховання
і школи розкрив Песталоцці
у таких своїх працях, як «Лінгард
і Гертруда», «Як Гертруда навчає
своїх дітей», «Керівництво для
матерів», «Лебедина пісня» та
інші [36, с. 51]. У своїй «Лебединій пісні»
педагог зазначав: «Природа вклала в серце
матері першу і найсуттєвішу турботу про
збереження спокою в ранній період життя
дитини. Ця турбота проявляється у людей
скрізь у вигляді властивої матері сили
і материнської відданості. Відсутність
цієї сили і відданості і сили суперечить
природі; коло людської любові і людської
віри дитини все більше поширюється. Кого
любить мати, того любить і дитя» [21, с.
5].
З
урахуванням досягнень класичної
педагогіки в галузі сімейного
виховання досліджувалася історія
сімейного виховання в Україні.
Розвивалась вона з огляду
на те, що в процесі історичного
розвитку українська сім'я виявила
себе як найбільш стійкий, соціально
й духовно значущий засіб формування особистості.
В умовах постійної боротьби українського
народу за незалежність, за національні
інтереси саме сім'я стала хранителькою
і сповідницею тих педагогічних ідей і
виховних традицій, які живили і живлять
українську педагогіку.
На
всіх історичних етапах розвитку
української держави українська
сім'я виховувала дітей на національній
основі, формувала в них національну свідомість,
розуміння історії і культури рідного
народу.
Виховні
цінності сім'ї стали основою
розвитку наукових засад сімейного
виховання в Україні. Фундамент
його було закладено в працях
таких мислителів, як Ярослав
Мудрий, Володимир Мономах, Петро
Могила, у виховній системі Братських
шкіл, у працях Г. Сковороди
та ін.
Важливим
етапом у розробці теорії і
практики сімейного виховання
стало XIX ст., особливо друга його
половина. Важко переоцінити той
внесок, який зробили в історію
української педагогічної думки
в цілому і в історію розвитку
сімейного виховання такі вітчизняні
учені й освітні діячі, як
О.Духнович, К.. Ушинський, Т. Шевченко.
Позитивно
впливати на розвиток теорії
і практики сімейного виховання
в Україні результати наукових
пошуків російських учених, письменників,
суспільних діячів М. Добролюбова,
М. Чернишевського, Л. Толстого, П.Лесгафта,
К. Вентцеля та ін.
Подальші
кроки розвитку системи сімейного виховання
в Україні зумовлені науковими досягненнями
видатних наукових діячів кінця XIX — початку
XX ст. Б. Грінченка. М. Драгоманова, Я. Мамонтова,
С. Русової, Я. Чепіги та ін.
Вагомий
вплив на розвиток сімейної
педагогіки в Україні мато
видання «Енциклопедії сімейного
виховання і навчання» (1898—1910),
редактором і автором якої
був відомий російський педагог
П. Каптерев.
Починаючи
з 60-х років XIX ст., на сторінках
як загально-педагогічних, так і спеціальних
журналів та газет («Громада», «Вестник
воспитания», «Дзвінок», «Друг», «Женское
образование», «Журнал Министерства Народного
просвешения», «Київський телеграф», «Молодь
України», «Основа», «Світло», «Семья и
школа», «Український вісник», «Учитель»)
ішлася мова про педагогічну просвіту
батьків з питань сімейного виховання.
Глибокі
зміни в характері взаємовідносин
сім'ї та школи відбулися на
початку XX ст., вони внесли корективи
у теорію і практику сімейного
виховання. Після перемоги жовтневої
революції розгорнуте в СРСР
соціалістичне будівництво привело
до знищення таких понять, як
буржуазна та дворянська сім'я.
Колишні пролетарські, селянські,
робітничі сім'ї стати радянською
сім'єю, що відповідно вплинуло
на розвиток теорії і практики
сімейного виховання в Україні.
Теорія
і практика сімейного виховання
в 20—30-і роки XX ст. в Україні
розвивалися відповідно до державної
політики радянського уряду, орієнтованої
на підвищення ролі суспільно-громадського
виховання, державних інституцій
у формуванні дітей, що призводило
до недооцінки виховної ролі
сім'ї [36, с. 51-52].
Важливий
внесок у формування педагогічного
мислення батьків зробив А.
С. Макаренко. У своїй
«Книзі для батьків» він
привертає увагу до вузлових
проблем сім’ї, спрямовує батьків
на аналіз мотивів поведінки
і вчинків дітей, на розв'язок
складних морально-етичних проблем,
дає конкретні вказівки і
поради, які повинні знати сучасні
батьки, щоб керуватися ними. Макаренко
писав: «Ваша власна поведінка
найвирішальніша річ. Не думайте, що ви
виховуєте дитину лише тоді, коли з нею
розмовляєте, повчаєте її або наказуєте
їй. Ви виховуєте її кожний момент вашого
життя, навіть тоді, коли вас немає вдома.
Як ви одягаєтесь, як ви розмовляєте з
іншими людьми і про інших людей, як ви
радієте чи горюєте, як ви звертаєтеся
до друзів і до ворогів, як ви смієтесь,
читаєте газети - все це має для дитини
велике значення. Найменші зміни в тоні
дитина бачить або відчуває... А якщо вдома
ви грубі чи хвалькуваті, або пиячите,
а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам
уже не потрібно думати про виховання:
ви вже виховуєте ваших дітей, і виховуєте
погано, і ніякі найкращі поради й методи
вам не допоможуть. Батьківська вимогливість
до себе, батьківська повага до своєї сім'ї,
батьківський контроль за кожним власним
кроком - найкращий і найголовніший метод
виховання!
Потрібно насамперед самому,
бути хорошим, громадянином і вносити
власне громадянське самопочуття в сім'ю.
Дітям необхідно своєчасно допомогти,
своєчасно зупинити їх, спрямувати. Таким
чином, від вас вимагається тільки постійний
коректив до, життя дитини, але зовсім
не те, що зветься водінням за руку... Для
виховання потрібно не багато часу, а розумне
використання малого. У виховній роботі
не буває дрібниць. Із них складається
життя. Головне у виховній роботі полягає
в організації життя сім'ї з уважним урахуванням
дрібниць»[12, с. 6].