За  таких умов одним із головних наслідків  інвалідності є переміщення людини в особливу соціальну групу, особливою  ознакою якої є  її ізольованість, а домінуючою характеристикою інваліда  виступає перерва у соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуження  чи навіть деградаціії. Цей процес можна назвати психічними соціальними дезадаптаціями. Можна цілком погодитись з позицією людей, які мають фізичні вади, з Великобританії, котрі назвали подібні ситуації соціальною дискримінацією, оскільки будь-яка форма дискримінації – породження суспільства, то і подолати її можна з допомогою соціальних механізмів.

      Ця  модель інвалідності має різні назви: політична, психосоціальна,  соціальна. Думається, остання назва найбільш точно відображає характер змісту проблеми. Смисл соціальної інвалідності полягає в тому, що вона більше не розглядає інвалідів, як людей, котрі мають певні вади, а розглядає причини недієздатності в неадекватності для даних людей середовища, недосконалості законів тощо. Тобто суспільство може створити більш сприятливі умови в житті для особистого зростання цих людей. Це можна здійснити лише тоді, коли суспільство сприйме інвалідність як суспільне явище, результат взаємодії особистості і соціуму. При цьому соціум має сприймати людей з обмеженими можливостями, як партнерів у взаємодії.

      Зміщення  фокуса уваги зі стану інваліда на стан суспільства вимагає змін у  роботі спеціалістів різних служб, в тому числі і соціально-педагогічних, зорієнтованих на реабілітацію інвалідів.

      Усвідомлюючи  інвалідність як складне соціальне  явище, яке включає взаємовідносини  між індивідами, що мають вади, спеціальним  контекстом, в якому дана ситуація має місце, і значенням, яке їй приділяється, можна передбачити, що проблеми інвалідів можуть бути визначеними настільки, наскільки суспільство готове змінити свої звички і очікування, щоб включити осіб, котрі мають певні відхилення, в соціальне життя.

      Інтеграція  людини у відкрите суспільство –  це по суті вища мета реабілітації інвалідів, у яких за багатьма специфічними проблемами приховується загальнолюдська проблема становлення людини як особистості.

      З метою вивчення  впливу суб’єктивних і об’єктивних факторів соціального середовища на формування особистості дитини з обмеженими можливостями І. Б. Івановою було здійснено диференціацію цих дітей за такими категоріями:

      - діти з труднощами у комунікаціях;

      - діти з проблемами в особистому  догляді;

      - діти з обмеженням мобільності;

      - діти з обмеженням витривалості;

- діти  з зниженими здібностями до  соціальних взаємовідносин.

     Безпалько О.В.Губарєва Т. Г. пропонують свій підхід до класифікації інвалідності.

     Таблиця №2

     Типологія інвалідності.

      На  сучасному рівні організації  допомоги цим категоріям дітей реабілітація є домінуючою в діяльності соціального педагога. Отож, під соціальною реабілітацією розуміють цілісний динамічний безперервний процес розвитку особистості, її самоактуалізації та самореалізації. 

    1.2. Структура процесу соціальної реабілітації 

    Організовувати  роботу з реабілітації дітей з особливими потребами потрібно відповідно до вимог, які називаються принципами.

    Прийнято  говорити про такі принципи соціальної роботи з людьми, які мають обмежені можливості:

• якомога ранній початок здійснення реабілітаційних заходів;
• безперервність і поетапність їх проведення;
• комплексний характер реабілітаційних програм, з урахуванням їхніх медичних, педагогічних, психологічних, професійних, соціально-побутових, технічних аспектів;
• індивідуальний підхід до визначення характеру і направленості реабілітаційних заходів, що ґрунтується на координації роботи спеціалістів різного профілю (лікарів, педагогів, психологів, соціальних працівників, логопедів, терапевтів, реабілітологів, техніків із протезування, спеціалістів профорієнтації).

    Соціальна реабілітація пов’язана з процесом реалізації своїх здібностей та процесом знаходження себе, процесом вибору і вивчення нових способів комунікації.

    Соціально-педагогічна  реабілітація дітей і підлітків з обмеженими можливостями – їхнє залучення, реінтеграції в спільноту (сім’я, школа, клас, колектив однолітків, система навчально-трудових і дозвіллєвих стосунків), що сприяють повноцінному функціонуванню в якості соціального суб’єкта.

    Основні задачі соціально-педагогічної реабілітації:

• вивчення  причин (проблем) і чинників, що заважають включенню інвалідів у соціум, особистісних рис дитини інваліда, особливостей організації життя сім’ї;
• розробка і забезпечення реалізації індивідуальних програм соціальної реабілітації дітей і підлітків з особливими потребами, що включають професійно-трудовий, учбово-пізнавальний, соціокультурний, фізкультурно-оздоровчий і інші компоненти;
• підготування рекомендацій і здійснення взаємодії соціального педагога із сім’ями дітей з обмеженими можливостями для забезпечення безперервності корекційно-реабілітаційних заходів із ними в домашніх умовах;
• надання психологічної, психокорекційної і іншої допомоги сім’ї і сприяння інтеграції дитини в співтовариство через розширення кола спілкування;
• визначення і здійснення разом із зацікавленими відомствами найбільше оптимальних форм подальшого освіти, виховання дітей з обмеженими можливостями; створення умов для їхньої самореалізації.

        Для того, щоб краще зрозуміти,  як же здійснюється процес  соціальної реабілітації, слід розглянути  його основні етапи.

         Крім того, слід зауважити, що процес соціальної реабілітації може здійснюватись і у навчальних закладах, і в профілізованих спеціалізованих закладах, і в соціальних службах, центрах реабілітації, в службах комунального рівня.

    Етапи процесу соціальної реабілітації:

      І етап. Визначення рівня дезадаптації дитини:

• діагностика дитини (рівень розвитку відповідно до віку);
• найближче оточення (коло спілкування);
• місця, де дитина буває;
• інтереси і бажання дитини;
• можливості дитини (компенсаторні і корекційні) і її реабілітаційний потенціал у плані подальшого розвитку.
• соціальні запитання сім’ї й очікуваний результат.

      На  І-му етапі визначається рівень соціальної дезадаптації дитини, її сім’ї й окремих її членів. Ключовим моментом у роботі є діагностика можливостей дитини, соціальний запит сім’ї до спеціалістів і очікуваний від реабілітаційних  заходів результат.

    ІІ  етап. Конкретні кроки і надання  допомоги:

• залучення дитини в реабілітаційні заходи;
• робота з найближчим оточенням;
• усвідомлення (актуалізація) ситуації;
• включення сім’ї в корекційну роботу з дитиною;
• корекція сімейних відносин, відновлення втрачених функцій, формування терапевтичної і реабілітаційної функцій сім’ї;
• спільна робота реабілітолога і сім’ї над кращою реабілітацією дитини (створення  ситуацій взаємодії “реабілітатор — дитина —найближче оточення дитини”) — формування адекватного запиту в найближчого оточення до дитини, спеціалістів - реабілітологів, суспільства.

    ІІІ етап. Інтеграція.

    Цей етап передбачає наступне:

• розширення кола спілкування (створення інтегрованого середовища) дитини;
• профорієнтаційні заходи;
• підвищення рівня соціальної-психологічної адекватності дитини і сім’ї до негативних тенденцій і впливів суспільства — підготовка сім’ї і дитини до інтеграції в дитячі заклади, трудовий колектив.

    ІV етап. Підтримка.

    Педагогічний  аспект має дуже велике значення для  цього процесу реабілітації в  цілому, для найбільш повного розкриття  реабілітаційного потенціалу, інтеграції дитини в суспільство і вносить  суттєвий внесок у підвищення ефективності реабілітації. Насамперед це корекція і компенсація відхилень у розвитку (слуху, зору, рухових порушень, психологічних порушень) педагогічними методами корекційної педагогіки. У процесі навчання і виховання відбувається соціалізація, накопичення життєвого досвіду, знань, підготовка до активної участі у всіх сферах  діяльності, зниження наявної соціальної недостатності. При важкому перебігу хвороби методи лікувальної педагогіки дозволяють відвернути увагу дитини від недуги.

    Оптимальні  результати виховання і навчання впливають на результативність інших аспектів реабілітації – на відновлення і компенсацію втрачених функцій, на корекцію психологічних порушень (психологічний аспект), на рішення проблем соціального характеру. І не випадково, що жодне реабілітаційне утворення не обходиться без  педагогічної служби. І чим ширша ця служба і краще вона організована, тим ефективніше здійснюється реабілітація дитини й інтеграція її в суспільство. У цьому процесі особливе місце належить фаховому навчанню дітей із відхиленнями у фізичному і розумовому розвитку, що полягає у фаховій орієнтації і фаховій підготовці.

    Отож, структуру процесу соціальної реабілітації можна охарактеризувати наступним чином:

    На  першому рівні  реабілітації (мікрорівні) сама дитина розглядається як система. Вплив йде на тіло і психіку. При цьому з’являється можливість включення компенсаторних механізмів самого організму дитини з обмеженими можливостями. Тут провідну допомогу справляють медичні і психологічні служби. Основна ціль цього рівня – досягти найбільшого фізичного оздоровлення дитини, допомогти йому в усвідомленні своєї суб’єктивності.

      Другий рівень  – мезорівень. На даному рівні нетипова дитина розглядається в рамках соціального оточення, сім’ї, досліджується його взаємодії з іншими дітьми, ровесниками, друзями, розглядається вплив школи. На мезорівні важливо виявити значення для дитини кожної із цих структур, скоординувати діяльність різноманітних систем, щоб вони могли впливати на дитину з метою її включення, інтеграцію в життя соціума.

    Мета мезорівня – навчання і виховання нетипової дитини, розвиток у неї комунікативних навичок. На мезорівні дитина розглядається не як окремий індивід з особливими потребами, як передбачається на мікрорівні, а як єдина взаємозалежна з іншими членами суспільства система. Кожна окрема структура, ланка, система мезорівня мають свої ресурсні можливості. Важливо виявити ці ресурси, скоординувати їхній потенціал.