Соціальна реабілітація дітей та молоді з особливими потребами

Соціальна реабілітація дітей з особливими потребами

     З М І С Т  

     ВСТУП……………………………………………………………………..…3 

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи соціальної реабілітації інвалідів……………………………………………………..………………..6

     1.1. Тлумачення поняття „інвалідність” та причин її виникнення…6

    1.2. Структура процесу соціальної реабілітації………………………….12 

     РОЗДІЛ 2. Технології соціальної реабілітації дітей і молоді з особливими потребами…………………………………………………………...19

          2.1. Програма соціальної реабілітації…………………………..………..19 

     ВИСНОВКИ………………………………………………………………..34 

      СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………....……36 
 
 
 

 

ВСТУП 

      Внаслідок соціально-демографічних передумов  і глобальної екологічної кризи  значна частина дітей та молоді обтяжена хворобою або несприятливими умовами. Кількість їх зростає. Згідно з Національною програмою “Діти України” першочерговими завданнями є забезпечення права дитини на житло, освіту, медичне обслуговування, культурний розвиток, дозвілля, відпочинок тощо незалежно від їх соціального чи фізичного стану.

      Суспільний  процес як процес гуманізації суспільних відносин з необхідністю потребує особливого впливу до представників найменш соціально захищених верств населення, серед яких інваліди являються однією з найбільш багато чисельних груп.

      В залежності від ступеня порушення  функцій організму і обмеження життєдіяльності особі, визнаній інвалідом, встановлюється  І, ІІ чи ІІІ група інвалідності, а особі у віці 16 років – категорія “дитина-інвалід”.

      Причини інвалідності різноманітні: органічні  ураження нервової системи, хвороби  сенсорних органів, психологічні розлади та вроджені вади розвитку. До загальних причин інвалідності в усіх  регіонах світу також належать: зубожіння, хвороби, військові конфлікти, аварії, передчасне старіння, погане харчування та інфекційні захворювання.

      Причому в наш час спостерігається негативна тенденція – при загальному поступовому зменшенні кількості дитячого населення зростає кількість дітей-інвалідів, збільшується рівень важких хронічних захворювань в популяції серед населення, яке вступає в репродуктивний період, і, як наслідок цього, поглиблюється проблема зниження народжуваності та підвищення захворюваності серед дітей.

      Згідно  з державною статистичною звітністю  дитяча інвалідність має тенденцію  до зростання. Так, статистичні дані по Волинській області нараховують на початок 2006 р. 67 273 осіб-інвалідів, з них 4 088 – діти-інваліди . За даними Союзу організацій інвалідів України на кінець 2006 р. в нашій державі проживало приблизно 2.5 млн. інвалідів, в т. ч. 284тис..інвалідів з дитинства, 147.5 тис. дітей-інвалідів. Кількість людей з особливими потребами в Україні щороку збільшується на 200 тис. чол. Рівень загальної інвалідності за 10 р. зріс більше, ніж удвічі.

      Вирішення проблеми дитячої інвалідності у  сучасному суспільстві повинно  відбуватися у двох площинах. По-перше – це профілактика дитячої інвалідності. По-друге – це соціальна реабілітація дітей-інвалідів, а саме розвиток мережі центрів реабілітації дітей і підлітків з особливими потребами, а також корекційних дитячих дошкільних закладів, приведення існуючої системи навчальних і виховних закладів для дітей з порушеннями в розвитку у відповідності з об’єктивною необхідністю і міжнародними нормативами з урахуванням  накопиченого досвіду. Якщо суспільство не змогло попередити народження дитини з важкими недугами, воно зобов’язане забезпечити їй достойне життя.

      Одним із важливих завдань соціальної роботи являються також зміни в суспільному  усвідомленні негативних установок  по відношенню до інвалідів і боротьбі з їх дискримінацією в суспільстві.

      Проблема соціальної реабілітації актуальна і потребує подальшого дослідження, адже в Україні майже зовсім не видається методична література з реабілітації, не розв’язується питання підготовки відповідних спеціалістів, сама система реабілітації відрізняється від західних. Недержавні організації інвалідів тільки починають формуватися та визначати свою роль стосовно уряду  і суспільства. Правильно побудований реабілітаційний процес не тільки  не буде зайвим тягарем для держави, а зможе принести користь тим, хто його потребує і швидко себе окупити.

      Особливо  слід звернути увагу на соціальну  реабілітацію дітей та молоді з особливими потребами. Адже ці особи менш підготовлені до життя і тому потребують матеріальної і психологічної допомоги. Необхідно  знайти нестандартні підходи в роботі з інвалідами. Інваліди не повинні бути відокремленими від решти суспільства, а навпаки, органічно інтегровані з ними. Інвалід повинен бути повноправним корисним членом суспільства.

      Зважаючи  на актуальність цієї проблеми, ми і обрали тему курсової роботи „Соціальна реабілітація дітей та молоді з особливими потребами”

      Об’єкт дослідження – процес соціальної реабілітації дітей та молоді з особливими потребами.

      Предмет дослідження – особливості соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

      Мета дослідження –обґрунтувати  соціально-педагогічні особливості процесу реабілітації дітей-інвалідів.

      Завдання дослідження:

      1. Проаналізувати види та причини  інвалідності

      2. З’ясувати теоретичні аспекти здійснення процесу соціальної реабілітації.

      3. Виділити і проаналізувати програму соціальної реабілітації дітей та молоді з особливими потребами.

      Методи дослідження:

• теоретичний аналіз літературних джерел і статистичних даних;
• узагальнення;
• синтез;
• порівняння;
• спостереження;
• опитування;

      Наукова новизна дослідження полягає у теоретичному визначенні та проблем соціальної реабілітації дітей та молоді з особливими потребами. 

      Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що матеріали дослідження можуть бути використані вчителями, вихователями загальноосвітніх навчальних закладів для ефективної організації соціальної реабілітації дітей з особливими потребами 
 
 
 

РОЗДІЛ 1

      Теоретичні  основи соціальної реабілітації інвалідів

1.1. Тлумачення поняття інвалідності та причин його виникнення 
 

        В останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільний феномен. Ті моделі (медична, економічна, функціональна, соціальна) інвалідності, які існують сьогодні, по-різному це тлумачать та причини появи  інвалідності, а також способи адаптації цих інвалідів.

      Зокрема, медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у  людини (вроджених чи тих, що з’явилися), з якими вона відрізняється від  інших, «нормальних» людей.

      Таблиця №1

      Види  відхилень у здоров’ї

 

        При цьому інвалід розуміється  як неповноцінна людина у фізичному  чи розумовому плані. Міра неповноцінності  визначається тим, наскільки він  обмежений в різних сферах  людської діяльності та його  спрямованістю до незалежного  існування, починаючи від обслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.

      Поліпшення  стану інваліда досягається за рахунок  відновлення фізичного чи психічного здоров’я медичними закладами. Можна  сказати, що медичний підхід до інвалідів  перетворює людей за певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення, в результаті створюється ситуація, коли інваліди не мають права вибору самовизначення, і не можуть через їх «неповноцінність» впливати як на вирішення своїх проблем, так і на характер самосоціалізуючого фактора. Такий підхід призвів до того, що інваліди стали відчуженими від суспільства, а сама медична модель не враховує соціального контексту.

      В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження порівняно із здоровими людьми чи неспроможні співпрацювати взагалі. Інваліди розглядаються, як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Звичайно, економічна модель інвалідності – результат концепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальну дискримінацію. Офіційне визначення, на сьогодні прийняте в нашій країні, відображає саме економічний підхід до цієї проблеми: інвалідність – це довготривала чи постійна, повна чи часткова втрата працездатності внаслідок стійких чи важко порушених функцій організму у зв’язку з хворобою, травмою чи дефектом розвитку.

      Модель  функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність  особи виконувати ті чи інші функції  порівняно із здоровими людьми. Ґрунтовне визначення інвалідності дається в Декларації про права інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН в 1997 році., якраз з позиції функціонального підходу: “інвалід”  - це особа, яка не може самостійно забезпечити, повністю чи частково, потреби нормального особистого чи соціального життя через вади, вроджені чи набуті, його чи її фізичні або розумові можливості”.

      Економічна  і функціональна модель є логічним наслідком медичної моделі. Причому  у всіх них інвалідність залишається  індивідуальною проблемою її носіїв.

      Поширене  сьогодні визначення, яке називає  інваліда людиною з особливими потребами, незаперечно, теж розглядає його з позиції функціональної моделі. Про це свідчить визначення, зафіксоване  в Рекомендаціях до реабілітаційних  програм на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992 р.), в якому зазначається, що інвалідність  - це обмеження в можливості, обумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими  та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині, котра має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житі сім’ї чи суспільства на таких же підставах, як і всі  інші члени суспільства.

      Можна не погодитись з таким твердженням, оскільки самореалізація визначається не стільки потенційними можливостями, яких безперечно більше у здорової людини, а тими, які індивід зумів використати. В цьому без сумніву, важливі як бажання і активність самої людини, так і наявність сприятливих соціальних умов. Отже, за таких умов проблема інвалідності виходить за межі індивідуального існування.

      Ця  позиція відбита в наступному підході до визначення життєдіяльності, який переводить дану проблему у площину  взаємовідносин між особистістю  і різними елементами суспільної системи. Згідно з цим підходом, індивід  дійсно у фізичному чи психічному плані відрізняється від здорових людей, але причина їх безпорадності не лише з відчуттям фізичного  обмеження, переживанням втрати своїх можливостей, але й з “бажанням” того негативного ставлення, з яким стикається людина, “з особливостями” у своєму найближчому оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічна неспроможність. Уявлення про інваліда як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує догляду, допомоги інших, викликає найчастіше почуття жалю, що заважає індивіду включатись в соціологічні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, інвалід спілкується лише з подібними до себе.