Система вищої педагогічної освіти за кордоном

     Крім  лекцій і семінарів практикуються  нетрадиційні методи і форми навчання: моделювання, рольові ігри, мікровикладання. При моделюванні і рольових іграх студенти можуть зображувати шкільний клас. Мікровикладання означає створення маломасштабної ситуації з усіма компонентами навчання. Наприклад, студенти дають 10-15-хвилинні уроки для невеликих груп учнів; уроки записують на відеокамеру, після чого переглядають і обговорюють Подібні нестандартні прийоми навчання повинні готувати до активних і самостійних педагогічних дій.

     Важлива частина педагогічного освіти - практика і стажування. В університетах  на педагогічну практику приділяється 4-5 тижнів. У педагогічних колежах  практика передбачена на всіх курсах. У програму педагогічної практики входить  спостереження навчально-виховного  процесу, аналіз викладання, власне уроки (від одного до серії). Керують шкільною практикою спеціально підготовлені вчителі.

     На  іспитах застосовують тестування на комп'ютерах. Комп'ютерна атестація  розбита на кілька етапів. За допомогою  тестів намагаються визначити, чи володіють  першокурсники достатніми базовими знаннями, чи вірно вони вибрали  майбутню професію. На передостанньому  курсі студенти відповідають на загальноосвітні  і педагогічні питання. І, нарешті, випускникам пропонується перевірити академічні і педагогічні знання й уміння (наприклад, при розборі  ситуації, з яким може зштовхнутися шкільний учитель).

     Підвищення  кваліфікації вчителів передбачено  федеральними програмами, а також  на рівні окремих штатів і навчальних закладів. Так, уряд виділяє стипендії  для вчителів, що займаються науковими  дослідженнями. Тих, хто відзначився, урочисто ушановують у Білому домі. У рамках удосконалювання професійної підготовки в школах застосовуються ряд форм і методів роботи: взаємо відвідування й обговорений уроків, консультації молодих учителів досвідченими педагогами, діяльність вчительських об'єднань, де йде обмін методичним досвідом, робота педагогічною командою, учасники якої практикують професійний тренінг, взаємні оцінки роботи і т.д.

     Педагогічну практику в школі студенти звичайно проходять протягом 14 тижнів. Вона складається  зі спостережень педагогічного процесу  і декількох уроків під посібником викладачів. По закінченні педагогічного  коледжу студентам слід для завершення освіти пройти річне стажування за місцем роботи

     У підготовці вчителів у США є дві  основні тенденції. Перша -більшість студентів педвузів переважно набувають знання, які допоможуть знайти роботу не турбуючись про підвищення свого загальноосвітнього рівня. Друга тенденція - серед вступників до вузів та на вищі педагогічні курси збільшується число людей, що мають вже не студентський вік. Таке явище отримало назву «повторної» або безперервної пожиттєвої освіти, люди вимушені змінювати професію. Коледжі та університети США враховують цю тенденцію і мають дуже пластичні програми для цих людей. Для них є заочна освіта за розумну платню. Групи заочної освіти організовуються за місцем проживання, проводяться заняття по телебаченню. Університети відкривають свої точки при школах. В цілому в США кількість вчителів ніким не планується. В більшості штатів університети і коледжі на педагогічні факультети зараховують усіх, хто проживає у цьому штаті і хто закінчив середню школу. В деяких містах відкривають вчительські центри.

     Останнім  часом у США був прийнятий  документ «Америка 2000», де розроблені стандарти (добровільні).

     Це  такі стандарти:

     а) зміст освіти;

     b) якість засвоєння знань;

     с) матеріальне забезпечення шкіл.

     В акті «Цілі 2000: освічена Америка» говориться, щодо 2000 року учні США будуть першими  в світі щодо оволодіння математикою  та науками про природу. Створено національний комітет з мети освіти - це консультативна ради при президентові, міністрі освіти та конгресі США, а  також національна рада з освітніх стандартів і удосконалення освіти.

     Уряд  США прийняв рішення про зміцнення  науково-дослідної бази сфери освіти, що передбачає виділення великої  суми коштів для психолого-педагогічної науки та створення чотирьох нових  науково-дослідних інститутів, як-от:

     1) національний інститут студентської  успішності, пищальних програм і  оцінки якості навчання;

     2)національний  інститут навчання «важких дітей»;

     3)національний  інститут управління освітою,  фінансів, стратегії й менеджменту  в освіті;

     4)національний  інститут після середньої освіти, бібліотечної справи і неперервної  освіти.

     Ці  інститути охоплюють дослідженнями  і розробками найбільш «болючі» точки  сучасної освіти. Можна сказати, що підйом рівня освіти в США засновано  на достатньому науково-фінансовому  рівні.

     Аналіз  офіційних документів зарубіжних дидактів, в яких визначається мета і завдання вищої освіти США, дає можливість зробити такі висновки: у США визнається провідна роль вищої освіти, декларується її доступність, академічна свобода, метою виховання визначається формування особистості порядного громадянина.

     У законодавчих актах уряду США  досить точно і повно визначені  функції, що відносяться до компетенції, місцевих органів управління освітою  стосовно створення і сертифікації регіональних стандартів, порядок фінансування управлінських робіт і їх співвідношення з федеральними органами.

     5. Система вищої освіти в Японії

     Серед країн, які останніми роками пов'язують з системою освіти свої разючі успіхи у соціальному, економічному, політичному  житті - Японія та Південна Корея. Разом  з Китаєм вони представляють східноазійський тип освіти та педагогічної освіти. Хоча Японія та Південна Корея зазнали сильного американського впливу, їх освітні сфери зберегли азійську своєрідність. Ця особливість, щонайперше, полягає у значній централізації управління освітою, сильному впливі держави на всі аспекти освітнього життя, незважаючи на достатньо розвинутий приватний освітній сектор (наприклад, в Японії 75% вузів є приватними).

     Аналізуючи  розпочату в 1989 р. великомасштабну, Третю в історії країни реформу  освіти («Документ Міністерства освіти, науки і культури Японії», «Політика  японського уряду в області освіти, науки та культури, 1989»), Міністерство опублікувало доповідь «Реформа освітньої  системи нового часу» (1991 р.), в якій, зокрема, відзначається, що в Японії відсоток зарахування у повні  середні школи, а також відсоток просування в коледжі та університети так само великий, як в Америці. Ефективність освіти така ж висока, як і в Європі.

     Зрозуміло, що визначні результати післявоєнної національної політики в галузі освіти не тільки в кількісному, а й якісному відношенні пов'язані, зокрема, з розвитком  системи підготовки педагогічних працівників. Професія педагога зберігає свою традиційну суспільну повагу, пріоритетність і  привабливість. Початкова заробітна  плата японських вчителів не нижча, аніж у випускників, що працюють у  промисловому секторі. Серед шкільних учителів чоловіки становлять 60%.

     Подальше  удосконалення японської педагогічної освіти викликане новими орієнтирами  в освітній політиці. Головні положення  освітньої реформи (якій передувала робота Національної Ради з питань реформи освіти, створеної у 1984 р.) полягають, по-перше, у розвитку неперервної освіти; по-друге, у переході від кількісного розширення освіти до її якісного збагачення; по-третє, у просуванні від формальної до реальної рівності в освіті; по-четверте, у перенесенні акценту з академічних досягнень на повагу до особистості та індивідуальності.

     Проте вища школа викликає занепокоєння громадськості, оскільки зміни, які відбуваються там, не вписуються в русло загальної  освітньої стратегії. Йдеться про  те, що в японській вищій освіті, передусім в університетах, на зразок американських вузів традиційно існувала загальноосвітня підготовка (підготовка громадянина) протягом перших трьох семестрів. І тільки на базі вищої загальної освіти відбувався поділ на різні факультети і здійснювалась спеціальна підготовка (5 семестрів).

     Ідея  розвитку загальної освіти у вузах  полягала в тому, щоб сформувати «розум та дух» громадян вільного суспільства. Однак, на відміну від північноамериканської  вищої школи, японські університети ще в 70-х рр. почали модифікувати освіту, перетворюючи її в основу спеціального знання. Нині поняття про загальну освіту зникло з «Положення про університети».

     Сьогодні  у значній кількості університетів  студентам дозволяють вивчати спеціальні дисципліни з перших курсів, продовжувати вивчення загальних дисциплін на ПІ і IV роках навчання.

     Як  результат, модель вищої школи Японії займає проміжне положення між типами вищої школи Північної Америки  та Західної Європи.

     Як  відомо, в Японії діє так звана  відкрита система здобуття професії вчителя: вона допускає підготовку не тільки на педагогічних факультетах, а  й на всіх інших відділеннях університетів  і коледжів (наприклад, у середині 80-х років більше половини випускників  країни отримали вчительський сертифікат при фактичній потребі у педагогах  у 9 разів меншій). Отже, система підготовки і використання освітян в Японії забезпечує неперервне професійне зростання педагогів, їх жорстку конкуренцію, відсіювання непідготовлених працівників. Крім того, масова педагогічна освіта спеціалістів усіх профілів кардинально піднімає загальну педагогічну культуру японського суспільства загалом, стимулюючи високоякісну педагогічну працю. Свідоцтва на право викладати видаються педагогам відповідно до закону щодо персональної педагогічної сертифікації відділом освіти префектури; вони поділяються (з 1989 р.) на тимчасові, постійні і спеціальні. Постійні свідоцтва бувають вищого, першого та другого класів. Тимчасове свідоцтво може бути видане випускникам старшої середньої школи після складання «учительського» екзамену у відділі освіти. Проте власникові такого свідоцтва дозволяється працювати лише помічником вихователя дошкільного закладу або помічником учителя початкової та молодшої середньої школи тільки три роки та в межах даної префектури. Для отримання постійного свідоцтва необхідно здобути педагогічну освіту у дворічному молодшому коледжі (на базі повної середньої освіти), технологічному коледжі або університеті. Так, свідоцтво вищого класу видається тільки за наявності магістерського ступеня освіти; проте під час атестації вчителя враховується не тільки сам факт закінчення відповідного вищого навчального закладу, наявності академічного ступеня бакалавра чи магістра, а й певна сума залікових одиниць за освоєння предметів викладання та стаж педагогічної діяльності. У процесі сертифікаційного виступу перевіряється підготовленість претендента у трьох галузях: загальноосвітній, предметній, власне педагогічній.

     Така  система, з одного боку, дає змогу  громадянам у ранньому віці випробувати  себе на педагогічній ниві, а з іншого - спонукає педагога підвищувати свою кваліфікацію шляхом заочної чи стаціонарної освіти. Слабким місцем японської  педагогічної освіти залишається занадто  малий практичний компонент (2-4 тижні), причиною чого є труднощі забезпечення практикою великої кількості  студентів. Деякі вищі навчальні  заклади виходять з такого становища  шляхом розширення мережі базових шкіл.

     Сформована  національною радою з питань реформи  освіти в Японії концепція удосконалення  педосвіти виходить з розкриття сутності поняття «якість учителя». Воно включає такі складові: покликання до професії, любов до дітей, різнобічну та ґрунтовну загальнонаукову освіту, компетентність у практичній роботі в школі. Пропонується відмовитися від вираженого академічного характеру підготовки педагогів, зробити його практично орієнтованим. Передбачається оновлення системи відбору і прийому на роботу. Відповідно до принципу неперервної освіти ставиться вимога створення постійно діючої системи підвищення кваліфікації педагогів протягом усієї їх педагогічної діяльності.

     За  повідомленням Міністерства освіти і культури Японії, вже у 1990 році в 27 університетах діяли факультети післядипломної освіти педагогів. Міністерство також заохочувало педагогічні  факультети до створення центрів  з досліджень освітніх технологій, розробки програм навчання, контролю підготовки майбутніх працівників.

     В Японії працюють 499 університетів, з  них 303 - без аспірантури, де навчається 2 066 962 студентів, серед них 73,6% чоловіків, 26,4 жінок, в університетах з аспірантурою навчається 85 263 студенти, серед них 84,7% чоловіків, 15,3% жінок.

     Учителів  готують на відповідних факультетах  університетів, у педагогічних університетах (термін навчання не менш чотирьох років), а також дворічних спеціальних  відділеннях молодших коледжів.

     Програми  включають педагогічний і спеціальний  цикли. їхній зміст залежно від  навчального закладу є варіативним, однак зберігаються й загальні риси. Педагогічний курс складається з  обов'язкового і елективного навчання. Стандарт педагогічного курсу включає  наступні дисципліни і види діяльності: 1) основи педагогіки (психологія навчання і розвитку, управління освітою, методи і технічні засоби навчання); 2) зміст  і методика навчання (вивчаються предмети з програм тих ступенів школи, де буде працювати майбутній учитель); 3) проблеми морального виховання; 4) курси за інте­ресами, що виходять за межі обов'язкової програми педагогічної освіти (філософія виховання, історія педагогіки, порівняльна педагогіка, соціальна педагогіка, школознавство й ін.); 5) питання управління школою і професійної орієнтації; 6) педагогічна практика (від двох до шести тижнів) у базових школах при вузах.