Система вищої педагогічної освіти за кордоном

     Керує системою освіти, утому числі і  вищої, державний секретар з освіти та науки, якому підпорядковується  державний міністр і два парламентських помічники державного секретаря. Центральний  уряд не керує школами чи коледжами, не наймає вчителів, не рекомендує підручників  чи програм. Проте у нього є  дві важливі функції: встановлювати  «мінімальні стандарти» діяльності навчальних закладів і контролювати фінансові справи. Практично керівництвом справами зайнята місцева влада. Вона відповідальна перед державним  секретарем; крім того, вищі навчальні  заклади можуть перевірятися королівськими  інспекторами, які безпосередньо  підпорядковані державному секретареві.

     В англійських вищих навчальних закладах термін навчання з більшості спеціальностей коротший, аніж у вищих закладах освіти США, і має вужчий профіль  підготовки. Типовий строк навчання, за невеликим виключенням, складає  три роки, - як в університетах, так  і в спеціалізованих коледжах. Тривалість навчального року, завантаженість аудиторними заняттями (не більше 16 годин в тиждень) - приблизно така ж, як у США; так само дозволене  вільне відвідування лекцій. Якщо в  США на загальнонаукову підготовку відводиться практично два роки, а загальний строк навчання - чотири роки, то трирічний строк навчання в Англії не може забезпечити підготовку повноцінного спеціаліста. Не проводиться  виробнича практика; малою є частка дисциплін для вивчення за вибором.

     Система вчених ступенів така ж, як і в США, оскільки американці свого часу запозичили англійську систему (бакалавр, магістр, доктор). Іноді, прослухавши курс в  одному вузі, студенти складають екзамен  на бакалавра в іншому. Натомість  шлях до магістра є більш тривалим, бо ступінь магістра мало розповсюджений і присуджується тим, хто не зміг закінчити докторську підготовку з  повної програми.

     В англійських вузах немає єдиних правил прийому, вони різні. Проте, це більшою  мірою залежить від вступник»  до вищого навчального закладу, від  його довузівської підготовки, від  показників у свідоцтві про освіту. Отримавши середню освіту, абітурієнт проходить співбесіду і тільки тоді вирішується, чи складатиме він екзамени з 3-4-х предметів. Співбесіда мас  виявити обдарованість і мотивації  майбутнього студента, а також  його соціальний облік (систему ціннісних  орієнтацій).

     Шкільних  учителів готують загальні педагогічні  коледжі, а також педагогічні  відділення університетів. Маються  приватні і державні вищі педагогічні  навчальні заклади. В університетах  річну педагогічну підготовку проходять  після трьох років навчання на якому-небудь факультеті, тобто освоївши визначений академічний курс і одержавши спеціалізацію по одних-трьох дисциплінах.

     Педагогічні коледжі не мають єдиного навчального  плану; як правило, до навчального плану  трирічного педагогічного коледжа входять: курс з основного предмета, професійний курс, педагогічний курс, практика в школі. Особлива увага приділяється тим основним предметам, які в майбутньому стане викладати студент (на це приділяється до 25 % навчального часу). Понад 40 % навчального часу приділяється професійному курсу, що вивчається протягом одного-двох років. Як правило, професійний курс включає дисципліни загальноакадемічного профілю: англійська мова, математика, географія, історія - усього до восьми дисциплін. Чверть бюджету навчальних годин виділяється на педагогічний курс, що складається з філософії педагогіки, психології, педагогічної соціології, методики навчання, історії педагогіки, порівняльної педагогіки, шкільної гігієни, школознавства й ін.

     Основними видами занять залишаються лекції і  семінари. Останнім часом у процесі  навчання частіше застосовуються технічні засоби, рольові ігри, мікровикладання й ін. Традиційно важливими є заняття студентів з персонально закріпленими за ними вик­ладачами (тьюторами). Такі заняття створюють міцний контакт між студентами й викладачами. Викладач виступає не тільки передавачем знань, але й вчить свого підопічного самостійно діяти і мислити.

     Педагогічну практику в школі студенти звичайно проходять протягом 14 тижнів. Вона складається  зі спостережень педагогічного процесу  й кількох уроків під посібником викладачів. По закінченні педагогічного  коледжу студентам слід пройти річне  ста­жування за місцем роботи для  завершення освіти.

     3. Система вищої  освіти у Франції

     На  відміну від Великобританії і  Сполучених штатів Америки університети Франції не знаходяться на вершині  освітньої піраміди. Лідерські позиції  тут займають великі школи, що забезпечують підготовку спеціалістів для сфери  бізнесу, державного управління та інженерії. Вони надають високий рівень освіти і до вступних іспитів до цих закладів допускають лише тих, хто успішно  завершив перший освітній курс в університеті.

     Мабуть, ні в якій іншій країні вища школа  не обтяжена так віковими традиціями, що сковували її в нових історичних умовах, як у Франції. За період 1960-1968рр. важко було знайти журнал, монографію з питань освіти, де б не говорилося про необхідність «революції» у  вищій освіті. Вона майже не змінилася  з часів Середньовіччя. Структура  вищої освіти, система викладання, заснована на абсолютному і нероздільному  впливі кожного завідувача кафедри, абсолютне розмежування факультетів, повний відрив наукових досліджень від  процесу навчання, мінімальне представництво серед студентів дітей трудящих - все це привело до кризи. 1968 року ця криза вилилася у могутні студентські  демонстрації, підтримані робітниками. Уряд пішов на проведення реформи, яку  підготував міністр освіти Фор. 12 листопада 1968р. був прийнятий «Закон про орієнтацію вищої освіти», що стало початком перебудови системи вищої освіти, яка й досі не закінчена.

     Керівництво вищою освітою у Франції здійснюється міністром національної освіти через  посередництво національної ради вищої  освіти і наукових досліджень. В  економічних районах (які, як правило, співпадають а академіями чи, по-іншому, навчальними ок­ругами) діють районні  ради вищої освіти та наукових досліджень, які очолюють ректори - голови рад  місцевих університетів. На чолі університету стоїть президент, що обирається на п'ять  років; дуже часто президент найбільшого  в регіоні університету є одночасно  ректором академії (навчального округу). Майже всі вищі навчальні заклади Франції є державними і фінансуються урядом. Щоправда, офіційні документи утверджують так звану «обмежену фінансову автономію» університетів (V розділ «Закону про орієнтацію вищої освіти»). Інакше кажучи, університет самостійно (через раду) розпоряджається засобами, що виділяє, для нього держава. Проте контроль залишається за останньою; крім того, інші аспекти «університетської автономії», які вказуються у законі, серйозно обмежені, тобто вплив держави на академічну свободу є досить значним.

     Приватні  вузи Франції - це п'ять католицьких  університетів, приблизно j від загальної  кількості (120) великих шкіл, що підпорядковуються  промисловим компаніям і церкві. В приватних вузах навчається менше 10% французьких студентів.

     У наш час у Франції є 20 академій (навчальних округів), більше 50 університетів  і гак званих університетських центрів  на правах університетів. У Парижі таких  центрів -13, Греноблі - 3, Тулузі -З, Стразбурзі - 3 і т.д.

     Як  і раніше, у Франції основною адміністративною одиницею є навчально-дослідне об'єднання, що має автономію в межах університету і створене для розв'язання основної задачі - адміністративно і практично  пов'язати воєдино навчальний процес і наукові дослідження, оскільки раніше факультети перетворювалися  у навчальні підрозділи, що не займаються дослідженнями. При цьому у всіх офіційних документах і численних  статтях підкреслюється полідисциплінарний характер університетів. Йдеться проте, що в кожному університеті викладається багато дисциплін, але є необхідність тісної координації навчально-дослідних об'єднань для розв'язання комплексних наукових задач і здійснення комплексної (міждисциплінарної) підготовки студентів. Традиційні факультети, зовсім відокремлені один від одного, такої можливості не надають. Згадаємо, що в США теж практикується міждисциплінарна підготовка студентів. Зрештою це пов'язано з більшим втіленням в наукову практику методології системного підходу, що передбачає комплексні міждисциплінарні дослідження.

     Крім  університетів, французька система  вищої освіти включає великі школи  і великі заклади вищої освіти. Створення цих шкіл у ХІХст. було пов'язане з необхідністю готувати кадри більш вузької спеціалізації, ніж університетські заклади. які до 1795р. були єдиним типом вищих навчальних закладні у Франції. В наш час переважна частина великих шкіл підпорядковується міністерству народної освіти. Серед великих шкіл можна виділити, зокрема, п'ять нормальних шкіл, які готують учителів для системи середньої освіти, школу хартій, школу мистецтв і ремесел, різні види інженерної школи.

     Університети  готують дипломованих спеціалістів більш широкого профілю, великі школи - більш вузького.

     Великі  заклади вищої освіти (дослідницькими центрами і центрами по розповсюдженню наукових знань. Як правило, у них  професори викладають лекції за вільними програмами, орієнтованими на їх власні наукові інтереси. Замість студентів  ці школи відвідують слухачі, які  отримують після навчання не офіційні дипломи, а лише посвідчення про  те, що вони прослухали ті чи інші курси. Деякі великі заклади (наприклад, Французький  коледж, Національний музей природничої  історії (природи), обсерваторія фізики земної кулі та ін.) приваблюють досить відомих вчених, користуються великим  науковим авторитетом, проте не є  вищими навчальними закладами у  звичайному розумінні. Отже, основна  маса студентів навчається в університетах.

     Для вступу в університет абітурієнт повинен мати ступінь бакалавра (на відміну від США, Англії). Бакалавр у Франції - це випускник ліцею, повної школи, що склав екзамен за одним  із профілів: гуманітарним, природничим, технічним. Екзамен на бакалавра  є випускним у ліцеї і вступним до університету (але не іншого вищого навчального закладу). Без екзамену приймають до університету тільки з урахуванням того профілю, з якого був складений екзамен. Зазвичай проводиться співбесіда, проте вирішальне значення має диплом бакалавра. Оскільки у Франції диплом бакалавра отримують 10% випускників французьких шкіл, то вступні екзамени до університету передбачені для тих, хто такого диплома не мас. Ці можливості були розширені «Законом про орієнтацію вищої освіти», а також у такому документі, як «Вища освіта», де передбачено перелік посвідчень, які замінюють диплом бакалавра. 8% дітей трудящих навчаються в уні­верситетах. За даними ЮНЕСКО, 30% французьких студентів отримують стипендію; її розміри залежать від прибутку сім'ї, успішності студента, курсу навчання. Частина студентів має повернути стипендію після закінчення вищого навчального закладу. Вступники не мають бути старші, аніж 24 або 20 років, і повинні мати стаж роботи два роки. Один з екзаменів носить характер співбесіди, під час якого спеціальна група викладачів (журі) у вільній формі, без часу на підготовку, задає питання про освіту, попередню діяльність з метою перевірки знань і здібностей. Залежно від результатів усних екзаменів абітурієнт допускається до письмових. їх кількість, тривалість і зміст визначаються президентом університету; дуже часто вимагається написати твір, або дати аналіз тексту. Залежно від того, на яке відділення вступає абітурієнт, від нього вимагається складання іспиту відповідно з історії, іноземної мови, географії, математи­ки, фізики чи хімії на рівні бакалавра. Кількість екзаменів не перевищує трьох-чотирьох. Інший характер мають правила вступу до великих шкіл. Практично конкурс у великі школи складає 8-10 осіб на місце, в той час як до університету - мінімальний. Великі школи готують до певної професії.

     Вчителів  і викладачів готують переважно  державні навчальні заклади. Тут  існують дві системи педагогічної освіти: учителів початкових шкіл і  викладачів середніх навчальних закладів.

     Базова  педагогічна освіта вчителя початкової школи має дволанкову структуру: два роки в університеті, а потім два роки у нормальній школі. Кожна з ланок діє автономно, але між ними існують органічні зв'язки. Так, при вивченні курсу «Вступ до професії вчителя» студенти слухають лекції університетських професорів і проходять педагогічну практику під керівництвом викладачів нормальної школи.

     Майбутній учитель початкової школи має  пройти перший дворічний цикл університетської освіти, під час якого вивчаються загальноакадемічні дисципліни і спеціальний педагогічний курс. Далі, навчаючись у нормальній школі, студент засвоює навчальний план, що складається з чотирьох блоків: загальне педагогічне навчання; предметна підготовка й ознайомлення з педагогічними технологіями; підготовка до адміністративно-виховної діяльності; курси на вибір. На педагогічну шкільну практику в університеті приділяється три тижні, час перебування в нормальній школі -двадцять тижнів. До останньої входить самостійна робота в базовому початковому навчальному закладі протягом напускного семестру.

     Перші спеціальні вищі навчальні заклади  для викладачів середньої школи  з'явилися на початку 90-х років. Однак  більшість викладачів для коледжів і ліцеїв продовжують готувати в  два етапи: перший — одержання  університетської освіти, другий - навчання після університету. В університеті майбутній викладач середньої школи  фактично не стикається з педагогічною освітою; це здійснюється в регіональних центрах підготовки викладачів. Тут  слухачі спеціалізуються у викладанні двох-трьох шкільних дисциплін, освоюють педагогічні науки, стажуються в  коледжі і ліцеях.

     В умовах переходу до єдиного типу навчальних педагогічних закладів для шкіл всіх ступенів - дворічних інститутів підготовки вчителів на базі трирічної університетської освіти - у Франції йде активний процес оновлення змісту професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя  початкової школи в контексті  сучасних концепцій педагогічної освіти, нових підходів до навчальних планів і програм. Одними з перших ознак цього оновлення можна вважати введення в психолого-педагогічну підготовку всіх майбутніх вчителів (початкової і середньої школи) обов'язкового для вивчення курсу «Європейський вимір».