Система вищої педагогічної освіти за кордоном

ПЛАН

Вступ

1. Німеччина та її система вищої освіти

2. Система вищої освіти у Великобританії

3. Французька вища освіта

4. Американська  вища освіта

5. Японська вища  освіта

  Висновки

  Список використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

      Україна переживає сьогодні не найкращі часи. Кризові явища, які є достатньо відчутними в області політики, економіки, соціальної сфери, не обійшли і освіту. Виходячи з цього, становиться зрозумілим актуальність остаточного визначення моделей подальшого розвитку як усього українського суспільства, так і окремих частин суспільної сфери: культури, науки, освіти, а на їх базі – економіки та державного управління. Підготовка майбутніх високопрофесійних діячів в усіх галузях народного господарства та управління давно вже є нагальною проблемою часу. 

     Система освіти за кордоном, а зокрема – вищої освіти, може стати тим орієнтиром, який допоможе реорганізувати та налагодити в себе ефективну та безкризову систему підготовки висококваліфікованих кадрів. Найбільш гідними для розгляду вбачаються освітні моделі, які існують в передових та економічно розвинутих країнах Європи – Німеччині, Великобританії, Франції.

  1.Система вищої педагогічної освіти у Німеччині

     Вища  освіта у Німеччині має давню  історію. Численні німецькі університети були створені за часів Середньовіччя. З того часу вони підпорядковувалися землевласникам, найчастіше безпосередньо  тому чи іншому князеві, хоча й пишалися своєю автономією. Вона полягала у  системі внутрішнього самоврядування, проте фінансування все одно здійснювалося  князем, якому іноді професори  приносили присягу. І в наш  час витрати федеральної влади  на вищу освіту не складають більше j загального бюджету; залишок покривається власниками землі. Приватних вищих  навчальних закладів у Німеччині  немає, всі вищі навчальні заклади - державні.

     Питаннями планування вищої освіти в Німеччині  займається Комісія з планування освіти. Крім того, діє федеральне міністерство освіти та науки, рада ректорів, наукова  рада та інші федеральні органи, які  виконують кожен свої функції. У  Німеччині (порівняно з США) спостерігається  велика єдність у типах, структурі  та управлінні вищими навчальними закладами, в термінах і програмах навчання.

     На  чолі закладу вищої освіти стоїть ректор і його замісники (проректори). Вищим органом влади є сенат. Сенат обговорює питання планування, розвитку наукової роботи, навчального  процесу, але не займається організацією поточної роботи. Цю функцію виконує  головне правління, яке як зазвичай, включає комітети з навчальних питань, студентських справ, фінансів, майна  і будівництва та відділ кадрів.

     Університетська і взагалі вища освіта в Німеччині  поєднує дослідження з навчальним процесом при достатній увазі  до формування особистості студента. Німеччина законодавчо захищає  права громадян (що мають атестат  про середню освіту) на безкош­товну освіту без складання вступних іспитів. Однак полегшений вступ не призводить до негативних наслідків завдяки  високій якості підготовки спеціалістів, що здійснюється відповідно до вимог роботодавця.

     Перше, що відрізняє організацію німецького університету це порівняно незначна роль чи повна відсутність кафедр. Кафедра - це трибуна. Кафедра означає  професорські обов'язки; на дверях німецьких  університетів немає написів  «кафедра», лише - «про­фесор». Вія виконує  основне навчальне навантаження. Немає доцентури, а є помічники, які працюють у тій, галузі, що й  професор; є співробітники й аспіранти, секретар. Професор має кабінет, телефон, апаратуру і оргтехніку.

     Друга особливість - відсутність поділу на факультети. У більшості університетів  факультети були ліквідовані ще у 60-ті роки; їм на зміну прийшли так  звані спеціальності. Так, у 1969 році замість шести факультетів у  Гамбурзькому університеті було створено 15, а потім 19 спеціальностей. Нижчий поділ «семінар». Кожний семінар  відіграє роль кафедри. Дослідницький  інститут - окрема структурна одиниця  всередині спеціальності, його співробітники  не пов'язані з викладанням; вони займаються чистою наукою.

     Для вступу до університету необхідно мати тільки один документ - шкільний атестат. Кожна федеральна земля сама регулює  університетські порядки. Квоту  для вступу опосередковано визначає центральне відомство, визначаючи кількість  навчальних місць шляхом встановлення прохідного балу на основі шкільного  атестату. Відсів при цьому є досить значним. Залишаються найбільш підготовлені - це головний принцип університетської освіти. Вступають сотні, а залишаються  десятки. Строк навчання підраховується не за роками, а за семестрами; за ними ж проводиться прийом (на І семестр  чи на II семестр). За семестрами також  нараховується кількість рефератів  і заліків, строки занять, їх початок  і закінчення. Так, у Гамбурзі перший (зимовий) семестр починається з 1 жовтня і закінчується ЗО березня; до нього включені 10-12 днів різдвяних  канікул. Літній семестр починається  з 1 квітня і завершується ЗО вересня. Ці строки ніколи не змінюються. Так само точно позначені дати вступних і підсумкових лекцій 23 жовтня і 10 лютого в зимовому семестрі, ЗО квітня і 15 липня у літньому. Після зарахування студент сам складає план своєї роботи на час навчання, самостійно планує своє академічне життя. Самостійно вибирає дисципліни, які вивчатиме, тему яку буде вивчати, з якої буде складати екзамен, строк навчання, професорів і семінари. Він сам визначає яким екзаменом закінчить своє навчання, чи буде складати державний екзамен, чи вийде на магістерську роботу (диплом). Правда, потім він може сам і змінити цей план.

     Всі 8 (або 12 чи 13) семестрів навчання студента в університеті поділяються на два  періоди: початкове навчання і основне  навчання.

     Початкове навчання відбувається протягом чотирьох семестрів, основне - наступних; між  ними студент складає екзамен. Він  може вчитися одночасно за 2-3 спеціальностями; в такому випадку має скласти 2-3 державних екзамени. Від вибору кількості спеціальностей залежить строк навчання в університеті. На кожну спец­іальність, зазвичай, відводиться 4 семестри. Якщо студент обрав три  спеціальності - навчання відбувається протягом 12-14 семестрів. Зрозуміло, що переводу з курсу на курс під контролем  декана немає; тривалість навчання залежить від можливості пе­реходу з одного університету в інший.

     Набір форм занять близький до наших: лекція, просемінар, семінар, практичне заняття. Семінар з V семестру - головна, провідна форма навчання. Вибір семінару залежить від симпатій студента щодо викладача, його наукових інтересів. Студент самостійно планує роботу на тиждень. Основна задача семінару -навчити студента мати свою точку зору і захищати її. На семінар подається реферат, що нагадує курсову роботу (обсягом 20-25 ст.). Таких робіт може бути дві, три, п'ять залежно від здібностей студента. Кількість заліків, що мають скласти студенти до державного екзамену або магістратури, постійна. Екзамену відводиться останнє місце, їх є лише два: перший — проміжний - після закінчення IV семестру; другий - державний чи магістерська робота.

     Педагогічна освіта у Німеччині являє собою  розмаїту, строкату, проте добре  налагоджену освітню галузь. Педагогів  тут готують університети, педінститути, вищі педагогічні, технічні, спортивні, музичні школи, академії мистецтв. Кадри  шкільної адміністрації та інспекції  навчаються у системі підвищення кваліфікації (інститутах, центрах). Принциповою  характеристикою німецької педагогічної освіти є достатньо урівноважене поєднання теоретичної та практичної підготовки. Цього принципу дотри­муються  і за умов зосередження підготовки педагогічних працівників в університетах (кількість самостійних педінститутів  та вищих педагогічних шкіл постійно скорочується за рахунок їх інтегрування в університети шляхом перетворення у факультети чи філії).

     Строки  педагогічної освіти у Німеччині  в середньому більші, ніж у Великобританії, і складають 3-7 років. Така ситуація є відображенням загальної тривалості освіти у німецькій вищій школі (середня тривалість навчання в університеті - 14 семестрів, а в га­лузевих інститутах - понад 9). В Англії студенти закінчують університет у 23 роки, у Франції - в 26, Німеччині - 28,5. Середній вік випускників  педагогічних вузів - 26,5 років. Дипломи  випускників вищої школи Німеччини  досить престижні і визнаються у  країнах Західної Європи.

     У німецькій педагогічній освіті, подібно  до англійської, виділяються дві  фази, однак в іншій (не в предметно-педагогічній, а в академічно-практичній) площині. Перша фаза педосвіти - академічна - завершується складанням першого державного екзамену; друга - практична - полягає у трирічному стажуванні під керівництвом досвідченого педагога - ментора з одночасним відвідуванням семінарів і завершується другим, учительським, «педагогічним» екзаменом. Теоретична освіта у вищій школі Німеччини є більш спеціалізовано-прикладною, ніж у вузах США та Канади, і відображає німецький прагматизм у підготовці фахівців.

     На  відміну від США і Великобританії у вузах Німеччини відсутні академічні ступені бакалавра і магістра. Майбутні педагоги більше уваги приділяють вивченню предметів викладання, мають  менше можливостей щодо вибору курсів. Однак спостерігається тенденція  до розширення загальноосвітньої підготовки та диференціації й індивідуалізації навчання.

     Педагогічну освіту отримують: учителі початкової й основної школи, викладачі реального  училища, викладачі гімназії.

     Учителів  початкової й основної школи готують  переважно в Гамбурзькому і Гессенському університетах, а також у вищих  педагогічних школах ряду інших університетів. Тривалість підготовки майже скрізь складає три роки. Програма включає: вивчення шкільних предметів і методики їхнього викладання; глибоке вивчення однієї шкільної дисципліни на вибір (німецька мова, англійська мова, математика, історія, політика, релігія й ін.); вивчення основ педагогічних знань (введення в педагогіку тощо). Шкільна практика здійснюється або у вигляді щотижневих відвідувань декількох уроків з  наступним обговоренням під керівництвом викладачів вузу, або у вигляді  роботи в школі під час студентських канікул.

     Викладачів  реального училища готують вищі педагогічні школи й університети. Студенти протягом трьох років поглиблено вивчають два спеціальних предмети і методику їхнього викладання, а  також педагогічні науки. Передбачено  одно-дворічне практичне педагогічне  стажування.

     Викладачів  гімназії готують університети, технічні й музичні вузи. До навчального  плану входить набір традиційних  дисциплін: релігія, німецька мова, історія, математика, природничі науки, древні й сучасні мови. Крім того, студенти вивчають економіку, соціальні науки, педагогіку, психологію, теорію виховання. Практична педагогічна підготовка здійснюється в процесі стажування, яка називається референдиатом. Паралельно проводяться психолого-педагогічні теоретичні заняття.

     2. Система вищої педагогічно освіти у Великобританії

     Система вищої освіти в Англії - одна з  найстаріших в Європі. Оксфордський і Кембріджський університети функціонують з початку ХШ століття. Проте до початку XX століття ця система була представлена десятком університетів з дуже невеликою кількістю студентів. У XX ст. були відкриті близько ЗО університетів і майже 800 вузів інших типів (коледжів і технологічних інститутів, політехнічних інститутів, педагогічних коледжів, що діють і нині) і її нотним навчанням.

     В Англії, і тільки в Англії більшість  студентів отримують від держави  і місцевих органів допомогу. Всі  вузи Англії державні, структура їх є біліли уніфікованою, аніж у СПІА. Основною одиницею системи вищої  освіти є коледж (самостійний вуз  чи частина університету), поділений  на факультети і кафедри. На відміну  від американської системи вищої  освіти, що закріпила пріоритет дослідницьких  університетів, перевагу досліджень над  навчанням, - традиції і міцність британських  університетів, особливо Оксфорда і  Кембриджа, забезпечуються рівнем навчання. У Великобританії університетська  освіта зберегла елітну спрямованість; можливість отримати освіту розглядається  швидше як привілей, аніж право. Громадянські та технологічні університети, створені на базі технологічних коледжів займають у Англії менш престижне місце. Створені за ініціативою підприємців, вони пропонують програми і курси навчання відповідно до інтересів промисловості та бізнесу.

     Вищі  навчальні заклади Великобританії неофіційно, проте досить чітко диференційовані  за своїм престижем, який визначає вимоги до вступників і витрати на навчання. Найбільш престижні -найстаріші університети (Оксфордський і Кембриджський). Вони являють собою федерацію коледжів (нараховують приблизно 11 тис. студентів). Найкрупнішим англійським університетом є Лондонський (40 тис. студентів); загалом же в країні 42 університети. До них прирівнюються 5 інших вищих навчальних закладів: Манчестерський інститут науки і технології, Манчестерська школа бізнесу, Королівський коледж мистецтв, Лондонська вища школа бізнесу, Кренфілдський технологічний інститут. У кількісному складі університети займають невелику частку системи вищої освіти Англії (850 вузів, 159 педагогічних коледжів, ЗО політехнічних інститутів).

     Англійські  університети завдяки багатовіковій  традиції зберегли (теоретично) незалежність від виконавчої влади і підпорядковані лише парламентові. Університет очолює канцлер, призначений для церемоній. Так, наприклад, канцлером Королівського  університету в Белфасті у 70-х роках  була королева Єлизавета II. Фактично головою  університету є віце-канцлер, який спирається у своїй діяльності на університетські  суди, раду, сенат. Формально суд  є вищим органом, однак на практиці його функції обмежені. Рада займається фінансовими справами, сенат відповідає за академічні. Університетські коледжі  в межах університетів мають  певну долю самоврядування. Проте  університетська автономія обмежена фактично повною фінансовою залежністю університетів від урядових асигнувань, оскільки лише незначну частину їх бюджету складає частка прибутків  від наукової роботи і платні за навчання.