Роль ігрової діяльності на розвиток дитини дошкільного віку

Як же й коли з’являється  потреба в спілкуванні в дітей? Дослідження М. Лісіної свідчать про те, що новонароджена дитина ніяк не спілкується з оточуючими: вона не відповідає на їх звернення і, звичайно,  сама ні до кого не адресується.  Тільки на початку третього місяця життя немовлята вступають у взаємодію з дорослими, яку можна вважати спілкуванням. У цей період діти розвивають особливу активність (“комплекс пожвавлення”),  об’єктом якої є дорослий,  і прагнуть привернути увагу дорослого, щоб самим стати об’єктом такої ж активності з його сторони. Комплекс пожвавлення – це перший акт поведінки, акт виділення дорослого. Це і є перший акт спілкування. Комплекс пожвавлення – це не просто реакція, це – спроба впливати на дорослого [5].

Соціальна ситуація життя  немовляти призводить до виникнення особливого типу діяльності – безпосереднього  емоційного спілкування дитини й  дорослого (матері). Дослідження Д. Ельконіна  засвідчили: специфіка цього типу діяльності полягає в тому, що її предметом є інша людина. Оскільки предмет діяльності – інша людина, то така діяльність і є спілкуванням [7]. Спілкування з немовлятами  має носити емоційно-позитивний характер,  що стане запорукою створення  в них емоційно-позитивного тонусу – ознаки фізичного й психічного здоров’я.

Л. Виготський і його послідовники вважають, що джерело розвитку лежить не всередині, а зовні дитини, у  продуктах матеріальної та духовної культури,  яка розкривається  дітям у процесі спілкування  й спеціально організованої спільної діяльності. А відтак, початок психічного життя полягає у формуванні в  дитини специфічно людської потреби  – потреби в спілкуванні [2].

Численні дослідження  відносин дитини та дорослого на першому  році її життя  (М. Денисова, М. Кистяківська, М. Бюллер, Ф. Фрадкіна й ін.) засвідчують, що в цей період установлюється найтісніший зв’язок малюка з тим,  хто постійно є біля нього, а надто матері; що дорослі стають центральним моментом будь-якої ситуації, в яку потрапляє дитина; що зв’язок цей протягом дитинства не слабшає, а, навпаки, посилюється й набуває нової, більш активної форми.

Відомі вчені доводять, що дефіцит спілкування в дитячому віці надзвичайно негативно впливає  на весь подальший психічний розвиток дитини. Період першого року життя  складається з двох півперіодів: І півперіод – до 56 днів; ІІ півперіод  – від 56 днів до 12 місяців. Період першого  року життя характеризується тим, що в малюка відбувається надзвичайно  інтенсивний розвиток сенсорних  систем:  зосередження, стеження, кругові  рухи. У чотири місяці з’являється  реакція на голос матері, на щось нове, оригінальне; розвивається тактильна  чутливість, яка має важливе значення щодо виникнення акту хапання й обстеження предмета; виявляються голосові реакції  дитини – перші заклики, які є  спробами привернути увагу дорослого  за допомогою голосу; голосові реакції  поступово перебудовуються в  поведінкові акти [8].

Приблизно в п’ять місяців  у немовляти виникає акт хапання  – перша організована та направлена дія. Акт хапання має особливе значення для психічного розвитку дитини. Із ним пов’язане виникнення наочного сприйняття. До кінця першого року життя в дитини виникає перше  розуміння слів і в дорослого  з’являється можливість керувати орієнтуванням  дитини. До дев’яти місяців дитина стає на ніжки, починає ходити. Друге основне новоутворення цього віку – поява першого слова.

Як підкреслював Д. Ельконін, у кінці першого року життя  соціальна ситуація повного злиття дитини з дорослим вибухає зсередини. У ній з’являється двоє – дитина та дорослий. На цьому етапі дорослий виступає партнером у грі, взірцем  для наслідування, особою, яка оцінює знання й уміння дитини. Потреба  дитини в оцінці дорослого є одним  із головних стимулів її поведінки. Діти, які мають повноцінне спілкування  з дорослими, виявляють ініціативність, прагнуть привернути увагу до своїх  дій, довірливо, відкрито й емоційно ставляться до навколишнього, чутливі  до оцінки та порад дорослого, прагнуть будувати свою поведінку залежно  від його поведінки. За такого спілкування  наявна перевага в дітей предметного  співробітництва з дорослим [9].

Досліджуючи проблему спілкування  дитини й дорослого, російський психолог Д. Ельконін відстоював думку про  те, що для дошкільника, а надто  молодшого, образ дорослого є  не образом іншої людини, а образом  себе, своєї майбутності, втіленням  у собі «іншого». Персоніфікований образ «значущого» дорослого  спонукає дитину робити, уміти, жити за взірцем дорослого. Як носій суспільно-історичного  й культурного досвіду, а згодом – і моральний приклад, дорослий є авторитетом для дитини. Наприкінці першого – на другому році життя  дитина набуває деяку міру самостійності: з’являються перші слова, дитина починає ходити, розвиваються дії  з предметами. Проте діапазон можливостей  дитини ще обмежений [7].  Спілкування  в цьому віці стає формою організації  наочної діяльності. Воно поступово  перестає бути діяльністю у власному значенні слова,  оскільки акцент переміщується  від дорослого на суспільний предмет. Спілкування виступає тут як засіб  здійснення наочної діяльності, як знаряддя для оволодіння суспільними  способами вживання предметів. Незважаючи на те, що спілкування поступово  перестає бути провідною діяльністю в ранньому віці, воно продовжує  інтенсивно розвиватись і стає мовним [17].

Інтенсивний розвиток мови в ранньому віці свідчить про те, що мову, на думку Д. Ельконіна, треба  розглядати не як функцію, а як особливий  предмет, яким дитина опановує так само, як вона опановує іншими знаряддями (ложкою, олівцем). Розвиток мови – це  «гілочка»  в розвитку самостійної наочної  діяльності. Таким чином, зв’язок  між словом і предметом або  словом та дією виникає тільки за наявності  потреби в спілкуванні,  в системі  діяльності дитини, виробленої за допомогою  дорослого або спільно з ним.

Мовлення відкриває нові можливості для формування первинних  уявлень,  допомагає встановлювати  зв’язки між предметами, діями  й словами, що їх називають, підводить  дітей до елементарного узагальнення.

За результатами досліджень відомих педагогів і психологів зроблено важливий методологічний висновок: для своєчасного та повноцінного розвитку мовлення необхідно, щоб взаємодія  з людьми збагачувала зміст потреби  дитини в спілкуванні. Розвиток спілкування  й мовлення взаємопов’язаний: прагнучи задовольнити потребу в спілкуванні, дитина звертається до мовлення як до основного способу його здійснення; включення дитини в мовленнєве спілкування  з дорослими та однолітками впливає  на розвиток їх власного мовлення.

Об’єктивних передумов для  розвитку дитячого мовлення чимало.  Окрім спадкових чинників, варто  акцентувати увагу на тому, як спілкуються  батьки зі своїм іще не народженим малюком. Ідеться не про смислове наповнення слів, а про їх емоційно-інтонаційний характер, про побажання, мрії та сподівання, які вкладаються в лагідне  словесне звернення до бажаної й  очікуваної дитини. Украй важливо  також те, якою мовою звертаються  батьки до свого маляти, адже саме цю мову він засвоїть найперше як рідну [11].

Малюк навчається говорити наслідуючи дорослих. Тому необхідно  пам’ятати: насичення простору дитини зразками мовної культури є основним джерелом збагачення її мовлення. Розвиток мовлення дитини раннього віку залежить від умов спілкування – розвивального середовища, створення якого сприятиме безпроблемному засвоєнню рідної мови. Головним і незмінним елементом такого середовища є дорослий – партнер у спілкуванні, у спільній діяльності.

1.2. Роль  ігрової діяльності на розвиток  дитини дошкільного віку. Ігрова діяльність є одним із важливих засобів виховання дітей дошкільного віку. Вони сприяють формуванню та вдосконаленню життєво необхідних рухів, всебічному розвитку та зміцненню здоров'я дитини, вихованню позитивних моральних та вольових якостей. Підкреслюючи універсальність цього засобу виховання, А. С. Макаренко писав: "Гра має важливе значення в житті дитини, має те саме значення, яке в дорослого має діяльність, робота, служба. Яка дитина в грі, такою з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча відбувається насамперед у грі"[12].

Правильно підібрані рухливі  ігри активно впливають на розвиток організму дошкільників за умови  вмілого керівництва ними, позитивно  впливають на серцево-судинну, дихальну та інші системи, збуджують апетит і  сприяють міцному сну.

Ігрова діяльність задовольняє  потребу організму дитини в русі, сприяють збагаченню її рухового досвіду, закріплюють вміння і навички  основних рухів ходьби, бігу, стрибків, рівноваги тощо. Швидка зміна обставин під час гри привчає дитину користуватися своїми рухами відповідно до тієї або іншої ситуації. Цінність цих ігор також у тому, що вони впливають на розвиток у дітей  таких важливих фізичних якостей, як швидкість, спритність, витривалість тощо.

Так, для розвитку швидкості  проводять ігри, які потребують негайних рухових дії в обставинах, що швидко змінюються, ускладнених додатковими  завданнями, а також ігри з подоланням певної відстані за найкоротший час[13]. Для розвитку у дошкільників спритності використовують ігри, де діти виконують складні за координацією рухи: влучити в ціль, показати засобами пантоміми фігуру та ін. [14].

Досвід кращих вихователів, а також спеціальні дослідження  показують, що ігрова діяльність має  значний вплив на виховання позитивних моральних та вольових якостей у  дошкільників [17]. Свої дії учасники гри підпорядковують її правилам, які регулюють поведінку, сприяють вихованню свідомої дисципліни, привчають відповідати за конкретні вчинки, розвивають почуття товариськості. У колективних іграх у дитини формуються поняття про норми громадської поведінки, виробляються організаційні навички, виховується прагнення до перемоги, сильна воля, стійкість, витримка. Спільний інтерес, викликаний грою, об'єднує дітей у дружний колектив.

Ігрова діяльність ефективно  впливає на розумовий розвиток дитини, допомагають уточнити уявлення про  навколишній світ, різні явища  природи, поширюють світогляд. Виконуючи  різноманітні ролі, імітуючи дії птахів, тварин, комах, діти на практиці застосовують здобуті знання про життя, поведінку, способи пересування цих тварин.

Під час ігрової діяльності у дошкільнят створюються позитивні  умови для розвитку уваги, сприймання, уточнення певних понять, творчої  фантазії, пам'яті. У процесі гри  діти обмірковують, що і як краще  зробити, розмовляють між собою, підраховують кількість влучань  у ціль, "поквачених" гравців. Усе це сприяє розвитку мови, швидкості мислення, творчості та кмітливості [16].

Ігри широко використовуються як засіб естетичного виховання, тому що діти відображають оточуючий  світ через ігровий образ, певну  роль. До змісту багатьох ігор входять  знайомі їм вірші або пісні. Усе  це дозволяє поглиблювати естетичні  переживання дошкільнят. Чітке й  швидке виконання рухів, погодженість дій під час гри, особливо коли вони проводяться під музику, формують естетичні почуття дошкільників, привчають помічати красу рухів. Різноманітні шикування та перешикування - в коло, шеренгу, колону - вимагають  точності рухів, дотримання правильної постави, уваги та розвивають у дітей  почуття прекрасного.

Участь у грі тісно  пов'язана з емоційними, в тому числі естетичними почуттями  дітей, крім того, в ході її вихователем  контролюється їх свідома поведінка. Тому необхідно так спрямувати ігрову діяльність, щоб вона, торкаючись естетичних почуттів, дозволяла старшим дошкільникам правильно оцінювати її.

З дітьми дошкільного віку проводять три види рухливих ігор [18]: сюжетні ігри, ігрові вправи (несюжетні ігри) та ігри з елементами спорту (городки, настільний теніс, бадмінтон, баскетбол, футбол, хокей). В основу сюжетних рухливих ігор покладено життєвий досвід дитини, її уявлення про навколишній світ (дії людей, тварин, птахів). Наприклад, з розповідей дорослих, телепередач, спостережень за навколишнім життям діти дізнаються про поведінку тварин і птахів (як ходить клишоногий ведмедик, дзьобають зернята пташки та ін.), а потім під час гри відтворюють рухи, характерні для того або іншого образу.

Рухи, які виконують діти під час гри, тісно пов'язані  з її сюжетом. Наприклад, зайці стрибають  у лісі, а мисливці полюють на них; бджілки літають, сідають на квіточки, збирають мед. Більшість сюжетних ігор колективні, і діти привчаються  в них погоджувати свої дії  з діями інших гравців, не вередувати, діяти організовано, як вимагають  правила.

Для ігрових вправ (несюжетних ігор) характерна конкретність рухових  завдань відповідно до вікових особливостей і фізичної підготовки дітей. Якщо в  сюжетних іграх основну увагу  гравців спрямовують на створення  образів, досягнення певної мети і точне  виконання правил, що часто приводить  до ігнорування чіткості рухів, то під  час ігрових вправ дошкільнята  повинні бездоганно виконувати основні  рухи (влучити м'ячем у ціль; пролізти в обруч, не торкаючись його та ін.). Такі вправи застосовують здебільшого  для вдосконалення у дітей  конкретних рухів. Дозування вправ  у цих іграх, на відміну від  сюжетних, визначають конкретніше, що також є однією з позитивних сторін. Оскільки ігрові вправи та сюжетні ігри застосовують в усіх вікових групах, організація і методика їх проведення має багато спільного [20].

Досвід показує, що оптимальні умови для досягнення позитивних результатів у розвитку рухів  дошкільнят створюються за умови  поєднання конкретних рухових завдань  у формі ігрових вправ, спрямованих  здебільшого на чіткіше виконання  певних рухових дій та сюжетних ігор, у процесі яких рухи, засвоєні дітьми раніше, вдосконалюються в різних умовах [19].

Проведення ігор з елементами спорту вимагає чіткого пояснення  правил, які обумовлюють процес змагань  між окремими дітьми або командами. Обов'язковим є оволодіння кожною дитиною руховими навичками (технікою рухів), які визначають результат  змагань.