Прагматической анализ текста при переводе

          РОЗДІЛ ІІ. ПРАГМАТИЧНА АДАПТАЦІЯ ТЕКСТУ ПРИ ПЕРЕКЛАДІ

2.1. Адаптація як поняття перекладознавства

Переклад  як  своєрідний  тип  міжмовної  та  міжкультурної  комунікації,  наділений багатогранним  характером  і  відповідно  може  оцінюватись  з  різних  точок  зору,  – перш  за  все,  з  точки  зору  відповідності  оригіналу (незважаючи  на  ефект,  створений  перекладом)  або  з  точки  зору  комунікативного  ефекту,  досягнутого  за  допомогою перекладу (його прагматичною адекватністю).

Становлення  самостійної  наукової  дисципліни  –  перекладознавства  передбачає  і термінологічну  визначеність  базових  перекладознавчих  понять  щодо  різновидів вторинних  текстів, до  яких  поза  сумнівом можна віднести і поняття  «адаптації». На жаль, ми змушені констатувати, що у вітчизняному й зарубіжному  перекладознавстві ще й до сьогодні  бракує системного теоретичного обґрунтування  адаптації як одного з  базисних  понять  перекладознавства; не зазначено  основних відмінностей адаптації й  суміжних  форм  вторинної  комунікації;  не  визначено  найважливіших  крос-культурних  чинників,  що  спонукають  до  неї;  не  розроблено  методологічних  засад перекладацької адаптації різних типів текстів, дискурсів. До  нечисленних, але  переконливих праць з вивчення адаптації можна зарахувати статтю  О.А. Кальниченка  й  В.О. Подміногіна,  яка  містить  короткий  історичний екскурс  у  проблематику  й  подає  теоретичне  обґрунтування  проблеми співвіднесеності понять переклад і адаптація [4, с. 16].

Фактично,  адаптивна  модель  перекладу,  адаптивна  теорія  перекладу  діє  на суміжжі  редактури  перекладу,  власне  перекладу  й  теорії  комунікації.  Теорія комунікації  розглядає  проблеми  адаптації  певного  повідомлення  в  межах  однієї культури  до  різних  адресатів,  тому,  з  цієї  точки  зору,  адаптація  –  це  галузь перекладознавства.  Та  для  перекладознавства адаптація  теж постає суміжною зоною хоча  б  тому,  що  здебільшого  передбачає  елімінування  або  межеву  трансформацію елементів,  що  зрештою  спричиняє  повну  видозміну  тексту,  яка,  як  правило,  не визнається перекладом більшістю науковців.  

Проте  на  наш  погляд,  перекладацька  адаптація  як  проміжна  зона,  має  свою принадливу  силу,  яка  полягає  в  тому,  що  адаптивні  моделі  прагматичних  типів текстів  пояснюють  необхідність  застосування  трансформацій  і  таким  чином, змикають  теорію  комунікації,  прагмалінгвістику  й  теорію  перекладу.  Адаптивні  перекладацькі  моделі  покликані  розкрити  причини  змін  тексту  в  процесі (його) переходу  з  дискурсу  в  дискурс, з  одного типу тексту в інший або переходу від однієї ідеології  до  іншої.  Ці  самі  моделі  пояснюють  трансформаційні  зміни  під  час перекладу з  мови в мову, з культури в культуру.

В окремих випадках перед  перекладачем постає завдання не лише перекласти, а й опрацювати  текст.  У  сучасних  дослідженнях  дедалі  частіше  простежуються судження про те, що тексти, які потребують супровідного опрацювання, слід вважати  фактами  не  так  перекладу, як  мовного посередництва, до якого належить і адаптація [5, с. 24].  І тому,  якщо  перед перекладачем  постало завдання  досягти заданого комунікативного ефекту, що звичайно передбачає прагматичну адаптацію, то цей вид діяльності «виходить за  межі  перекладу як процесу створення тексту, комунікативно рівноцінного  оригіналу».  Коментуючи  поняття «істинний переклад», В.П.Крупнов зазначає,  що  без чіткого розуміння своїх завдань перекладач,  навіть діючи абсолютно щиросердо, «може фактично  підмінити істинний  переклад адаптацією або парафразою, … або певним поєднанням цих елементів», які, на думку дослідника,  не  мають нічого  спільного  з  власне  перекладом .  Далі  більш різко – «коли йдеться про підміну істинного перекладу адаптацією  (adaptation),  мається на увазі наведення більш вільної версії,  тобто такий переклад,  коли  перекладач відступає від тексту  далі  припустимих  меж»  [28, с. 56].  Подібні міркування  точаться здебільшого навколо проблем,  пов’язаних  з усвідомленням  перекладачем  своєї відповідальності  не  лише  перед  оригіналом  і  його  автором,  а  й  перед  читачами перекладу. Проте, зазначені праці не містять нічого суттєвого, опріч вказівки на деякі неозначені «високі  професійні  вимоги  до  перекладача»,  необхідні  йому  для повноцінного відтворення «духу й букви» оригіналу.   

Іншими  словами,  адаптація  й  переклад  репрезентують  принципово відмінні види практичної  діяльності,  причому  на  відміну  від  перекладу  адаптація  рівносильна руйнації  та   перекрученню  джерельного  тексту.  Тому  деякі  вчені  вважають,  що адаптація  як  один  із  різновидів  мовного  посередництва  перш  за  все «полягає  у спрощенні  тексту,  як  формальному,  так  і змістовному»  [5, с. 72].    Український дослідник В. Радчук  також вважає,  що  адаптація,  яка передбачає «звуження лексикону й граматики»,  широко  застосовується  з навчальною  метою – для адаптації творів читачам,  які опановують  іноземну  мову,  або дітям – для адаптації «дорослої» класики.  Треба віддати йому  належне:  В. Радчук погоджується з тим, що переклад з адаптацією  –  це  подвійний  процес  і,  що  адаптація  ступенюється  і  може  бути стадіальною.  Але  знов-таки  адаптація  оцінюється  автором  негативно,  оскільки порівнюється  з «чорно-білою  графічною  мініатюрою  з  великого  художнього полотна»,  яка  хоч  і  упізнається,  але  це  лише  копія  та  ще  й «здешевлена»  [7, с. 60].  Інша крайність у розумінні явища адаптації виявляється іноді в тому,  що  адаптацію дорівнюють коментуванню. Так, наприклад, О.А. Якименко зауважує, що «на данному етапі…універсальна  стратегія  коментування/адаптації  перекладного  тексту знаходиться  у  стадії  розроблення»  [8, с. 123]. «Пристосування» перекладного  тексту  для «полегшення»  розуміння  смислів  оригінального  тексту «збіднює  міжкультурну комунікацію, нівелює  міжкультурні розбіжності, створює хибне уявлення про те, що «всюди  все так само» і тому  вимагає «неабиякої  обережності»  під  час застосування  [18, с. 37].  Щоправда,  тепер уже йдеться не  про міжмовні  відмінності,  що принципово вирішуються засобами власне перекладу, а про міжкультурну асиметрію, однак  і  тут  учені  остерігають  нас  від застосування адаптації, оскільки вона значною мірою  деформує  уявлення  про  іншу  культуру  й  тому  вважається «найбільш кардинальним перекладацьким перетворенням» [9, с. 65].   Вперше  висловлена  О. Каде  проста  думка про те,  що  переклад  – лише  один  із видів мовного посередництва,  надає можливість  під час зіставлення з іншими  його видами  виразніше  виявити  його  специфіку  .  В принципі  те  саме  можна стверджувати  й про адаптацію:  визначення  поняття «адаптація» неможливо без попереднього  аналізу як  самого  поняття «адаптація»,  так і суміжних  з ним видів мовного посередництва. Проте той самий О.Каде, описуючи радикальні компенсуючі розбіжності,  заборонені  в перекладі,  наголошує на  тому,  що  їх  застосування перетворює  продукт мовного посередництва на «адаптивне  перекладення»,  яке відповідно не може мати нічого спільного з перекладом [18, с.78].

Щодо  видів  міжмовного  посередництва  можна  погодитись  із  тим,  що  трансляція текстів  поєднана  не  лише  з  подоланням  міжмовних  і  міжкультурних  бар’єрів,  а  й  з нейтралізацією  суб’єктивно-особистісного  ставлення  перекладача  до  тексту оригіналу.  Сучасна  норма  перекладу  досить  суворо  ставиться  до  вирішення  питання про  вияв  творчої  свободи  перекладача.  Вона  передбачає  мінімум  утручання  перекладача  у  вихідний  текст,  максимальне «знеособлення»  перекладу.  Остаточна «прагматична»  нейтралізація  перекладацької  позиції  неможлива  з  причин, обумовлених  специфічною  «читацькою»  суб’єктивністю  перекладача,  неминучістю перекладацьких  рефлексій,  тобто  виникненням  певних  внутрішніх  смислів та індивідуальних  оцінок,  опосередкованих  особистісною  картиною  світу  з притаманною  їй системою цінностей. Перекладач, у  яких би умовах він не працював, перш  за  все  є  комунікантом  і  відноcно  тексту  оригіналу  він  є  адресат.  Під  час перекладу, коли виникає потреба розмежування, що необхідно зберегти, а чим можна  пожертвувати, добираючи для одних компонентів тексту відповідності, а для інших – трансформації,  текст  постає  процесом,  а  сам  перекладач  –  автором  тексту-процесу, адресантом.  Таким  чином  перекладач  поєднує  в  собі  й  адресанта,  й  адресата.

Інтерпретаційна  настанова  перекладача  простежується  вже  тоді,  коли «оригінал  ще тільки-но сприймається своїм майбутнім перетворювачем» [11, с. 34]. У цьому сенсі й у контексті визначення  адаптації ми  не  можемо  не  згадати про вільний переклад  та інші види мовного посередництва або види адаптивного перекладу.

Причини  застосування  адаптації найчастіше полягають  не у власне мовній зоні, а в  зоні  культури.  Явища  асиметрії  культур  детально  описані  Ю.Найдою  [12, с.213].  Не випадково Ю. Найда виокремлює формальну й динамічну еквівалентності, що набули вже хрестоматійного характеру. Формальна еквівалентність орієнтована на переклад і базується на  відповідності планів  змісту  й вираження одиниць оригіналу й перекладу.  Динамічна еквівалентність ґрунтується на  принципі  рівнозначного ефекту,  відповідності реакції читачів оригіналу й перекладу.  Зазначений  тип еквівалентності підпорядковує всі перетворення  знаку орієнтації  на  рецептора,  що передбачає адаптацію лексики й граматики ВТ і ПТ. 

У  теоретичних  дискусіях  часто  виголошується  думка  про  те,  що  досвідчений посередник-перекладач  «у певних ситуаціях» застосовує прагматичну  адаптацію або «радикальні  перероблення  оригіналу»  з  тим,  щоб  досягти  бажаного  прагматичного ефекту  [28, с. 111].  У таких випадках  перекладознавці схиляються  до  визнання необхідності часткового  використання  елементів адаптивного обробляння, проте уточнюють, що в процесі перекладу слід  відмежовувати ці аспекти його діяльності від виконання ним власне  перекладацьких  функцій.  Однак програмний  висновок  полягає в тому,  що більшість видів «адаптивного  транскодування» не  узгоджуються  навіть  з частковим функціональним  або структурним ототожненням  вихідного й кінцевого текстів.

Наведені  твердження  приводять  нас  до  таких  висновків:  по-перше,  з  огляду  на співвіднесення адаптації й перекладу дослідники акцентують принципову відмінність  обох  понять, хоча  й  визнають оказіональну необхідність застосування  адаптації; по-друге,  маргінальний  характер  адаптації  спричиняє  нестачу  не  лише  термінологічної  визначеності  адаптації, а  й  окреслення системи адаптивних методів  для різних типів текстів,  що  в  свою  чергу  викликає  неминучість  наступного  висновку  –  під  фрагментарною  прагматичною  адаптацією  тексту  по  суті  вчені  розуміють  індивідуальну інтерпретацію тексту перекладачем. 

Усі  теоретичні  й  критичні  міркування  про  переклад  протягом  двох  тисячоліть здебільшого  точилися навколо питання про  ступінь повноти й точності відтворення  в перекладі  системи  смислів  оригіналу.  Усвідомлення  частковості  перекладу, неминучості  втрат  під  час  відтворення системи смислів  оригіналу постає підґрунтям апологій «перекладацької вольності»  [14, c. 213]  або права перекладача на  вільне поводження  з оригіналом,  на  будь-які перероблення,  виправлення,  наслідування тощо.

Вільний  переклад  або  вільна  варіація  як  вид  мовного  посередництва  разом  з іншими  суміжними  явищами (наслідування,  переспіви,  парафрази)  докладно проаналізовано  в  дисертації  О.В. Дзери,  представниці  Львівської  школи перекладознавства .  Детальний лінгвокультурний  аналіз  біблійних мотивів у творчості Дж. Ґ. Байрона,  а також контекстуальний перекладознавчий  аналіз варіантів текстів перекладу на українську мову дозволили О.В. Дзері встановити такі характеристики  вільної варіації: «вільна варіація  твориться методом запозичення одного-двох  смислових макрокомпонентів  тексту-джерела,  на  основі  яких вибудовується нова  поетична  структура»  [12, с. 49].  Необ’єктивність вільного перекладу або вільної версії  криється в самій природі цього явища, оскільки  ніколи не  можна бути  впевненим,  що  саме  так сказано в тексті  оригіналу.  Зазначений  вид посередництва апріорно  надає перекладачеві необмежені  адаптаційні можливості «пристосування» створюваного  вторинного  тексту  до  комунікативної  компетенції споживача.

Переспіви, у свою чергу, також вирізняються О.В. Дзерою на основі детального та кропіткого  аналізу  поетичних  текстів,  тому  резонним  убачається  таке  визначення переспівів,  яке  надає  авторка: «для  переспіву  характерний  метод  транспозиції, переведення  оригінальних  смислових  одиниць  у  етномовні  компоненти,  що відображають  цільову  мовну  картину світу та змінюють інтенціональне спрямування тексту  на  актуальне  для  цільового  читача»  [12,  с. 70].  У запропонованій  парадигмі радикальне місце мовного посередництва відведено перекладам за мотивами.

Вирізнення  виду  мовного  посередництва  будь-якого  вторинного  тексту  можливе за  умов  урахування  критерію  стилю  перекладача.  Атрибуція  перекладного  тексту до певного  виду  мовного  посередництва  залежить від реалізації в цьому  тексті опозиції «автор  оригіналу  –  автор  перекладу».  Інакше  кажучи,  мінімальний  ступінь  вияву стилю автора перекладу  свідчить на користь власне перекладу, тоді як максимальний ступінь –  на користь перекладу за мотивами. 

І  ще  одне  спостереження.  Як  відомо,  коментарі  й  тексти  за  мотивами  не підлягають  зіставленню  з  ВТ.  Адаптивні  тексти  необхідно  звіряти  з  ВТ  тому,  що перекладацькі  й  адаптивні  стратегії,  використані  для  даного  типу  тексту,  мають  комплементарний  характер.  Комплементарність  перекладацької  та  адаптивної стратегій  обумовлена  об’єктивними  методологічними  й  лінгвокультурними основами, які  ми й спробуємо описати.

Акт перекладу прагматично  зорієнтований у двох напрямах. По-перше, як ми вже наголошували,  він  полягає  в  оцінюванні  ступеня  присутності  автора  перекладу.  По-друге,  переклад  прагматично  зорієнтований  на  рецептора  або,  інакше  кажучи, переклад  аналізується  за  ступенем  орієнтації  на  читача  перекладу.  На  думку  перекладознавців, відмінність  перекладу  від інших видів міжмовного посередництва  полягає  в  тому,  що  переклад  прагне  до  максимально  повного  й  точного відтворення всієї  системи  смислів,  що  містяться  у  вихідному  повідомленні.  Дійсно,  часто стверджується, що вдалий переклад – це такий переклад, який має вигляд або звучить немов  оригінал,  але  з  одним  уточненням  –  текст  перекладу  повинен  бути комунікативно  рівнозначним  оригіналу,  причому  його  комунікативна  рівність проявляється  в  ототожненні  рецептором перекладу з оригіналом у функціональному, змістовному  та  структурному  відношенні.  Ця  тотожність  значною  мірою  залежить від «корекції  на  інший  культурний  універсум»,  корекції  як  відповіді  на  виклик міжкультурної  асиметрії  [12, с. 143].  А це,  здавалось би,  передбачає,  що  від перекладача очікують  активного втручання для досягнення  цієї  мети  – а що  ж це,  якщо  не адаптація?  Наведене,  далеко  не  риторичне запитання,  змушує  нас говорити  про головні критерії  теорії  перекладу й теорії  адаптації,  а саме  – еквівалентності й адекватності.

Категорії  еквівалентності  й  адекватності  неодмінно  передбачають  урахування реакції  аудиторії  на  переклад,  що  свідчить  про  нормативний  характер  зазначених категорій.  Норма,  в  свою  чергу,  безпосередньо  реалізується  оцінюванням  тексту перекладу  –  «вдалий,  невдалий».  У  певні  історичні  періоди  оцінювання  якості перекладу  чималою  мірою  було  зумовлено  вельми  жорсткими  нормами, продиктованими  літературними,  культурними  й  навіть  соціальними  перевагами.