Організація форм навчання у дітей з тяжкими вадами мовлення

 

ПЛАН

 

 

Вступ……………………………………………………………………………...........2

 

РОЗДІЛ I. Теоретичні основи форм навчання в сучасній дидактиці

 

1. . Історія становлення форм навчання……………………………………..............4

 

2. . Урок, як основна форма організації навчання……………………......................8

 

Розділ II. Особливості форм організації навчання учнів з ПМР

 

2.1. Загальна характеристика дітей з ПМР………………………………...................16

 

2.2. Форми навчання дітей з ПМР……………………………………….....................19

 

 

2.3. Форми альтернативного навчання…………………………………......................31

 

Висновок……………………………………………………………………..................34

 

Література……………………………………………………………………................36

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП.

 

Питання організації  навчання дітей з порушеннями  мовленнєвого розвитку (ПМР) є досить актуальним, тому що на сьогоднішній день дітей з ПМР не стає менше, а навпаки, їх число невгамовно зростає і тому у систему навчання необхідно впроваджувати форми і методи навчання та виховання дітей з ПМР, які б сприяли подоланню мовленнєвих порушень у зазначенної категорії дітей, та активно залучати цей контингент дітей до нормально розмовляючих учнів.

Для організації оптимальних  форм і методів навчання дітей  з ПМР дуже важлива рання діагностика порушень мовленнєвого розвитку. Адже, чим раніше виявили причину , тим легше і швидше її можна подолати. Чим дитина молодша за віком, тим більше шансів виправити ПМР. Відомий фахівець із патології мови нейропсихолог Т. Візель пише у своїй книзі : «Надзвичайно великою є небезпека відхилення від нормального розвитку. Вона скрізь. Тільки-но щось прогавиш – і одразу матимеш результат : чогось дитина не пізнає, чогось не може осмислити, щось осмислить неправильно».   [ 9 ]

Мовлення - одне з центральних, найважливіших психічних функцій і має величезний вплив на формування всіх інших психічних функцій дитини та на її розвиток в цілому. Розвиток мислення значною мірою залежить від розвитку мовлення. Мовлення лежить в основі оволодіння грамотою і всім процесом навчання. Воно є основним засобом спілкування людей між собою. Мовлення відіграє велику роль в регуляції поведінки і діяльності дитини на всіх етапах її розвитку. Тому необхідно дуже пильно слідкувати  за становленням мовлення на всіх вікових етапах розвитку дітей.

Найважливіше в навчанні дітей з ПМР – знайти ефективні способи керівництва пізнавальною діяльністю учнів. Вчитель повинен не тільки передавати знання, а й формувати у дітей вміння здобувати знання самостійно.

Для дітей з ПМР  необхідно створити оптимальні умови  для розвитку й реалізації їх потреб, та їхньої соціальної інтеграції: сформувати нові способи діяльності на основі звужених сенсорної, моторної, інтелектуальної та мовленнєвої функцій і дисгармонійного розвитку шляхом максимального використання корекційно-компенсаторних можливостей дитини. [ 23 ]

Процес навчання повинен опиратися не тільки на рівень актуального розвитку, тобто на вже сформовані психічні функції, але і на його потенційні можливості, на функції, що формуються, тобто на зону найближчого розвитку. Навчання повинне сприяти переходу зони найближчого розвитку в актуальний розвиток, тобто те завдання, яке сьогодні дитина виконує з допомогою дорослого, завтра вона повинна вміти виконати самостійно. Те навчання буде справді плідним, яке спирається на зону найближчого розвитку. Правильно поставлене навчання має йти попереду розвитку і спиратися не тільки на завершенні його етапи, але і на психічні функції, що формуються. [ 8 ]

Величезне значення для здійснення повноцінного навчання має рівень педагогічної кваліфікації вихователя. Працюючи зі складним контингентом дітей, педагог повинен мати професійні знання, добре знати психологічні особливості дітей, проявляти терпіння й любов до дітей, постійно відчувати відповідальність за успіх їхнього навчання, виховання й підготовки до життя й роботи. Я.А. Коменський писав: «Вся робота у школі залежить від вчителя, від його знань, умінь, освіти» [ 22]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  I

Теоретичні  основи форм навчання в сучасній дидактиці.

 

1. . Історія становлення форм навчання.

Деякі вчені педагоги, а саме М.І.Махмутов, вважає, що в педагогіці є необхідність вказати на різницю двох термінів включаючи слово "форма" - "форма навчання". [ 16 ]

В першій своїй відмінності "форма  навчання" означає колективну, фронтальну та індивідуальну роботу учнів на уроці. В цьому значенні термін "форма навчання" відрізняється від терміну "форма організації навчання", що означає який - небудь вид заняття - урок, предметний гурток і т.п.

Форма (лат. forma — зовнішній вигляд, обрис) організації навчання— це зовнішній вияв узгодженої діяльності учителя та учнів, яка здійснюється в певному порядку і режимі. Форми організації навчання класифікуються за різними критеріями:

1) за кількістю учнів — індивідуальні  форми навчання, мікрогрупові, групові, колективні;

2) за місцем навчання — шкільні  форми: урок, робота в майстерні, на пришкільній ділянці, в лабораторії тощо; позашкільні форми: екскурсія, домашня самостійна робота;

3) за часом навчання - урочні  і позаурочні: факультативні, предметні  гуртки, вікторини, конкурси, олімпіади  та інші;

4) за дидактичною метою — форми теоретичного навчання (лекція, факультатив, гурток, конференція), комбінованого, або змішаного навчання (урок, семінар, домашня робота, консультація), практичного (практикуми) і трудового навчання (праця в майстернях, на пришкільних ділянках тощо);

5) за тривалістю часу  навчання — класичний урок (45 хв.), спарені заняття (90 хв.), спарені  скорочені заняття (70 хв.), а також  уроки «без дзвінків». 

В історії світової педагогічної думки та практиці навчання відомі найрізноманітніші форми організації навчання. Вони регламентують спільну діяльність вчителя та учнів, визначають співвідношення індивідуального та колективного навчання, ступінь активності учнів у пізнавальній діяльності і керівництва нею з боку вчителя. [ 2 ]

У різні періоди розвитку суспільства перевага надавалася тим чи іншим організаційним системам навчання. Найстарішою є індивідуальна форма навчання, за якої вчитель навчав кожного учня окремо. Водночас ця форма є неекономічною. Функція вчителя зводиться здебільшого до визначення завдання і перевірки виконання його учнем. Це призводить до певної обмеженості впливу вчителя. Недоліком є й те, що в процесі індивідуального навчання учень не може взаємодіяти зі своїми ровесниками, що негативно впливає на розвиток комунікативних умінь, процесу соціалізації.

Починаючи з XVI століття значення індивідуального навчання зменшується і поступається індивідуально-груповій формі організації навчального  процесу, за якої вчитель працює не з одним учнем, а з групою різновікових дітей, неоднакових за рівнем підготовки. Ця форма навчання, як і індивідуальна, вже наприкінці XVI - на початку XVII століття не задовольняла потреб суспільства. Учні одержували лише найпростіші навички читання, письма і рахунку, і переважна більшість дітей залишалася неохопленою навчанням.

В епоху Відродження виникла концепція групового навчання. Принципово новим у груповій формі навчання було те, що вчитель почав займатися зі стабільною групою учнів одночасно. Контури групового навчання обґрунтував і широко популяризував Я.А.Коменський (1633). Уперше групова форма навчання була застосована у братських школах України й Білорусії (XVI століття). Згодом ця форма стала називатися класно-урочною системою навчання.

Особливостями класно-урочної  форми є: постійний склад учнів  приблизно одного віку і рівня підготовки (клас); кожний клас працює відповідно до свого річного плану (планування навчання); навчальний процес здійснюється у вигляді окремих взаємопов'язаних елементів (уроків); кожний урок присвячується лише одному предметові (монізм); уроки постійно чергуються (розклад); керівна роль належить учителю (педагогічне управління); застосовуються різні види і форми пізнавальної діяльності учнів (варіативність діяльності).

Класно-урочна форма організації  навчання має істотні переваги над  іншими формами, зокрема індивідуальною: більш чітка організаційна структура; економність, оскільки учитель працює одночасно з великою групою учнів; сприятливі передумови для взаємного навчання, колективної діяльності, виховання і розвитку учнів. Проте, є і недоліки: орієнтація на «середнього» учня, відсутність умов для проведення індивідуальної навчально-виховної роботи з учнями та інші. Класно-урочна форма організації навчання переважає у школах світу, незважаючи на те, що дидактичним поняттям "клас", "урок" вже близько 400 років.

Наприкінці XIX століття розпочалися  активні пошуки шляхів удосконалення  класно-урочної системи.

Першу спробу модернізації класно-урочної системи організації  навчання здійснили у 1798 році англійський  священик Л. Белл і вчитель Дж. Ланкастер, основною метою якої була ідея взаємного навчання. Автори спробували використати у ролі викладачів самих учнів. Старші учні під керівництвом учителя вивчали матеріал самостійно, а потім, отримавши відповідні інструкції, навчали своїх молодших товаришів. Таким чином, один учитель за допомогою учнів-посередників міг навчати 200-300 дітей різного віку. Проте ця система не набула широкого поширення, оскільки недоліки в організації не забезпечували необхідного рівня підготовки учнів.

У кінці XIX - на початку XX століття у США була заснована Батівська система, яка пропонувала розподіляти всі заняття на дві частини. Перша частина - проведення звичайних уроків, на яких учитель працює з усім класом. Друга частина - індивідуальні заняття з тими учнями, які не встигають і відчувають труднощі в засвоєнні матеріалу, або з тими, хто бажає поглибити знання із виучуваного матеріалу.

Мангеймська система була створена одночасно з Батівською, але в Європі. Засновником цієї системи був німецький педагог Йозеф Зіккенгер (1858-1930). Він запропонував створити чотири класи не за віковою ознакою, а на основі здібностей учнів, створюючи основні класи для дітей, які мають середні здібності; класи для учнів малоздібних, які "зазвичай не закінчують школу"; допоміжні класи для розумово відсталих дітей; класи "перехідні" - для найздібніших учнів. Передбачалося, що учні зі слабших класів згодом зможуть переходити до класів вищого рівня. На жаль, такого не відбувалося, бо система підготовки, що існувала, не давала змогу слабким учням досягати високого рівня знань.

У наш час теоретичні основи цієї системи різко критикуються. Єдиним елементом цієї системи, який є прийнятним для практики навчання, є так зване спеціалізоване навчання, яке реалізується у вигляді спеціалізованих шкіл для винятково обдарованих дітей, які виявляють здібності до поглибленого вивчення певних предметів.

На початку XX століття у США була заснована форма навчання, що отримала назву "Дальтон-план". В історію педагогіки ця система ввійшла також під назвою «лабораторна», або «система майстерень», оскільки замість класів у школі створювалися лабораторії і предметні майстерні, уроки відмінялися, учень працював індивідуально, виконуючи отримане від учителя завдання, учитель постійно знаходився в цих лабораторіях, допомагаючи учням. Центральною в навчанні була самостійна навчальна діяльність учнів, а не діяльність викладання. Загально групова робота проводилася протягом однієї години в день. У 20-ті роки Дальтон - план був поширений в практиці роботи шкіл СРСР під назвою "бригадно-лабораторна система". Навчальні завдання виконувала група учнів. Вони працювали самостійно в лабораторіях, одержували консультації вчителів, а звітували всією групою. Незабаром виявилося, що така організація навчання призводить до зниження рівня підготовки учнів, зменшення відповідальності за результати своєї діяльності. Учні не могли без пояснення вчителя, без його допомоги засвоювати матеріал, їх знання були фрагментарними, не охоплювали всього обсягу необхідної інформації. Через це Дальтон - план не прижився в жодній країні світу.

Перевагами Дальтон - плана було те, що він дозволяв пристосувати темп навчання до реальних можливостей учнів, привчав їх до самостійності, розвивав ініціативу, пошуки раціональних методів роботи, відповідальність.

У 50-их роках XX століття у США з'явилася нова система навчання у вигляді плану Трампа, розробленого професором педагогіки Лойдом Трампом.

Суть плану Трампа полягає в тому, що він поєднує три форми навчальної взаємодії учителя з учнями: індивідуальну роботу, роботу з групами учнів від 10-15 осіб, лекційні заняття для великих груп від 100 до 1500 осіб. Лекції для великих груп читають висококваліфіковані викладачі, професори. Малі групи обговорюють матеріали лекції, проводять дискусії, доповнюють те, що було почуте на лекції. Заняття в малих групах проводить рядовий учитель або кращий учень групи. Індивідуальна робота у шкільних кабінетах, лабораторіях реалізовується частково за завданнями вчителя, частково за вибором учня. Система потребує злагодженої роботи вчителя, чіткої організації, матеріального забезпечення. [ 27 ]

Таким чином, історія  розвитку організаційних форм навчання свідчить про повсюдні спроби удосконалити класно-урочну та інші системи навчання у напрямку індивідуалізації і диференціації  навчання.

 

 

1.2. Урок, як основна форма організації навчання.

Основною організаційною формою навчання в сучасній школі  є урок.