Києво-Могилянська академія на сучасному етапі

Зрозуміло, що при  відданості Галшки Гулевичівни православ’ю  не останню роль в її взаємовідносинах з родичами чоловіка грали і релігійні мотиви. Судячи з її дарчої, можна припустити, певну їх участь в справі “витіснення” Київського братства з території Братського монастиря, котре було здійснене, ймовірно, якимось “нечесним судом”, двічі згадуваним нею.

      Залишаючись твердою у православній вірі, Галшка Гулевичівна, певно, відчувала почуття  гіркоти за опосередковану свою участь у цій справі і пристрасно бажала компенсувати втрати, нанесені братству її родичами, наданням йому нової території для монастиря і школи. Тому, коли вона вийшла заміж за маршалка мозирського Степана Лозку (після смерті першого чоловіка), вона умовила його подарувати їй двір і землі в Києві з тим, щоб повернути свій “родинний” борг братству.

      Отримавши згоду чоловіка вона і з’явилася 15 жовтня 1615 р. разом з ним і трьома своїми приятелями в Київський земський суд і “дала, подарувала, записала вічним незмінним даром… свій власний спадковий маєток, що користується правами і вільностями дворянськими”, “інокам, священикам і дияконам, а також великим князям, вельможним панам, шляхтичам і всім, - якого б вони звання і стану не були (однак  ж тим лише, що незмінно перебувають і перебувати будуть   у   православній   благочесній вірі Церкви Східного обряду Грецького, в послуху і під благословенням Святійшого Константинопольського патріарху, власного і законного верховного пастиря народу Руського)”[22; 75].

      Коли  Галшка Гулевичівна передавала свою землю на школу й монастир, цим  вона підтримала Київське Братство, яке  на той час формувалося в Києві, але, не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське Братство мало свою землю. Братству, під його опіку й передавала Галшка засновану нею школу. Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до Братства, що мало неабияку вагу в становленні та розвитку Київської Братської школи.  

1.3. П. Конашевич-Сагайдачний  – покровитель  Києво-Братської  школи 

      Про роль славного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного в історії Києво-Братського монастиря  широко відомо, що він з усім своїм військом записався в Київське Братство, пожертвував на будівництво Богявленської церкви і благоустрій школи декілька тисяч і став, таким чином, ктитором Києво-Братського монастиря. Однак жодне джерело не містить  точної інформації про те, коли саме це відбулося. Між тим встановлення дати цих подій має дуже важливе значення в оцінці діяльності Сагайдачного.

      Серед істориків існують різні думки  щодо часу вступу Сагайдачного до Київського Братства. М. Булгаков, наприклад, відносив цю подію до 1620 р.[4; 20] М. Максимович приписав її до кінця 1621 р. Однак в праці, виданій через 19 років він запропонував іншу дату – 1619 р.

      У зв’язку з питанням терміну вступу Сагайдачного з військом до Київського Братства, можна навести повідомлення автора “Історії русів” про те, що після самарського походу 1613 р. Сагайдачний “ніяких інших походів не робив”, а лише “виправляв внутрішні неподобства урядові і військові, забороняв уніатство, повертав з нього церкви…, створював їх знову і, між іншим, побудував Братський київський монастир на Подолі.. При звичайних же набігах прикордонних відправляв наказного отамана свого Петра Жицького”[14; 48]. Таким чином, за свідченням “Історії русів” Сагайдачний почав займатися справами Київського братства після того, як відійшов від активної військової діяльності  починаючи з 1613 р. Деякі історики, однак, заперечують історичність цього свідоцтва. М. Грушевський, а слідом за ним і багато інших істориків в якості прикладу наводять напис на полях “Віршів” Касіана Саковича про взяття Кафи Сагайдачним у 1616 р.[10; 355]. Між тим, літописці ХVII ст., сучасники цієї події відносять його до 1606 р. Таке свідчення міститься, зокрема в “Історії про два походи Османа Гордого” польського історика часів Сигізмунда III Тимофія Титловського та в “Історії справжній”.

      Таким чином, можна зробити висновок, що Сагайдачний залишив свої військові  справи, щоб взяти на себе справу захисту православної церкви. Це був  як раз час, коли Київське братство з благословення Константинопольського  патріарха Тимофія почало своє оформлення. Скоріш за все, саме тоді Сагайдачний з усім своїм військом вступив в братський союз, навіки, таким чином, зорієнтувавши підвладних собі козаків на інтереси національного відродження.  

II. Доба розквіту  Києво-Могилянської академії

2.1. Києво-Братська школа  в період  
І. Борецького (? – 1618)

      Іоанн Борецький є першим з відомих  нам ректорів Києво-Братської школи. Сучасникам він був відомий, як добре  освічена людина, знавець грецької, латинської мов. Будучи шляхтичем з  містечка Борчі в Галіції, освіту Іоанн Борецький отримав у Львівському братському училищі. В 1604 р. Львівське братство запрошує його на ректуру в братське училище.Через декілька років він разом з дружиною і дітьми переїжджає до Києва, де йому надається місце священика Воскресенської церкви на Подолі. Ставши членом братства Іоанн Борецький очолив Братську школу. Досить ймовірно, що він був одночасно й учителем тієї школи, яку Галшка Гулевичівна “ввела” в свій двір. Тому не дивно, що після оформлення її дарчої він став ректором Києво-Братської школи. В цьому, взагалі, немає сумнівів, хоча найбільш раннє свідоцтво про ректорство Іоанна Борецького належить до 3 червня 1617 р., коли він, пресвітер храму Воскресіння Христова і ректор Братської школи в Києві, дає львівським братчикам розписку, в якій зобов’язується сплатити їм 20 польських злотих за взяті у них в кредит екземпляри грецької граматики[22; 119].

      Києво-Братське училище складалося, фактично, з  трьох шкіл: слов’янської, грецької, латинської. Грецькою школою керував сам ректор Іоанн Борецький, латинською – Мелетій Смотрицький. Для слов’янської школи ймовірні вчителі – Памва Беринда і Олександр Митура. Сучасники Києво-Братську школу цього періоду називали також “школою еліно-слов’янського і латино-польського письма”[7; 14], ймовірно тут вивчалася латинська мова і польська – як державна. Також слов’янська школа називалася іноді просто “руською”, так як об’єднувала в собі дві мови: традиційну старослов’янську і живу українську (“руську”), котрим переписувалися, або точніше, перекладалися, вже перекладені на забуту і малозрозумілу слов’янську мову книги.  Таке поєднання було природним наслідком єдності культурної традиції давньої Русі і тогочасної України і ще не закінченого процесу формування української мови.

      На  скільки років була розрахована  кожна з цих шкіл, сказати з  точністю важко. Ймовірно, все залежало від наявності в школі досвідченого вчителя, і тому в різні періоди  на це питання можна відповісти по-різному. Але повнота навчання в слов’янській школі (в даному випадку мається на увазі альтернативна латинській греко-слов’янська школа) передбачала здійснення наступного, зазначеного у шкільному статуті процесу: “Школи Слов’янського навчання починаються так: спочатку навчаються складати літери; потім навчаються граматиці; при тому навчаються церковному порядку, читанню, співу. Також привчають щоденно, щоб учні один одного питали грецькою, а відповідали б слов’янською; і також щоб питали слов’янською, а відповідали б простою мовою. Але взагалі вони повинні між собою розмовляти не одною простою мовою, але слов’янською і грецькою. І таким чином зараз вчаться, приступаючи до вищих наук: діалектиці і риториці, котрі перекладені слов’янською, і списані руською мовою – діалектика, риторика і інші філософські твори, що до школи стосуються ”[7; 116].

      Заняття в братських школах підпорядковувалися твердому розкладу. Починалися вони о 9-ій ранку і закінчувалися у  певний, встановлений вчителем час. З  метою привчити учнів згадувати  Бога вчитель починав урок лише після  читання молитви. Потім кожен учень розповідав свій вчорашній урок і показував письмове домашнє завдання. По закінченні цього, в залежності від класів або вчили по частинах Псалтир, або займалися граматичним розбором, або працювали над якими-небудь іншими науками. Після обіду учні, кожен для себе, записували на “таблицю” уроки. Процес навчання тривав і по дорозі до дому, коли учням приписувалося питати один у одного вивчені нові слова і вдома – перечитуванням по декілька разів уроку і підготовкою письмового домашнього завдання.

      Особливими  були суботні і недільні дні. В  суботу повторювали усе вивчене  за тиждень, а також знайомилися  з пасхалією, календарем і рахунком або з правилами церковного співу, з основами розрахункових наук –  астрономією, математикою. Неділю присвячували богословським питанням.

2.2. Києво-Братська школа  в період  
М. Смотрицького (1619-1620)

      Після прийняття Іоанном Борецьким  чернецтва під іменем Іова і зайняття ним посади ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректором Києво-Братської школи став Мелетій Смотрицький і залишався їм з початку 1619 до середини 1620 р. Фраза “пояснювати бажаючим вчитися, а особливо отроцькому розуму” ніби поділяє вивчення богословських наук на дві категорії – нижчу і вищу – показує, що, як і в часи Іоанна Борецького окрім обов’язкового для всіх, загального курсу ознайомлення з богослівськими науками, покликаного виховати в “отроцькому розумі” “тверду сповідь віри”, бажаючі могли поглиблено ознайомитися і з “вченням про догмати”, або догматичним богослов’ям. Деякі дослідники роблять з цього висновок, що в Києво-Братській школі продовжував існувати, ніби нелегально, богословський клас для обраних[22; 152].

      Що  стосується самого Мілетія Смотрицького, за виключенням факту його ректорства про його педагогічну діяльність тут нам більш нічого не відомо. Скоріш за все, він продовжував викладати латинь, і може бути, риторику і діалектику. Ймовірно, що він як автор (один з авторів) сприяв впровадженню в практику викладання в Києві “Букваря” і “Граматики словенської”, що вийшли один за одним в Ев’ю в 1618 і 1619 рр. 

      Новий “Буквар”, на відміну від попередніх, не тільки вчив учнів  розпізнавати літери і читати, але й знайомив з основами граматики, ніби готуючи  їх до засвоєння її повного курсу, вперше поданого в “Граматиці словенській” М. Смотрицького.

      Ця  остання складалася з чотирьох частин: орфографії, етимології, синтаксису і  просодії, котрі давалися тут в  максимально розгорнутому для того часу вигляді. Через це правильніше  розглядати обидва підручника – “Буквар” і “Граматику”, як одне ціле, що й слідує з передмови до “Граматики” – практично другої частини праці, яка поклала початок впорядкуванню української мови, встановила деякі її закони, і, таким чином, ознаменувала собою зародження східнослов’янського мовознавства.

      Саме  в роки ректорства Мілетія Смотрицького в Києво-Печерській друкарні починає  виділятися фігура ще однієї вченої особи  – Лаврентія Зизанія Тустановського, автора “Граматики” слов’янської, досвідченого педагога з більш ніж 20-річним стажем, який викладав у Львівській, Брестській, Віленській братських школах, а також бувшого в різні часи домашнім вчителем князів Соломерецьких і Острозьких, Лаврентій Зизаній, так само, як і Захарія Копистенський і Памва Беринда був залучений до роботи для друкарні архімандритом Києво-Печерської лаври Єлісеєм Плетенецьким.

      Плетенецький  бажав провести звірку виданого в 1612 р. в Ітоні (Англія) повного грецького  тексту “Бесід Іоанна Златоуста на 14 послань св. апостола Павла” з  перекладом, зробленим Кипріаном  з Острогу, виправити його і надрукувати[13; 56]. З цією метою він обрав “благоговейна мужа, Словеснейша Дідаскала і Вітію, Художньої же Еліно Грецької мови уміння і мистецтво стяжавша, пречесного  Лаврентія Зизанія Тустановського”. З вдячністю прийнявши цю пропозицію Лаврентій Зизаній почав роботу над текстом в 1619 р. і працював на протязі двох років.

      Таким чином, за ректорства Мілетія Смотрицького Києво-Братська школа перетворилася  на один з провідних закладів науки  і освіти. В школі велося викладання вищого богослов’я, за безпосередньої участі ректора видавалися нові підручники, велася наукова і дослідницька робота.

2.3. Діяльність П.  Могили 

      У 1631 р. виникла ще одна школа в Києві, а саме – Лаврська. Заснував її архімандрит  Києво-Печерської лаври Петро Могила. У вересні 1632 р. вона об’єдналася з Києво-Братською школою. Об’єднана школа дістала назву Братська або Київська колегія. Її керівником, протектором і опікуном став Петро Могила.

      Петро Могила (12.1596-1.01.1647) народився в сім’ї  молдавського князя (господаря) Симеона й угорської князівни Маргарет. Навчався  у Львівській братській школі, Замойській академії, брав участь у битві під Хотином (1620), де, ймовірно, особисто познайомився з Сагайдачним. Згодом залишив кар’єру військового і прийняв чернецтво. З 1627 р. він – архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1632 по 1647 р. – митрополит Київський, Галицький та всієї Русі.

      Діяльність  Могили протікала в часи загострення  соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Гарячі голови, переймаючись народним болем і шукаючи волю йшли на Січ. Помірковані, здебільшого захищаючи свої станові інтереси, приставали до унії, проголошеної 1596 р., або католичились.

      Але все більше і більше діячів, що вболівали  за долю України, вихід зі становища  вбачали в її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого життя віддано служить Україні і православ’ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості та гідності народу, прилучення України до складу вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує і пише українською та церковнослов’янською мовами книги. Могила налагодив культурні зв’язки з Росією, Білорусією, Молдовою і Волощинною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні і школи.