Києво-Могилянська академія на сучасному етапі

Зміст 

   Вступ........................................................................................

I.  Історія діяльності Києво-Могилянської академії на початковому                                етапі ..........................................................................................

1.1. Освіта  в Україні до заснування Києво-Братської  школи....

1.2. Заснування  Києво-Братської школи. Галшка  Гулевичівна....

1.3. П. Конашевич-Сагайдачний  – покровитель Києво-Братської  школи............................................................................

   II. Доба  розквіту Києво-Могилянської академії...................................

2.1. Києво-Братська  школа в період І. Борецького (? – 1618).....

2.2. Києво-Братська  школа в період М. Смотрицького (1619-1620).............................................................................................

2.3. Діяльність  П. Могили...........................................................

2.4. Києво-Могилянська  академія у ХVIII-ХIХ ст......................

   III. Києво-Могилянська академія на сучасному етапі........................

3.1. Відновлення  діяльності Києво-Могилянської академії.......

3.2. Факультети  та навчальні програми у Києво-Могилянській  академії........................................................................................

3.3. Університетські традиції

   Висновки............................................................................................

   Список  використаних джерел....................................................... 
 
 
 
 

Вступ

      У національному розвитку українського народу, його становленні, збереженні його самобутності і національної гідності Києво-Могилянська академія посідає  особливе місце. Утворена на початку  ХVII ст., знищена російським царизмом на початку ХIХ-го, відроджена в 90-х рр. ХХ-го – вона є символом національного відродження багатостраждальної, але непереможеної української нації. Саме тому обрана тема є дуже актуальною на сьогоднішній день.

Отже, актуальність теми полягає у важливості  дослідження національних надбань у галузі освіти і культури, які необхідні для розвитку національної культури на сучасному етапі відродження української державності і духовності.

      Об’єктом  дослідження в роботі виступає університет “Києво-Могилянська академія ” в своєму історичному становленні і розвитку.

Хронологічні  рамки дослідження охоплюють період від середини ХVI ст., коли склалися об’єктивні передумови для розвитку національної православної  освіти в українських землях як противаги католицькому та уніатському культурному і релігійному впливові, до тепер, тобто початку ХХІ-го ст.

      Огляд використаної літератури. За радянських часів питання, пов’язані з розвитком української національної духовності, джерел української державності, до яких значною мірою належить і тема дослідження історії Києво-Могилянської академії, досліджувалися мало через ідеологічну упередженість радянської влади. В роботі з праць радянського періоду використовується лише монографія Я. Ісаєвича “Наступники першодрукаря”. Серед літератури з даного питання були  використані праці російських дореволюційних (Голубєва С., Харламповича К. та ін.) та сучасних українських (Сенченко Н. І., Тер-Григорян-Демьянюк Н. Е., Хижняк З. І. та ін.) дослідників. При написанні роботи також широко використовувались загальні праці з історії України. Грунтовна праця М. С. Грушевського “Історія України-Русі” містить багатий фактичний матеріал з усіх аспектів історії України, зокрема в “Історії України-Русі” багато уваги приділено гетьману П. Конашевичу-Сагайдачному – одній з найвизначніших осіб в історії Києво-Братської школи. Видана у 1991 р., тематична збірка “Гетьмани України” являє собою одну з перших спроб відходу від традиційної марксистсько-ленінської історичної методології, акцентує увагу на роль особи в історії (зокрема П. Конашевича-Сагайдачного в історії освітнього руху на Україні).  Книга Дорошенко Д. “Нарис історії України” являє собою один з перших вдалих прикладів узагальнення матеріалу з історії України на основі нових підходів в українській національній історіографії. В книзі багато уваги приділено історії України за козацьких часів, питанням розбудови української культури і освіти.  

      Метою роботи є з’ясування на основі фактичного історичного матеріалу причин виникнення Академії, місця, що вона займала серед інших навчальних закладів під час свого існування, а також ролі окремих особистостей (П. Конашевич-Сагайдачний, Галшка Гулевичівна, П. Могила) в розвитку й історичному генезисі Києво-Могилянської академії. Для досягнення цієї теми було поставлено конкретні завдання:

1. Розповісти про початковий етап діяльності Києво-Могилянської академії. 

2.  Розкрити добу розквіту Києво-Могилянської академії.

3. Описати діяльність Києво-Могилянської академії на сучасному етапі.

      Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Розділи  мають підрозділи, що дозволяє більш грунтовно висвітлити поставлені в них тематичні питання.   

I. Історія діяльності Києво-Могилянської академії на початковому                                етапі

1.1.  Освіта в Україні  до заснування  Києво-Братської  школи 

      Після зруйнування татаро-монголами Давньоруської  держави, яка створила потужну самобутню  культуру, південно-західні землі  її (у порівнянні з північно-східними) недовго залишалися під владою кочовиків. Вже з ХIV ст. вони були відвойовані литовцями, а після Кревської унії 1385 р. вони стали частиною польсько-литовського союзу і поступово знову стали включатися в систему загальноєвропейського розвитку і в той освітній процес, який обумовлювався епохою Відродження. Це насамперед знайшло вираз у заснуванні у різних містах католицьких шкіл – кафедральних, парафіяльних, приходських. Цим школам присвячена окрема глава в дослідженні К. Харламповича “Западно-русские православные школы ХVI и начала ХVII века, отношение их к инославным”^{[26; 3]}. Вони відкривалися як духівництвом, так і особами світськими – шляхтою або міщанами – і надавали, в основному, середню освіту. Викладалися в них латинська і грецька мови, катехізис, риторика, поезія, історія, музика, арифметика і пасхалія. Такі школи функціонували у Львові, Луцьку, Києві, Заблудові, Смотричі, Білостоку, Холмі, Стародині, Заславі, Рогатині та інших містах.

      У другій половині ХV ст. в Україні (Русі) з’явилася і вища школа. За свідченням генуезького посла при польському дворі вона була відкрита в Києві вченими генуезцями, які втекли з Феодосії після її взяття турками. У ній навчали грецькій і латинській мові, вільним наукам і юмористиці[22; 16].

      Всі ці школи переслідували виключно освітню мету, богослов’я в них не викладалося, а мовою навчання була народна[26; 28]. До того ж, наслідуючи своїх європейських сусідів, польські королі видавали закони, які заохочували усіх бажаючих навчатися, незалежно від соціального стану і віри. За діючою конституцією короля Яна Альбрехта 1501 р., з метою навчання наукам, мистецтвам і ремеслам дозволялося уходити від своїх господарів навіть “хлопам”. 

      До  моменту заснування Києво-Братської  школи на території України функціонували  різного роду училища, які конкурували одне з одним. Обрання того чи іншого залежало лише від релігійних або політичних уподобань батьків дитини, котра як середню, так і вищу освіту могла отримати не виїжджаючи з країни. З вищих навчальних закладів особливо уславилася Замойська академія, заснована канцлером Яном Замойським. Вона являла собою справжній університет, який не поступався Краківському, хоча з політичних міркувань до 1639 р. богослов’я в ній не викладалося.

Всі ці школи  відвідувало і православне населення  Речі Посполитої, котре завдяки їм було досить освіченим. Однак ці школи не були покликані розвивати ту самобутню православну культуру, яка склалася ще в давній Русі. Забуття ж її практично дорівнювало повному спольщенню “русичів”, єдиним національним стрижнем яких в тих умовах було православ’я. Отже, в Україні виникла нагальна потреба у православній освіті.

      Розвиток  православної освіти тісно пов’язаний з ім’ям князя Острозького, який у 1570-х рр. відкриває Острозьку  слов’яно-греко-латинську колегію, в якій, як пише сучасник, поряд з вільними науками викладалися “науки віри православної”[26; 257] і в якій, відповідно з демократичними західноєвропейськими тенденціями здобувала освіту молодь як шляхетного, так і плебейського походження.  

      Князь Острозький запрошував найкращих знавців православ’я, відомих своєю вченістю. Незабаром Острозьке училище стало свого роду православним культурно-просвітницьким центром, куди за словами одного з захисників православ’я, Захарія Копистенського, йшли маси “різних любомудрів”[26; 22].

      В Острозький друкарні, заснованій Петром Мстиславцем і Іваном Федоровим, друкувався слов’янський переклад Біблії, інша духовна література, підручники. При дворі князя утворився гурток видавців і педагогів, відомих своєю освіченістю, таких як перший ректор Колегії Герасим Смотрицький (батько майбутнього ректора Києво-Братської школи Мелетія Смотрицького), майбутній патріарх Константинопольський Кирил Лукарис, відомий вчений Никіфор, Іоф Княгинецький та ін. Князь Костянтин Острозький прихильно ставився і до представників католицизму, лютеранства, кальвінізму і аріанства, котрі з’їжджалися до нього “для диспутів і приятельських бесід”; єзуїт Мотовило був його улюбленим співрозмовником, а духівник

Сигізмунда –  Скарга – знаходив у нього дружню допомогу у розповсюдженні своїх творів. Така віротерпимість свідчить про широкі погляди князя, котрий сприймав християнство у його заповідній єдності, а в православному світосприйнятті бачив, може бути, його національне втілення. Виступаючи за збереження православ’я, він тим самим, ніби намагався врятувати від знищення той рідний культурний шар, на котрому грунтувалася Давньоруська держава.

      Розуміючи, що одною Острозькою колегією проблеми не вирішити, К. Острозький засновував і інші школи, в тому числі у  Дерманському монастирі[28; 34], а також всіляко сприяв заснуванню їх іншими особами. Так, в 1572 р., віддаючи землю в Турові Дмитру Митуричу, він поставив перед ним умову “школу там тримати”[5; 127]. Можливо, що і князь Слуцький створив, за прикладом Острозького, свою школу і друкарню. Про це можна судити  з повідомлення єзуїта Антонія Поссевина, котрий в 1581 р. писав, що “князі руські, як Слуцький і Острозький, мають свої друкарні і школи, котрими далеко і широко розповсюджується схизма”[26; 243]. 

1.2. Заснування Києво-Братської  школи. Галшка Гулевичівна  

      Виникненню  Києво-Могилянської академії передував  культурно-національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні  і духовні інтереси українців, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські і духовні, об’єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Шлях до цього  вони торували через освітню і культурну діяльність, віру.

      Просвітники гуртувалися навколо друкарні Києво-Печерського  монастиря під покровом його архімандрита Єлисея Плетенецького. Діяльність Лаврського гуртка справляла помітний вплив  на патріотичні почуття свідомих громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До таких громадян належала й знатна киянка із шляхетного роду Волині Галшка Гулевичівна (Єлизавета Василівна Гулевичівна-Лозчина (1577-1642). 15 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею і “всіма до нього належностями ” дарувала під фундацію монастиря й школи для дітей “народу руського православного… А щоб така фундація скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - то зараз… в той двір… школу впровадила й впроваджую”[27; 5].

      Слід  зазначити, що першим чоловіком Галшки Гулевичівни був Христофор Потій, син одного з визначних діячів унії єпископа Володимирського Іпатія Потія, який став уніатським митрополитом. Коли в 1596 р., за активної участі її тестя була прийнята унія, її чоловік був ще живий, і відповідно, вона жила в родині, де готувалися і виношувалися ідеї, що хоча і мали на меті подолання того

несприятливого  стану, в котрому тоді знаходилося  православне духівництво і вся  Східна церква, але які в кінцевому підсумку стали лише причиною глибокого релігійного розбрату в українському народі. Про те, як Галшка Гулевичівна ставилася до пануючих в її домі настроїв ми можемо судити по тому, що вона, бажаючи уберегти свою доньку Катерину Потіївну від впливу дядьків – Яна і Петра Потіїв, призначених їй в опікуни, - не зважаючи на неповнолітній вік доньки, в 1612 р. видає її заміж, чим призводить до їх великого обурення[22; 75].